Страница 35 из 42
РОЗДІЛ XXI
Коли я спромігся зібрати розгублені свої чуття, я побачив себе задушеним майже на смерть, борсаючись у цілковитій пітьмі між обваленою землею — а вона все сунула на мене звідусіль, загрожуючи поховати навіки. До краю настрашений цією думкою, я взявся пручатись, щоб стати на ноги, і нарешті добився цього. Так я стояв кільки хвиль непорушно, силкуючись зрозуміти, що це сталось мені, де я єсть. Тут я почув тихий стогін попід самим своїм вухом, і зразу придушений голос Пітерса, заклинаючи божим ім’ям, попросив у мене допомоги. Я проліз крок чи два уперед і потрапив якраз на голову й плечі мого товариша; як я скоро побачив, обвал завалив його аж по пояс і він одчайно намагався звільнитися з-під цього тягаря. Я заходився що було сили розгрібати круг нього землю, і врешті таки відзволив його.
Оправившись від переляку та несподіванки, так що могли вже розумно між собою говорити, ми обоє прийшли до висновку, що стіни розколини, куди ми наважилися зайти, завалилися нам над головою силою якогось природного здвигу, або, може, від власної ваги; що, таким чином, ми пропали навік, поховані в заживотній могилі. Довго ми віддавалися безпорадно скрайній горесті та одчаєві — їх неспроможні правдиво собі уявити ті, хто ніколи не був у подібнім становищі. Певен, що жодне в людськім житті нещастя не може надхнути такого надміру тілесної і духовної муки, як оце, що випало нам — живцем лягти у могилу. Чорна тьма, що кругом облягає жертву, жахливий гніт на легені, задушливі випари вогкої землі — і при цьому обертати в собі страшну гадку, що ти пробуваєш за найдальшими гранями надії, що це є певна частка смерти — і при цьому нести в своїм людськім серці таку невитерпну міру разющої боясти, жаху — ні! такого зроду не можна собі уявити.
Нарешті Пітерс подав таку думку, що ми мусимо якось зважити великість нашого нещастя та обшукати кругом нашу темницю; може таки, казав він, десь остався який отвір, що ним би ми могли звідси вибратись. Я жадливо вхопився за цю ідею і, зібравшись на силу, спробував пробивати собі дорогу в сипкій землі. Заледве ступивши єдиний ступінь, мені завиднів промик світла, достатній, щоб запевнити мене, що, в кожному разі, ми не загинемо зразу від нестачі повітря. Тут ми віджили трохи духом і взялись одне одного зміцняти в надіях на краще. Перебравшися через вал дрібного каміння, що перетяв нам шлях до світла, ми далі вільніше уже поступали вперед і відчули деяку полегкість від надзвичайного гніту на легені, що так мучив був нас. Трохи згодом ми вже змогли роздивитись навколо і виявили, що стоїмо близько до кінця отого прямого ходу розколини, там де вона повертала ліворуч. Ще кільки зусиллів, і ми вже добралися до повороту: тут, на невимовну нам радість, ми забачили довгу щілину, що тяглася десь далеко вгору, під загальним кутом градусів на сорок п’ять, а подекуди ще крутіш. Нам не видко було цього отвору на всім його протязі; та що ним проходило багато світла, ми були зовсім певні, що знайдемо нагорі (коли тільки зможемо якось туди вибратись) простий вихід на вільне повітря.
Тут я згадав, що нас із яру заходило в цю розколину троє, що наш товариш, Аллен, і досі ще не показувався; отже, ми зразу вирішили повернути назад та розшукати його. Після довгих розшуків, під великою небезпекою, що земля знов осядеться понад нами, Пітерс нарешті гукнув мені, що йому під руку попала Алленова нога, а тіло його глибоко сховане під землею, так що ніяк його звідти витягти. Я скоро побачив, що ці слова, на жаль, були надто правдиві, і що, звичайно, життя вже давно в ньому згасло. Отже, з горестю в серці, ми оставили тіло і направились знову до повороту.
