Страница 22 из 29
Мені навіть здається, що я наче відновила тут свій спосіб життя в Урожі: це уповільнення, ця невинність дитинства і простота людини, яка втішається з того, що має, і думає, ніби інші відчувають те саме. Не прірва, а улоговина, поросла довгою м’якою травою.
7.08.2012
Страх перед писанням виникає тоді, коли не віриш, що ти це зможеш: створити минуле. Тут треба вміти описувати речі, а я волію описувати почуття, як вони змінюються. От учора переді мною постало питання: як раніше люди сприймали портрети? У ті часи, коли їх майже не було і створювались вони довго, і тільки пензлем або різцем скульптора. Я ніколи не сприймала епітафію Георгія Боїма в його каплиці, де зображено кілька поколінь, так, як сприймали її глядачі 400 років тому. Там вкупі живі і мертві творять спільну молитву.
Може, вони думали, що портрет зберігає частинку життя? Не так примітивно, як ми думаємо зараз, але я хотіла б це уявити. Можливо, у цьому завдання моєї книги — зрозуміти, навіщо це було їм потрібно. Чому народи Близького і Середнього Сходу вважають зображення людей чимось цілком неможливим? Звідки в ісламі та юдаїзмі таке упередження? Певно, воно було ще й до того. Певна річ, є різні пояснення, але мене вони не влаштовують, оскільки це лише історичні пояснення, продукт наукового, логічного, а не міфологічного мислення. Пояснення знаходиться десь на лінії життя-смерті. Все-таки добре, що я не вмію правильно міркувати. Так легше щось пізнати.
10.08.2012
Які наслідки матиме для майбутнього те, що відбувається зараз, страшно навіть уявити. Інтуїтивно українські письменники починають писати антиутопії, жанр, що практично не існував у нашій літературі раніше. Це знак того, що ми ще не втратили больової чутливості. Весь час я намагаюсь уникнути больового шоку, але жодні мантри на зразок «Це мине, і це також мине» не діють. Натомість довбе у голову: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми зробили з тим, що з нами зробили». Нестерпно годувати шакалів своїми думками, а для решти пластикові вікна, залізні двері та євроремонт — єдиний сенс буття. Вони тебе не почують, якщо навіть ти роздряпаєш лице нігтями і повириваєш волосся. Моє життя зараз суцільний знак питання.
12.08.2012
Дощі як у Макондо, спека — теж. Коли ми всі зникнемо, залишиться хіба історія клімату. Зорепади, затемнення Сонця, викиди сонячної енергії, землетруси, тайфуни… Те, що мало б турбувати найбільше, нікого не обходить, бо здається несистемним, випадковим. Бо система має владу над людиною, применшує її значущість, вбиває її егоїзм. Треба вірити у Фатум, як вірили давні греки і люди часів бароко. Саме тоді людський Дух зумів піднятися високо-високо, кинувши виклик Невблаганності. Тепер він солодко спить, обпившись маковим настоєм.
14.08.2012
Ніколи нічого не просити, самі прийдуть і все дадуть — це справді вірно, коли йдеться про особисту вигоду. А інше треба брати самим. Найперше — знання. Мудрість у нас є від самого народження, тільки треба її відшукати в собі. Не їхати за нею на край світу. Я добре пам’ятаю слова однієї сільської жінки: «Як мама не дала мудрості, то чужа не допоможе». Але ми можемо впізнавати свою мудрість у книгах, коли її вже передано словами, завжди трохи спотворену словами, змінену ними, але коли ті слова вчасні, вони дають одкровення. Ми навіть думаємо, що це чиясь заслуга, але то винятково наша заслуга, наша праця. А потім знову з’являються хмари, постають перешкоди.
Четвертий день не видно сонця у небі, доводиться шукати його в іншому місці.
