Страница 38 из 42
Цей рисунок (дивись рисунок 1) дає загальні зариси провалля, без менших западин; із них по узбіччях провалля видно лиш дескільки, і кожна має відповідний виступ на противному боці. Дно провалля все було вкрите майже нечутним на дотик порохом, а під ним ми знайшли той самий чорний граніт. Праворуч, на нижчому краї, слід звернути увагу на невеликий отвір; це згадувана вище розколина, що саме для докладнішого її огляду ми й спустилися вдруге у провалля. На цей раз ми завзято взялися пробиватись до неї, зрізавши геть тернові кущі, що заступали нам шлях, та розкидавши величезну купу гострих кременів, дещо схожих формою на вістря списа. Нам додавав рішучости слабий відблиск світла із дальнього краю розколини. Кінець-кінцем ми добилися футів на тридцять угору і побачили над собою низьке, правильної форми склепіння, при основі устелене таким самим недочутим під пальцями порохом, як і в тім головнім проваллі. Тут на нас ударило ясним світлом і, поминувши короткий вигин, ми опинилися в другім високім склепі; він був достоту подібний до першого, тільки іншої подовжної форми. Тут подається загальний його обрис (див. рисунок 2).
Вся довжина цієї провалини, від отвору а, вздовж вигину b, до окраїни d становила п’ятсот п’ятдесят ярдів. При с ми знайшли невеликий отвір, подібний до того, що ним ми вибрались із першої провалини; і цей був так саме загороджений тернами та білим гоструватим кременем. Ми пробилися крізь нього на відстань футів у сорок, і вийшли у третю провалину. Вона знов була і достоту як перша, за винятком подовжної форми — отакої (дивись рисунок 3).
Всю довжину третьої провалини ми встановили у триста двадцять ярдів. При точці а був в ній отвір, на шість футів уширшки; він заглиблявся на п’ятнадцять футів у скелю і кінчався там у мергелевому ложі — дальшого ходу, як ми сподівались були, за ним не було. Ми вже лагодились вибиратися із цієї розколини, куди світла сягало обмаль, аж тут Пітерс звернув мою увагу на ряд дивовижних вибоїв у мергелевій поверхні, в самім гузирі того кам’яного мішка, де ми стояли. При невеликім зусиллі уяви в лівій, найдальшій на північ, вибоїні можна було роздивитись ніби якесь умисне, хоч і грубе виображення людської постати; вона стояла просто, простягши перед собою руку. Решта вибоїн теж ніби трохи нагадувала альфабетичні знаки, і Пітерс був заповзявся конче обстоювати легковірну думку, що це якесь письмо. Кінець-кінцем я йому довів його помилку, звернувши увагу на дно розколини, де поміж порохом ми кавалками повизбирували кільки здорових мергелевих плит; їхні виступи якраз припадали до вибоїн на стіні, і очевидно, що їх позривало із поверхні якимось здвигом. Так утворились ті вибоїни, і були вони, таким побитом, не чим іншим як утвором природи. Рисунок 4 дає точну копію всього ряду.
Переконавшися, що ці дивні печери ніяк не поможуть нам визволитись із полону, ми рушили знов, пригнічені й розчаровані, на вершину гори. Протягом наступної доби не випало нам нічого такого, що б варт було згадувати; хіба що, оглянувши ґрунт на схід від третьої провалини, ми викрили там дві глибокі трикутні ями, так саме із чорно гранітними стінами. Спускатися ще й у ці ями, як ми рішили, шкода було й заходу, бо вони мали вигляд звичайних природних колодязів, без ніякого виходу. Кожна з них мала ярдів двадцять в обводі, а форму їх та відносне до третьої провалини становище показано на рисункові 5.
РОЗДІЛ XXIV
Двадцятого числа, побачивши, що далі держатись самими горіхами неможливо, бо вони причиняли нам несвітські муки, ми рішили піти на одчай і попробувати спуститись південним схилом гори. Чоло її тут творила найм’якіша порода мильного каменю — правда, що воно на всім своїм протязі спадало майже простовисно (принаймні на сто п’ятдесят футів углиб), а в багатьох точках угиналося навіть в середину. Після довгих розшуків ми нагляділи вузький виступ, футів на двадцять попід гранню кручі; отже, Пітерc умудрився туди перебратись, тільки й мавши при цьому помочи, що я його здержував на звязаних докупи наших носовиках. Дещо трудніше спустився туди і я, і тут ми побачили, що увесь дальший спуск можна вчинити тим самим способом, як отоді, коли ми видиралися із провалля, поховані там падінням гори — тоб-то, вирубуючи ножами в мильному каменю сходинки. Трудно собі уявити крайню рисковність цієї спроби; та що інших способів не було, ми рішились таки на неї.
