Страница 21 из 54
Увійшовши до вітальні, Собакевич показав на крісло, сказавши знову: «прошу!». Сідаючи, Чичиков глянув на стіни і на картини, що висіли на них. На картинах усе були молодці, усе грецькі полководці, гравіровані на весь зріст: Маврокор-дато в червоних панталонах і мундирі, з окулярами на носі, Колокотроні, Міаулі, Канарі[59]. Усі ці герої були з такими товстими стегнами й нечуваними вусами, що дрож проходив по тілу. Між міцними греками невідомо яким способом і навіщо примостився Багратіон[60], тонкий, худенький, з маленькими прапорами й гарматами внизу і в щонайвужчих рамках. Далі знову була героїня грецька Бобеліна[61], якої одна нога здавалась більшою за весь тулуб тих франтів, що наповнюють теперішні вітальні. Господар, бувши сам людиною здоровою й міцною, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Коло Бобе-діни, біля самого вікна, висіла клітка, з якої виглядав шпак темного кольору з білими цяточками, дуже схожий теж на Собакевича. Гість і господар не встигли помовчати й двох хвилин, як двері у вітальні відчинились, і ввійшла господиня, дама дуже висока в чепці зі стрічками, перефарбованими домашньою фарбою. Увійшла вона статечно, держачи голову прямо, як пальма.
«Це моя Феодулія Іванівна!» сказав Собакевич.
Чичиков поцілував ручку Феодулії Іванівни, яку вона майже впхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом.
«Серденько, рекомендую тобі», продовжував Собакевич: «Павло Іванович Чичиков! У губернатора і поштмейстера мав честь познайомитись».
Феодулія Іванівна попросила сідати, сказавши також: «прошу!» і зробивши рух головою, подібно до актрис, що грають королев. Потім вона сіла на дивані, напнулася своєю мериносовою хусткою і вже не ворухнула більше ні оком, ні бровою, ні носом.
Чичиков знову підвів очі вгору і знову побачив Канарі з товстими стегнами й нескінченними вусами, Бобеліну й шпака в клітці.
Майже протягом цілих п'яти хвилин усі зберігали мовчанку; чути було тільки, як стукав дзьобом шпак об дерево дерев'яної клітки, на дні якої вивуджував він хлібні зернятка. Чичиков ще раз обвів оком кімнату, все що тільки в ній було, — усе було міцне, незграбне до найвищої міри, і мало якусь дивну подібність з самим господарем дому: в кутку вітальні стояло черевате горіхового дерева бюро на незграбних чотирьох ногах: достоту ведмідь. Стіл, крісла, стільці, усе було найважчих і найнеспокійніших якостей, словом, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: і я теж Собакевич! або: і я теж, дуже схожий на Собакевича!
«Ми про вас згадували у голови палати, у Івана Григоровича», сказав нарешті Чичиков, побачивши, що ніхто не має наміру починати розмову: «в минулий четвер. Дуже приємно провели там час».
«Так, я не був тоді у голови», відповів Собакевич.
«А прекрасна людина!»
«Хто саме?» сказав Собакевич, дивлячись на ріг печі.
«Голова».
«Ну, може, це вам так здалося: він тільки й того що масон[62], а такий дурень, якого світ не родив».
Чичикова трохи спантеличила така почасти різка оцінка, але потім, поправившись, він продовжував: «Звісно, всяка людина не без хиб, але зате губернатор, яка чудова людина!»
«Губернатор чудова людина?»
«Еге, хіба не так?»
«Перший розбійник на світі!»
«Як, губернатор розбійник?» промовив Чичиков і зовсім не міг зрозуміти, як губернатор міг потрапити в розбійники. «Признаюсь, цього б я ніяк не подумав», казав він далі.
«Але дозвольте одначе зауважити: вчинки його зовсім не такі; навпаки, скоріше навіть м'якості в ньому забагато». Тут він навів як доказ навіть гаманці, вишиті його власними руками, і висловився з похвалою про лагідний вираз обличчя його.
«І обличчя розбійницьке!» сказав Собакевич. «Дайте йому тільки ножа та випустіть на великий шлях, заріже, за копійку заріже! Він та ще віце-губернатор — це Гога й Магога»[63].
«Ні, він з ними не в ладах», подумав сам собі Чичиков. «А от я заговорю з ним про поліцеймейстера? він, здається, друг його». — «То зрештою, як на мене», сказав він: «то мені признатись, найбільше з усіх подобається поліцеймейстер. Якийсь такий характер прямий, відвертий; в обличчі видно щось щире».
