Страница 5 из 42
Одна стінка ящика, як показав мені Август, відсувалася. Август одставив її і показав середину ящика; вона мені надзвичайно сподобалась. Весь спід був укритий матрасом, узятим із ліжка в каюті; до того ж, тут були всі потрібні для мого комфорту речі, які лиш змога було втулити на такій невеличкій містині і, заразом, мені ще лишалося досить місця сидіти, а чи й лягти на весь зріст. Між іншим, тут були книжки, перо, чорнило, папір, три укривала, великий глек із водою, барильце морських сухарів, три чи чотири штуки здорових Болонських ковбас, величезний шматок шинки, холодна бараняча нога, нарешті пляшок із шість вина та наливок. Я зразу заходився влаштовуватись у моїм невеличкім домочку, з почуттям такого вдоволення, що жоден монарх, гадаю, не відчував такого, вступаючи до нового палацу. Август тимчасом навчив мене, як закривати ящик, а тоді, піднісши ближче до покришки свічку, показав мені чорну шворку, що переходила через неї. Ця шворка, сказав він, ішла від моєї схованки, через увесь лабіринт переходів, до цвяха, забитого в стелю трюму, якраз під вилазкою до його кімнати. Послугуючись нею, я міг би легко знайти собі вихід без його проводу, наколи б, скажім, який несподіваний випадок мене змусив до того. Сказавши це, він подався геть, лишивши мені ліхтаря та подвійний запас свічок і фосфору; він обіцяв одвідувати мен як-найчастіше, аби лиш була змога непомітно вибратися. Це був день 17-го червня.
Я пробув у своїй схованці (скільки міг здогадуватись) три дні і три ночі, не одлучавшися з неї ніяк—тільки двічі виходив випростати заціпеніле тіло, постоявши наввипинки між двома кошами, просто отвору мого ящика. Через увесь цей час я не мав од Августа нічого, але це не дуже мене турбувало: я знав, що бриг мав ось-ось виходити в море, і за всяким клопотом йому нелегко було вибрати нагоду, щоб зійти до мене вниз. Нарешті я почув, як відчинилася і упала ляда, і зразу тихий Августів голос покликав мене на ім’я; він питався, чи все гаразд та чи не треба мені чого. «Нічого», — відмовив я, — «мені тут як-найкраще; а коли одпливає бриг?» «Вирушить не дальше як за півгодини», — відповів мені Август. — «Я саме прийшов тобі це сказати; до того ж боявся, ти непокоїшся тут, що мене немає. Я іще деякий час не виберуся зійти знов наниз — може ще три чи чотири дні. На борту все гаразд. Коли я піду та закрию ляду, берися за шворку та добирайся сюди, до гвіздка. Знайдеш тут мій годинник — він тобі здасться, бо в пітьмі ж не можеш стежити час. Ти, мабуть, не скажеш, скільки тут висидів, у цій ямі: всього три дні — сьогодні у нас двадцяте. Я приніс би тобі цей годинник до ящика, та боюсь, замітять». І з цим він подався геть.
Десь за годину як він пішов, я добре відчув, що бриг рушиться, і повітав себе, що нарешті щасливо розпочав свою подорож. Потішений цією гадкою, я рішив настроїтися як-найлегше та й вижидати ходу подій, аж поки зможу замінити свій ящик на просторішу, хоч і ледве чи надто зручнішу каюту. Перша моя турбота була — добути годинника. Засвітивши свічку, я рушив у темряву, переходячи за шворкою нескінченні лабіринти; подекуди я виявляв, що, добившися на чималу відстань, повертав знов назад, на яких два фути від давнішого свого місця. Нарешті я добрався таки до гвіздка і, діставши годинника, що за ним оце мандрував, щасливо вернувся із ним назад. Тоді, переглянувши так дбайливо достачені мені книги, я вибрав поміж них опис експедиції Льюїса та Кларка в гірло Колумбії. Я розважався ним деякий час, а потім, відчувши, що починає хилити на сон, обережно загасив свічку та й міцно заснув.