На виступі, де ми оце стояли, росло кільки горіхових кущів, і до одного ми прикріпили кінець нашої в’язки з носовиків. Другий кінець прив’язали Пітерсові до пояса, і я спустив його попід виступ, поки сягнули натягнуті носовики. Тут він узявся копати у мильному камені діру (дюймів на вісім-десять), вирізаючи скелю косо, на висоті фута, або-що, а потім загнав у рівну поверхню досить кріпкий кілок; за молоток йому правила ручка пистоля. Тоді я підтягнув його футів на четверо вгору; він і тут зробив таку саму діру, загнавши в неї знову кілок, і, таким чином, мав уже опору на руки й ноги. Потім я одвязав носовики від куща і кінець перекинув йому; він прив’язав його до вищого кілка і обережно спустився на ньому футів на три униз проти того як висів перше, тоб-то на всю довжину носовиків. Тут він знову викопав діру і знову забив кілок. Тоді підтягнувся вгору, так щоб опертись ногами на зроблену щойно сходинку, а руками вхопившися за кілок угорі. Тепер треба було одвязати носовики від найвищого кілка, щоб прикріпити його до другого, і тут він побачив, що похибив, вирізавши дірки так далеко одна від одної. По кількох даремних і небезпечних спробах досягти цього кілка (тримаючись лівою рукою, а правою намагаючись розвязати узол), він кінець-кінцем перетяв нашу в’язку, зоставивши на кілку уривок дюймів на шість. Тепер, закріпивши носовики на другому кілкові, він спустивсь попід третій, стараючись не забирати дуже далеко вниз. Таким способом (це все завдяки Пітерсовій вигадливості та одвазі, бо я сам зроду б був не спромігсь на таке) мій товариш нарешті щасливо спустивсь аж на дно провалля; подекуди йому помагали виступи на поверхні скелі.
Минув деякий час, поки я зібравсь на достатню рішучість, щоб пуститись слідом за ним; але врешті намігся таки. Пітере, спускавшися, скинув геть сорочку; дов’язавши до неї свою власну, я мав потрібну прив’язь. Скинувши вниз знайдений у проваллі мушкет, я прикріпив цю прив’язь до кущів і хутко пустився вниз, намагаючись енергією рухів розвіяти трепет, що його я не міг змогти яким іншим способом. Цього мені добре вистало на перші чотири чи п’ять ступнів; але далі я враз відчув, як уява моя повниться жахливим виром думок про велику глибінь, що її я ще мав під собою, та про хисткі, ненадійні кілочки та ямки, що були мені єдиною опорою. Даремне я силкувавсь одігнати від себе ці гадки і твердо тримати свій погляд на рівній поверхні гори, впрост перед собою. Що пильніше зусилювавсь я не думати, то більш мої здогади набирали живущої сили, набирали жахливої чіткости. Врешті настала та мисленна криза, що так страшна буває в усіх подібних випадках — хвиля, коли ми починаємо передхоплювати почуття, що з ним ми падатимем — уявляти собі млость, і нуд, і останнє зусилля, і півнепритомність, і кінцеву гіркість нагального стримголов падіння. І тепер ці здогади справджували на мені свою реальність, і в дійсності насували на мене всі ці уявні страхи. Я почував, як мої коліна різко вдарялись одне об одне, а тимчасом пальці мої певне, хоч і помалу, ослаблювали свій стиск. В ушах мені дзвеніло, і я говорив собі: «це на смерть мою дзвонить!» І тут мене поняла необорна жадоба поглянути вділ. Я негоден був, я не хотів упиратись очима в скелю, і з диким, недовідомим чуттям і жаху, і полегкости одвернув свій зір униз, у безодню. На одну мить мої руки конвульсивно заклякли в стискові, і, в лад із цим рухом що-найлегша тінь думки про остаточне спасіння промайнула в моєму мозкові — в дальшу мить всю мою душу пройняла жадоба упасти; порив, пристрасть, жадання — ніяк непідлеглі моїй волі. Я попустив одразу зажим руки на кілкові і, одвернувшися півоборотом від кручі, задержався так іще на мить, б’ючись об голе її лице. Але тут голова мені пішла обертом; пронизливий і примарний голос заверещав у вухах; зловорожа, понура, туманна постать враз зринула десь піді мною; і, слабо зідхнувши — серце мені мов порвалось — я похилився і впав їй в обійми.