16.08.2012
Люди — не лихі, вони просто слабкі. За інших обставин вони були б і чесними, і правдивими, і навіть милосердними. Такі люди були в Німеччині перед тим, як Гітлер взяв владу. Страх викликає не лише паніку, примирення зі злом, а й бажання захистити себе приналежністю до вовчої зграї. Коли вожака вбивають і нема кому стати на його місце — це вже пік страху. Бо тиран встиг стати Богом, а смерть Бога — це вселенська катастрофа. Тому так важливо наважитись посміятись над тираном. Щодо України, то ми маємо не страх, а нагадування про минулий страх, яке продовжує деморалізувати суспільство. Найгірше те, що люди не усвідомлюють, куди вони йдуть, не розуміють, що порушують всі мислимі й немислимі моральні заповіді, єдине, чим вони можуть захиститися, — це кількістю грошей. Остання фраза стосується практично цілого людства, за винятком тих народів, які йдуть десь позаду цивілізації. Все важче не бути такими, як усі, але це єдине, що нас врятує.
Мені приснився сон, що я живу у якомусь будинку зі сходами, не відчуваю його своїм. А потім виходжу і на мене кидається пес, що прив’язаний ланцюгом. Він обриває ланцюг, збиває мене з ніг, і я опиняюся в непроникній темряві. Потім вертаюся до будинку, зачиняю за собою замок, досить нікчемний, двері так само старі й нікудишні, й раптом усвідомлюю, що цей дім таки належить мені. Тиха радість.
21.08.2012
Будинок з лихою славою, де колись син убив усю свою родину. Ніби до цього намовив його злий дух індіанського вождя. Звідти з’явилось безліч фільмів жахів, ну що ж, треба на чомусь заробляти. Але документальне кіно, чи книга — це вже інша річ. Один писака цинічно розповів, що напише книгу про амітівільську трагедію, щоб до кінця життя ніжитись на березі Тихого океану. Оскільки ця книга принесе йому мільйони. Йдеться не про пошуки істини, вона давно відома, а про звичайну спекуляцію на трагедії. Чим далі, тим більше цинізму. Я помітила, що уникаю нових фільмів. Ще можна дивитись фільми 90-х, найкраще — 70—80-х, в яких відчувається ще моральний стержень. Простежується тенденція до деґрадації. Демократія без десяти заповідей — ось що таке Амітівіль. Купка людей усвідомлює це, і з кожним роком вона тане.
23.08.2012
«Магелланова хмара» Станіслава Лема. Один із членів космічної експедиції втратив контроль над собою від хвороби і націлює пістолет на товариша. Той тихо питає: «Невже ти можеш вбити людину?» Чоловік затуляє обличчя руками, плаче. Звісно, він не може. 2069 рік за земним календарем.
Ніхто не будує нині ідеальний світ без насильства. Швидкість цивілізаційного потягу збільшується. У ньому чотири вагони, як чотири коні Апокаліпсису: захланність, неосвіченість, розбещеність і агресія. Попереду — смерть. Усе почалось наприкінці 60-х років.
26.08.2012
Три дні подорожі, яку, можливо, й подорожжю не назвеш, а відвідинами друзів і рідних.
Борислав. Ностальгійно-пізнавальна екскурсія. Скрипіння дверей у зруйнованому адміністративному корпусі фарфорового заводу. Величезний зал з калюжами води і потрощеними стільцями, простенька капличка з вигорілими від сонця образками на прохідній, руїни, які могли б ідентифікувати лише археологи. А далі — заросла травою залізнична колія і два станційні будинки: один розвалений, інший — новенький. Колишні нафтові свердловини на подвір’ях, обшарпані будинки ззовні, але всередині чудово збереглися дубові сходи й паркет у вестибулі. Повно квітів, яблука просто на землі, циганське дівча в пишній білій сукенці, невідь чим заклопотані люди, що вважають непристойним посміхатися на вулиці. Під усім цим — порожнеча, нафта, газ, озокерити, отруєні потоки. Нафтові качалки нагадують цих людей з їхніми механічними рухами…
Врешті я почала шукати залізні стовпи, що підпирають бориславське небо. Їх залишилось усього два: чавунні ручної роботи, з будкою для переодягання електрика внизу, трохи вкриті іржею, бо простояли сто років під дощами, а дощі не завжди невинні й чисті.