Ширина шпари була заледве достатня, щоб пропустити нас, і після двох чи трьох даремних спроб здертись угору ми знов почали впадати в одчай. Я вище казав, що той кряж, яким пролягав головний яр, був із м’якої породи, подібної до мильного каменю. Стіни розколини, що нею ми спитувались оце піднятись нагору, були такого самого матеріялу, ще й од вогкости такі слизькі, що нога заледве держалась на них, навіть і там, де вони спадали не так уже круто; а місцями спад був майже сторчовий і тут трудність іще зростала — на певний час ми вже й рішили були, що вибратись тут не можна. Одначе, із самого одчаю ми набиралися мужности, і oт, вирізаючи собі ножами сходинки у м’якому камені, зависаючи з небезпекою для життя на малих виступах твердішої лупакової породи, що видавались подекуди із загальної маси, ми досягли нарешті природної площадки, звідки видно було клапоть синього неба, над щитом густо порослої лісом кручі. Озирнувшись тепер із певною полегкістю назад, на прохід, що ним ми оце так далеко вибрались, ми ясно розгляділи його стіни і пересвідчилися, що прохід утворився недавно: очевидно той самий здвиг — звідки б він не узявся — що так несподівано пригнітив нас, заразом розкрив нам цю вилазку. Від напруження ми заледве зводили дух і так знемоглися, що заледве здужали стояти чи говорити, і тут Пітерс подав мені думку, що ми маємо викликати на підмогу товаришів, стреливши із пистолів — вони й досі стриміли нам за поясом, а мушкети та тесаки пропали десь в обвалі на дні прірви. Дальші події виявили нам, що були б ми тоді таки стрелили, то мусили б каятись непомалу; але, на щастя, в цей час мені промайнула легка тінь догадки, що тут щось не так, і ми остереглися дати дикунам відома, де пробуваємо.
Відпочивши яку годину, ми помалу рушили яром угору; ще й небагато пройшли, коли вчули страшливий галас. Ми саме добрались до того, що можна було назвати поверхнею землі, бо досі наша тропа, аж від площадки, пролягала попід склепінням, утвореним високо над головою стримкою скелею та листям. Дуже бережко ми прокрались до вузького отвору, що крізь нього добре можна було оглянути всю околицю, і тут в одну мить, на єдиний погляд, нам одкрилась уся жахлива тайна землетрусу.
Містина, звідки ми дивились, лежала неподалеки од вершини найвищого шпиля, що здіймавсь понад усім кряжем. Той яр, куди був зайшов наш гурт, тридцять двоє людей, залягав на п’ятьдесят футів вліво од нас. Але принаймні на сотню ярдів канал чи ложе цього яру був заповнений безладним обвалом — десь більше мільйона тонн землі й каміння скинуто штучно в його глибину. Спосіб, що ним зрушено вниз цю завалу, був і простий і очевидний, бо ще залишались наочні сліди цієї убивчої роботи. Де-не-де по східньому узбіччі яру (ми стояли саме на західнім) можна було бачити уздовж гребеня загнане в землю кілля. В цих саме місцях земля не зрушилась, але на всьому протязі кручі, де земля упала, із знаків у ґрунті, витиснених мов би зривним свердлом, видно було, що подібне кілля стояло раніш і тут; його вбивано в землю не дальше, як через кожний ярд, футів на десять назад від краю прірви, а весь його ряд тягнувся футів, може, на триста. До тих колів, що лишались іще на горі, були прив’язані міцні линви, поплетені з виноградного стебла, і, очевидно, що такі самі було раніш і на інших колах. Я вже казав тут про дивне розверствування мильного каменю в цім кряжі; а описана щойно вузька і глибока розколина, що нею ми вибрались із нашої заживотньої могили, може дати певнішу уяву що до природи цього розверствування.
Воно було таке, що перший природний потрус запевне мав розколоти ґрунт на паралельні сторчові верстви чи пласти, — і це саме можна було зробити зовсім незначним довільним зусиллям. От із цього поверствування і скористалися дикуни, щоб доконати свої зрадницькі наміри. Певна річ, що коли в землю загнали безпереміжний ряд колів, то в ній зробився частковий розрив, може, на фут чи двоє углиб; а тоді дикуни взялися тягти за линви (їх поприв’язувано до вершини кожного кола і виведено назад поза гребінь гори) — так утворено велику під’ємну силу, достатню на те, щоб за даним сигналом зрушити вглиб, у прірву весь схил гори. Доля бідолашних наших товаришів стала нам тепер безсумнівна. Ми одні врятувалися від навали незможного цього нищення. Ми були єдині на острові білі, що лишились іще живими.