Прокинувшись, я відчув дивне замішання в думках, і минув десь чималий час, поки я звів собі на мисль різні обставини мого пробування тут. Одначе, помалу я пригадав усе. Засвітивши вогонь, я глянув на свого годинника; але годинник став, отже я не мав жодних засобів визнати, як довго я спав. Тіло мені все потерпло, і я мусив його розрушити, постоявши знову між кошами. Відчувши зразу просто таки вовчий апетит, я здумав був про холодну баранину, що її одвідав був трохи саме перед сном і добре тоді в ній засмакував. Як же я мусив здивуватися, побачивши, що вона геть протухла! Це мене дуже стривожило; бо, звязавши цей факт із тим безладдям у думках, що його відчув ото прокинувшись, я починав уже домислятися, що мусив проспати надзвичайно довго. Це могла щось накоїти задуха в трюмі — а далі, дивись, вона могла привести і до серйозніших наслідків. Голова мені боліла страшенно; кожен віддих давався неначе з превеликим трудом; словом, мене гнітила безліч тяжких відчувань. А в тім, я не важивсь таки зробити тривогу, відчинивши трап, чи іншим яким способом; отже, завівши знову годинника, я скільки мога заспокоїв себе.
Минула ціла доба — двадцять чотири трудні години, а ніхто не приходив мене полегшити, і я не міг не винити Августа за таку надзвичайну невважливість. Що мене найбільше турбувало— що води в моїм глечику лишалося пів-яких пінти; я дуже терпів від спраги, бо, як не стало баранини, мусив їсти багато Болонської ковбаси. Мені приходилось дуже скрутно; я не міг уже цікавитися книжками. До того ж, змагала мене непереборна хіть заснути, а заразом я потерпав на саму тільки думку підкоритися цій сонливості, бо тут, у замкненім повітрі трюму, міг бути якийсь погубний вплив, як буває від пічного чаду. Тимчасом хитання брига показувало мені, що ми вже у чистому морі, а приглушений гудючий гук, що досягав мого слуху немов із величезної відстани, свідчив, що там назовні гуляє не аби-який вітер. Я не міг добрати причини, чом не являється Август. Певна річ, що ми відійшли уже далеко, і мені можна було б зійти нагору. Може йому що сталось — але я негоден був уявити нічого такого, чим би можна було пояснити, що він так надовго покинув мене в цій в’язниці: хіба що, справді, помер десь чи впав за борт — а цього мій розум ніяк не міг допустити. Можлива річ, що нас запинили супротивні вітри, і ми досі десь пробуваємо близько Нантукету. Але цю гадку я мусив кинути, бо коли так, то наш бриг мав би часто повертатися на різні галси; а тимчасом він усе хилився наліво, і звідси я мав цілковиту певність, що він іде просто, під рівним бризом на старборті. Та ще й те, що коли б ми досі були десь близько острова, чом би Август не міг одвідати мене; та й повідомити про всі обставини? Отак розмірковуючи над труднощами мого самітного й безрадісного становища, я рішив іще переждати добу, а тоді, як не вийде мені за цей час ніякої полегкости, я направлюсь до трапу та постараюсь переговорити із Августом або принаймні хоч віддихнути трохи свіжим повітрям через ляду та добути в його каюті скількись води. Але тут, посеред цих думок, дарма що я так змагався зберегти свою чуйність, а таки знов занурився помалу в глибокий сон, чи, радше сказати, омління. Мари мої у цім сні як-найжахніші були! Всі біди мене опадали, усі страхіття! Поміж іншими напастями, люті, потворні демони душили мене на смерть величенними подушками. Гігантські змії обвивали мене і палко вдивлялись мені у вічі своїми страшно-блискучими очима. А тоді пустині, безкрайні, розпачливі, надхнені безмежним жахом, розстилалися перед мене. Незмірно високі стовбури дерев, безживні і сірі, височилися нескінченою лавою, скільки сягало око. Їхнє коріння геть углибало сподом у розлогі багна, що їх прикро-чорні, понурі води лежали безрушно-тихі і заразом страшні. І ці дивоглядні дерева ніби мали в собі людську душу і, вимахуючи на всі боки своїми голими, як кістяки, руками, криком благали милости від глухих і мовчущих вод — разючим, пронизливим лементом най-гострішої муки й одчаю. І мінялась картина; і я стояв, нагий і самітний, на спалених жаром піскуватих рівнинах Сагари. Біля ніг моїх лежав, згорнувшись клубком, лютий тропічний лев. І раптом його дикі очі розплющились та й упали на мене. Напружним ривком скочив він на ноги, вискаливши жахні свої зуби. Ще мить — і з його червоного зіву вибухнув рев, подібний до небесного грому, і я пав притьмом долі. Не мігши духу звести в пароксизмі переляку, я відчув, нарешті, що до мене вертається свідомість. Але ж мій сон, це зовсім не сон був! Принаймні тепер, то я ж володів своїми чуттями! Лапи якогось реального, величезного страховища тяжко гнітили мені груди — я чув на своїм вухові його гарячий подих — його білі, потворні ікла блищали мені крізь пітьму.