Страница 23 из 29
31.08.2012
Літо — це хаос. Його плоди можна побачити лише восени. Вчора ходила лісом і відчувала, що впораюся з будь-чим. Я ніби випромінювала силу. Зрідка з’являлись якісь підозрілі особи, як це буває в приміських лісах, але вони розчинялись у лісових сутінках, відступали. Перед тим був моторошний покинутий завод в Бориславі.
Літо я провела в Інтернеті, здригаючись від шокуючих новин, які завдавали мені справжнього болю; я занурювалася в цю каламуть, розчинялась у ній, здогадуючись, що мушу навчитись не боятись, не панікувати і вийти врешті на чистий простір, й дивитись на усе збоку, відокремити себе. Мабуть, це відбувається зараз не лише зі мною. Однак не думаю, що хтось вважає за доцільне ділитись такими інтимними душевними подробицями, бо це не вперше. Однак кожного разу — двері інші. І ці двері треба намалювати, бо їх не знайти.
1.09.2012
Високе мистецтво рятує людину від деґрадації. Я цим не винайшла колесо, але причина, мабуть, у гармонії, якою це мистецтво наповнює свідомість. Так само діє народна творчість в її кращих зразках, і природа. В якийсь момент ми починаємо відокремлювати себе від усього несправжнього й вульґарного, і можемо віддалитись на таку відстань, що втрачаємо усі зв’язки з реальністю. Проте мусить залишитися зв’язок на рівні серця — бажання допомогти іншим приєднатися до цього братства. Це зло воює з усім, а добро завойовує прихильність.
2.09.2012
Маленьке біле кошеня цілу ніч спало біля мене після важкого дня. Я підібрала його, бо воно страшенно кричало біля чужого під’їзду. Воно навіть не тікало, і коли я несла його додому, від голоду кусало мені пальці. Одні бездушні люди вчать інших бути бездушними. Це виглядає наче кровна помста: око за око.
Я згадала вірш Костянтина Бібла про білу бездомну кішку, схожу на зламану лілею, про те, що голий тротуар коли-небудь її уб’є. Пам’ятаю його ще з юності. І повторюю, коли опиняюся перед вибором: врятувати чуже життя, чи пройти повз нього.
5.09.2012
Минуло вже багато часу, встигла забути про щоденник. Деякі речі випадають з життя, витіснені брутальним натиском реальності, хоча коли згадати Самбір з його дивовижною парафіяльною школою XVIII ст. наповнену почасти бойківським дерев’яним причандаллям, вибіленим і вичищеним, з такими впізнаваними речами — маґлівницею, терницею, маслянкою, ціпами й решетами, нецками… Гарне, веселе місто, з якого так легко доїхати до Львова, з темними старими садами і пагорбами, на яких стоять храми і просто гарні будинки. І було все добре, доки я не увійшла в бернардинський костел, перетворений на органний зал, де мене охопив крижаний холод, настільки пекучий і болісний, що я звідти відразу вибігла, геть перестрашена. Ніколи такого зі мною не траплялось. Наче атака привидів. То й не дивно: єзуїти міцно вкоренились у цьому місті і довго підбивали тутешній люд на авантюри, маніпулюючи свідомістю. А тепер ніхто про це не хоче знати, на історію Самбора накладено печать, хоча скільки таємниць могло б відкритись.
18.09.2012
Дощ збудив мене вночі — так і не заснула до ранку. І вранці дощ продовжує падати. Це вже осінь. Думала над тим, що ніколи не писала про вигнанців, можливо, тому що сама добровільно обрала собі життя в екзилі, і обираю весь час. А це прочинив свою душу Андрій Содомора, видавши переклади Теогніда і написавши до них передмову. Дивиться він з-за прочинених дверей на всі ці торги, і серце обливається кров’ю. А мені дивно збагнути, яким чином взагалі твориться висока культура у цьому світі, де не знайдеш справжньої людини зі свічкою. Звідки беруться праведники? Звідки береться така книжка, як «Про що думає людина» Василя Ґабора з пронизливими шляхетними візіями спорожнілого міста вигнанців?
