Страница 16 из 30
І що ж? Винні у смерті рідних і близьких, у ворожнечі обох своїх племен, Лейла і Меджнун стають ангелами на небесах, де можуть кохатися вічно.
Не тому, що божевілля шанують усі народи, і воно не підлягає осуду. Просто досьє добрих і поганих вчинків, яке ретельно ведеться на небі, не таке, як земні досьє. Тут не вважають любов гріхом. Бо справжня любов завжди абсолютно моральна, як абсолютно моральна божественна сутність. А на землі вона, за висловом автора «Намиста голубки» — лише сніг у жмені. Він спершу пече як вогонь, а потім тане й тане, перетворюючись на воду. У цю воду кидається одержима Офелія. Як завжди ґеніальний Шекспір у «Гамлеті, принці Данському» дав, по суті, єдиний зразок у європейській культурі стосунків між чоловіком і жінкою такого рівня, що його можна порівняти лише з гострим лезом східної містики.
Розповіді прочанина
Біля одного міста ми побачили величезний квітучий луг на березі ріки. Нам розповіли, що той луг хотіли забудувати, але люди не дозволили. І ще ми чули, ніби колись влітку тут стояло багато копиць сіна, та якось з’явився гелікоптер і розстріляв з кулемета ті копиці. Потім люди знайшли в сіні багато убитих: чоловіків, жінок і навіть дітей. Здається, то були чужинці, які хотіли просити притулку в місті. Відтоді сіно не складають в копички, а, підсушивши скошену траву, забирають додому для худоби.
А ще в одному місті ми йшли через турецький міст, дуже старий, на річці Случ. Там у підпорах зроблені сходи, по яких тече вода. Кажуть, ніби камені скріплені яйцями й сиром, тому міст такий міцний. Бачили ми ще один турецький слід: мечеть, перероблену на костел. І хоч зверху хрест, а всередині теж усе християнське, але чомусь воно не таке. Не чути християнського духу.
Було одне село, яке навпіл перетинав кордон. Як треба було піти до родини чи сусідів, мусили брати у війта папір з печаткою. Та найбільше сміялись ми над жовтою куркою, що часто перебігала кордон, і кожного разу господиня брала папір у війта, або несла солдатам пляшку горілки. Ми спитали її, чого вона не прив’яже курку за ногу, аби не бігала. Жінка засміялась і розповіла, що вийшла сюди заміж, і не має родини на тому боці, а курка дає їй змогу почуватись такою, як усі.
В одному селі нас перестріла молодиця й спитала, чи будемо ми йти через одне велике місто, в іншій державі. Ми сказали, що так. «Як стрінете такого то й такого, то перекажіть, що я вмерла». Ми здивувались, і вона пояснила, що не бачила того чоловіка вже тридцять літ, і що ні він до неї, ані вона до нього не може приїхати. Потім наш Михайло сказав: «Яка дурна! Чи можна знайти голку в сіні, а чоловіка у великому місті?» На те Старший відповів: «Усе може бути. Пощо ти з нами йшов, коли не віриш?» Я бачив, як хлопець після того замислився.
Якось ми ночували під горою, звідки, оповідають, витікають два потічки: один з мертвою, а другий — з живою водою. Ми знайшли їх, але не знали, де мертва, а де жива вода. Було вже темно, і Старший порадив змішати обидві води й зварити на них вечерю. А вранці ми побачили над обома потічками дерево, обвішане стрічками й мотузочками. «То якісь язичники», — мовила жінка на ймення Параня, кисло скривившись. «Те, що святе для інших, святе і для нас», — відказав Старший і відірвав від носової хустини смужку.