«Шахрай!» сказав Собакевич дуже холоднокровно: «продасть, обдурить, ще й пообідає з вами! Я їх знаю всіх: це все шахраї, все місто там таке: шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавці. Одна там тільки і є порядна людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня».
Після таких похвальних, хоч трохи й закоротких біографій, Чичиков побачив, що про інших чиновників нема чого згадувати, і пригадав, що Собакевич не любив ні про кого добре говорити.
«Що ж, серденько, ходім обідати», сказала Собакевичу його дружина.
«Прошу!» сказав Собакевич. По цьому, підійшовши до стола, де була закуска, гість і господар випили як слід по чарці горілки, закусили, як закушує вся простора Росія по містах і селах, тобто всякими соліннями й іншими збудливими благодатями, і потекли всі в їдальню; поперед них, як плавна гуска, полинула господиня. Невеликий стіл був накритий на чотири особи. На четверте місце з'явилась дуже скоро, важко сказати напевне, хто така, дама чи дівчина, родичка, домоводка, чи просто особа, що проживає в домі; щось без чепця, коло тридцяти років, в строкатій хустці. Є особи, які існують на світі не як предмет, а як сторонні цяточки або плямочки на предметі. Сидять вони на тому самому місці, однаково держать голову, їх майже готовий прийняти за меблю і думаєш, що зроду ще не виходило слово з таких вуст; а де-небудь у дівочій або в коморі виявиться просто: ого-го!
«Щі, моє серце, сьогодні дуже хороші!» сказав Собакевич, сьорбнувши щів і відкраявши собі з блюда величезний шматок няні, відомої страви, що подається до щів і робиться з баранячого шлунку, начиненого гречаною кашею, мозком та ніжками. «Такої няні», казав він далі, звертаючись до Чичикова: «ви не їстимете у місті, там вам чорзна-що подадуть!»
«У губернатора одначе непоганий стіл», сказав Чичиков.
«Та чи знаєте ви, з чого це все готується? ви їсти не будете, коли дізнаєтесь».
«Не знаю, як готується, про це я не можу судити; але котлети з свинини, й розварена риба, були чудові».
«То вам так здалося. Адже я знаю, що вони на ринку купують. Купить он той каналія-кухар, що вивчився у француза, кота, облупить його та й подає на стіл замість зайця».
«Фу! яку ти неприємність говориш», сказала дружина Собакевича.
«А що ж, серденько, так у них робиться, я не винен, так у них у всіх робиться. Всяка непотріб, усе, що Акулька в нас викидає, даруйте на слові, в помийницю, вони його в суп! та в суп! туди його!»
«Ти за столом завжди отаке розкажеш!» відказала знову дружина Собакевича.
«Що ж, серце моє», сказав Собакевич: «коли б я сам це робив, але я тобі прямо у вічі скажу, що я погані не їстиму. Мені жабу хоч цукром обліпи,
не візьму її в рот, і устриці теж не візьму: я знаю, на що устриця схожа. Візьміть барана», казав він далі, звертаючись до Чичикова: «це баранячий бік з кашею! Це не ті фрикасе, що робляться на панських кухнях з баранини, яка діб по чотири на ринку валяється! Це все вигадали лікарі німці та французи, я б їх перевішав за це! Вигадали дієту, лікувати голодом! Що в них німецька рідко-коста натура, так вони думають, що і з руським шлунком упораються!. Ні, це все не те, це все вигадки, це все…» Тут Собакевич навіть сердито похитав головою. «Балакають освіта, освіта, а ця освіта — фук! Сказав би й інше слово, та от тільки що за столом непристойно. У мене не так. У мене коли свинина, всю свиню давай на стіл; баранина, всього барана тягни, гуску, всю гуску! Краще я з'їм з двох страв, та з'їм у міру, як душа вимагає». Собакевич потвердив це ділом: він перекинув половину баранячого боку до себе на тарілку, з'їв усе, обгриз, обсмоктав до останньої кісточки.
59
Маврокордато, Міаулі, Канарі — грецькі полководці і політичні діячі часів грецького національно-визвольного руху 1821–1829 pp.
60
Багратіон Петро Іванович (1765–1812) — князь, російський генерал, герой Вітчизняної війни 1812 року.
61
Бобеліна — грецька партизанка, героїня національно-визвольного руху 1821–1829 рр.
62
Масон — член таємного релігійно-містичного товариства, що виникло на початку XVIII ст. в Англії.
63
Тога і Магога — в іудейській, християнській і мусульманській міфології два диких народи, нашестя яких має передувати «Страшному суду».