Такі, як ми, давно вже не присутні тут душею, а тіла наші стали тінню, слова дедалі більше незрозумілі, стають мовою птахів.
20.09.2012
Слово «мораль» серед наших митців та інтелектуалів звучить як образа вже досить давно. Бо так, мовляв, ставляться до нього їхні колеги в цивілізованій Європі. Мораль — у ґетто, аморальність — на свободу. Мене ніколи не влаштовував цей примітив, перевертання з ніг на голову речей, що не підлягають обговоренню. Людина заслуговує на те, щоб її принципи поважали. Вседозволеність — це відносність або навіть відсутність принципів. Про це часто писали американські трансцеденталісти, книги яких досі не переклали українською мовою, а імена не введено в культурний обіг, або, як тепер кажуть, дискурс. Тепер я розумію чому. Апелювання до власного сумління не кожен витримає. Ясна річ, йдеться не про моральний фундаменталізм, та його вже фактично не існує в нашому суспільстві, а про те, що його замінила демонізація аморальності, й тепер ми маємо аморальний фундаменталізм, який не менше шкодить, навіть більше, бо порушує мої чи чиїсь принципи. Колись я читала казку, в якій маленька красуня потрапила в країну негарних людей, де її вважали потворною і вона в це вірила, доки не вийшла за межі цього перевернутого світу. Навряд чи «прогресивні» колеги з Європи сумніваються у легітимності десяти заповідей. Для них це коріння, як і мова, традиції, історія, а якщо хтось і піариться на моральному нігілізмі, то його сприймають всерйоз хіба що підлітки. Зло не може бути легітимним.
22.09.2012
Так легко вчора занурилась у добромильські сніги, ніби повернулась додому, а попереднє життя було лише гостиною. Бо відтоді, відколи в цьому світі перестали розмовляти про шляхетність і вважати її чимось кумедним, краще б назавжди залишитись тут, де літає останній орел. Але як би там не було, мушу розриватись між двома світами, бо я не одержима. Бракувало чогось, зовсім трішечки, щоб перейти межу. Дунай я перейшла, межі — ні. Бо тоді цей нешляхетний світ просто залишиться без моєї опіки.
Замерзлі дерева, я їх бачила нераз, як і засипану-заметену дорогу, яку втоптати може лише велике горе чи велика нужда. Одначе тільки в Добромилі 1617 року вони мають сенс, передаючи весь безмір людської самотності.
24.09.2012
Мені приснився сон, ніби я стою в черзі за молоком з літровою банкою, довго і терпляче. Підходить вихователька з дітьми-сиротами, геть обдертими. Я їй кажу, що стою тут від 10 години ранку. Врешті я виходжу з черги, бо не маю кришки закрити банку, і можу розхлюпати молоко. Прокинулась і згадала 1990 рік, коли ми з Ладусею мешкали у Львові. Як я не могла купити молока дитині, бо всюди стояли величезні черги. Одного разу я встала о 6-ій ранку і пішла на Галицький ринок. Було ще темно і холодно. Але й там не продавали молока жінки. Вони приносили його для постійних клієнтів. Якось я стояла у довжелезній черзі в магазині. Там стояла також жінка з неадекватним хлопчиком років восьми, який підходив і бив людей. Вдарив він і мене. Але всі мовчали.
Молоко я перестала купувати, коли Ладуся вчилася вже у школі. Коли знайшла у пляшці шматок скла. Надто далека відстань від мого дитинства, коли я стояла з горнятком під стайнею і цьоця Кася наливала мені тепле спінене молоко просто з відра, а часом доїла в горнятко. Я випивала його відразу.
26.09.2012
Гамлет у фільмі Дзефіреллі всюди ходить з мечем, розмахує ним вряди-годи, щоб скористатись, коли настане час. Таким в ідеалі мало би бути моє покоління, що росло в часи холодної війни. І таких «гамлетів» було багато. Втім, воювати з американськими імперіалістами ми не збирались. У нас був інший ворог — наше сумління проти конформізму. Врешті ми вчинили самогубство, щоб врятувати собі честь. Навіть ті, хто обрав еміґрацію. Тому ніхто не знає про нас. Мертві нікому нецікаві. Якби ж то тільки ми були мертві…