Страница 15 из 30
У шумерському епосі про Ґільґамеша (правильніше було б сказати — Більґамес) є один епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, який повинен поставити на місце «буйного плоттю» героя Ґільґамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не закінчується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації.
Можливо, це розгадка нашого прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того, щоб виховати людину, як тоді, так і тепер, слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших суспільних обов’язків.
По суті, це трапляється згодом із Адамом і Євою у Книзі Буття, але розглядається не як благо, а як падіння, гріх, що заслуговує покари. Тільки далі спокуси тут не йде. Власне, це вже продукт іншого світосприйняття, іншої релігійної системи — іудаїзму, а згодом і християнства. Слова, що порівнюють любов зі смертю, і про вогняні стріли ревнощів, видаються у «Пісні пісень» трохи чужими, наче крик сови у солов’їному гаю.
Володарка життя і смерті Інанна є покровителькою стосунків між чоловіком і жінкою, їхніх почуттів, що непідвладні нічиїй волі: гніву, гордості, жаху, почуттю самотності. Чоловіче єство Ягве прагне відповідати і за це, тобто регулювати, контролювати, і, власне, вся подальша історія іудаїзму та християнства є боротьбою проти свободи почуттів. Там, де нема боротьби, наприклад, в індуїзмі чи буддизмі, з’являлось безкінечне коло перевтілень, і слово «зброя» ніколи не входило у лексикон любові. І що дивно, у наші часи безвір’я воно теж починає зникати, підмінюючись різними, доволі примітивними, предметами та уявленнями. Жінка продовжує залишатись або святою, або відьмою (фурією, стервою), чи річчю (починаючи з XIX століття). Таку жінку не можна любити. Вона — небезпечна. Ніхто не бажає, щоб йому перерізали горло, ніхто не хоче бути поглинутим кимось іншим, стати складовою частиною андрогіна…
Слова Канта про зоряне небо і моральний інстинкт набувають особливого сенсу, коли йдеться про любов і ті незручні почуття, які часом її супроводять. Бо навіть у шаленстві, якщо воно чисте, навіть у гордості, якщо вона від гідності, залишається повага до морального закону, який є доказом досконалості недосяжного Бога. Так само стріла, пронизуючи горло, серце і очі чоловіків та жінок, має одну мету — досягти недосяжного.
…Якось царевич Сатні зустрів на майдані красуню Табубу, і захотів її. Але оскільки вона виявилась недоступною, то ціна майбутньої втіхи невпинно зростала. Спочатку він записав Табубу все своє майно, тоді змусив власних дітей відмовитись від спадку, а врешті наказав убити дітей і викинути їхні тіла на поталу псам. Ця давньоєгипетська страшилка, особливо популярна у часи Птолемеїв (200 р. перед Р.Х.), насправді має глибокий символічний зміст, що виходить за межі буденної свідомості. Хіба ж не казав Ісус кинути майно, залишити батька й матір заради божественної любові? Якщо ми зараз часто повторюємо вислів, що за все потрібно платити, то чому вперто вважаємо любов дарунком, нагородою, заслугою? Ну, ми згодні й на жертву, не здогадуючись, наскільки та може виявитись великою. Ця жертва — наше життя, яке символізують кров і всі земні багатства. «Ціною життя ти заплатиш мені за любов», — попереджає Кармен. Любов наносить рани, від яких не одужати ніколи; вона дарує нове життя тільки тоді, коли ми позбудемось старого. Нареченими Ісуса називають черниць, які відреклися від земного щастя. Їм обрізають коси, так ніби перерізають горло бритвою, знищуючи особистість. І не можна сказати, що цього не усвідомлювали наші предки. У дитинстві мене дуже вразила почута на селі пісня-балада про те, як жінка вимагає від чоловіка в числі інших жертв вбити рідну матір. І той розгублено спиняється:
Отже, цей мотив не чужий і слов’янським народам. Чи розцінювали подібні вимоги як злочин? Безперечно. Звичаєве право суворо карало убивць, кровозмісників і перелюбників, але перед осудом існував момент розгубленості: звідки могло це з’явитись взагалі? Оця потреба в нелюдській жертві? Розгубленість перед вищою силою, яка є ні моральною, ні аморальною, цілком непізнаваною — у цій паузі, можливо, прихована одна з найбільших таємниць буття.
Та, виявляється, існує культура, яка продовжує сприймати світ так само гостро, пристрасно і безстрашно, як давні шумери. Це — арабська, мусульманська, культура. Нині, через війни за нафту, між західною цивілізацією і східною утворилась стіна взаємного неприйняття. Хоча, коли нафта ще не стала стратегічним продуктом, європейці запозичили в мусульманського світу чимало такого, що призвело до розвитку їхньої доволі варварської культури, яку не задовольняв прісний темперамент Античності. Наприклад, внаслідок хрестових походів виникає ґотика: вістря шпилів, спрямованих у небо, а поруч нього — машкари злих духів, які намагаються завадити людині стати Людиною, тобто дитям Божим. І звичайно, куртуазна культура з її культом Прекрасної Дами. Перші пісні трубадурів були лише перекладами з арабських пісень, це вже потім виникла ориґінальна поезія, що згодом була лукаво приспана Інквізицією.
Чи замислювався хтось з нас, звідки могли з’явитись в Італії XIII століття «Vita nova» Данте і сонети Франческо Петрарки? Із Платона, Аристотеля? Так, але знову ж завдяки арабам, які знали краще античну філософію, ніж тодішні європейці, і прищепили її заново до культурного дерева Заходу.
Відтак вперше у європейській культурі жінка стає об’єктом поклоніння, недосяжним і вільним від гріха. Виникає культ Діви Марії як Прекрасної Дами і культ Ісуса як Нареченого.
А вже століття перед тим в арабській ісламській культурі жінка і любов до неї не вважались гріховними. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» наводить фетву Ібн Аббаса: «За того, кого вбило кохання, не потрібні ні плата за кров, ні помста». Щоб глибше зрозуміти це рішення мудрого Ібн Аббаса, яке прирівнювалось до закону, слід знати, що в ісламі Бога (Аллаха) часто порівнювали з прекрасною жінкою. Як неможливо пізнати Бога людині, так неможливо пізнати справжнє кохання на землі. Поема Нізамі Гянджеві «Лейлі і Меджнун» доводить цю істину, яка не є ні білою, ні чорною.
…Меджнун — нове ім’я Кейса, що означає «одержимий». Між Лейлі і Меджнуном спалахує пристрасть, що знищує усе довкола себе. Такої напруги почуттів не знала і, мабуть, не знатиме світова література. Звичайно, християнські містики відчували щось схоже в особливі для них миті прозріння, але перед ними Бог не поставав у образі прекрасної жінки. І навіть свята Тереза Авільська не посміла б сказати так:
Любити — означає вмирати. Ви не розумієте цього, правда? Для нас любити означає володіти чи прагнути володіти. Але коли оточуючі намагаються з’єднати Лейлі з Меджнуном, щоб покласти край цій небезпечній для усіх ситуації, поміж закоханими в долівку шатра встромляється невидимий меч. Цей меч — розуміння того, що їхню спрагу неможливо втамувати.
Так, земля розлучить їх рано чи пізно. Вона затупить лезо кинджала, загасить вогонь пристрасті. Бо землею володіє не вічність, а час. Спершу вмирає Лейла. Потім — Меджнун. Вони вмирають від туги за недосяжним, не накладаючи на себе рук. Просто витримують доти, доки можуть витримати.