О, той Старший недаремно водив прочан уже не один рік! Він знав, куди йти, що казати, як берегти ноги, і як вчитись терпіння. Пам’ятаю, був такий випадок, коли нас взявся підвезти один добрий чоловік, бо дорога через гори тяжка. Мав фургон без вікон. І ми не бачили нічого, лише чули, як раптом фургон нахилився і наляканий водій крикнув, що ми зависли над прірвою. Аби ви бачили, що за глибокі прірви в тих горах! Водій наказав нам перейти на один бік, щоб врівноважити машину. Ми розуміли, що порятуватись можемо лише завдяки спокою, і навіть жінки, їх було три, не заплакали. Та коли ми перейшли, виявилось, що нашої ваги замало. Тоді Старший сказав: «Ви — із золота, мої дорогенькі, із щирого золота, і воно — важке, дуже важке!» Ми всі уявили, що наші змарнілі висхлі тіла — золоті, навіть блиск привидівся золота, і враз фургон вирівнявся, і ми від’їхали від небезпечного краю.
Старший навчив нас сміятись, вивільнювати з себе біль і почуття провини. Якось нас оточили розбійники й відібрали усі наші гроші. «То несправжні розбійники, — сказав Старший. — Я знаю тутешніх розбишак: ті ніколи не грабують бідних прочан». — «А хто ж вони? — спитали ми плачучи. — Слуги диявола?» А той похитав головою: «Ні, дітоньки, се — ангели!» І почав сміятись: «Вони забрали ваш тягар, аби ви не турбувались і не лічили грошей, кожного разу, коли витрачаєте. Аби небо і земля про вас дбали». Ми пригадали цих засмаглих розкудланих лайдаків з блискучими гострими зубами, що наставляли на нас пістолі й рушниці, й теж почали сміятись.
Ми побачили сніг на перевалі й тішились як діти. Бо знали, що в тих краях, через які будемо йти, снігу не буває. І хоч в себе вдома ми його не любили, тепер сніг був для нас згадкою про домівку. Ніхто й не думав лишатися у Святій землі. Нас вдома чекали, а там — ні. Ми стали пригадувати, який день нині, місяць і рік, ковзаючись по кризі, що вкривала сніг. Нарешті Гриць закоцюблими руками витяг з торби календар і сказав: «Нині — понеділок, 25 лютого, 2008 року!» Отже, і вдома, і тут була зима!
Ми були змучені й голодні, коли спустились з rip. А їсти не мали за що купити. І ще збиралось на грозу. На полі одинокий чоловік докошував збіжжя. Дехто з нас був із села, і ми знали, що бідака може лишитись без урожаю, тому кинулись в’язати снопи й складати на воза. Ледве встигли доїхати, бо почався сильний град, аж листя з дерев позбивав. Господар не знав, як нам дякувати: нагодував, поклав спати в хаті, ще й дав харчів на дорогу. Отак нам помогли небо і земля, і се так нас врадувало, ніби наші бажання вже здійснились.
Розповім, як ми співом заробляли собі на дорогу в чужій країні. Просити ми встидались, бо були ще молоді й здорові. Так-от трапилася нам на шляху велика ріка. Перебратися на той берег можна було лише перевозом, а міст був далеко внизу. Виявилося, що старий перевізник, якого добре знав Старший, помер, а замість нього знову був ангел. Він спитав, чи є у нас гроші, і вперся, що без грошей не повезе. Тоді Стефанія посміхнулась і сказала: «А може, ми заспіваємо?» І завела коляду «Ой, у лісі, в лісі на морозі». Ми підхопили і зі співом зійшли на перевіз. Пливли дуже помалу, бо перевізник хотів послухати якнайбільше. Ми заспівали йому «Їхав козак за Дунай», про Довбуша, «Чорні очка як терен», а наостанок гримнули «Реве та стогне Дніпр широкий», що напевно почули аж коло мосту. Так ми скоротили собі шлях до Святої землі. І нам було приємно, що ненаські люди послухають наших пісень.
В одному місті була книга, яку може відкрити хіба чистий душею. Люди товпились коло неї, приїжджали здалеку, але ніхто не насмілювався спробувати її відкрити. Одні казали, що то ошуканство, інші боялись собі нашкодити, ще інші не хотіли стати посміховиськом. Ми теж прийшли подивитись. Книга була така велика, як двері. А наш Старший, коли ми вийшли надвір, сказав: «Певно, за тими дверима вітер свище». І нам аж мороз поза шкірою пішов, хоч надворі стояла спека.