Страница 72 из 73
— Він, собака, нікому не вірить! Каже, що ми всі клятвопорушники й брехуни. Уявляєш? Зустрілися ми з ним, сидить — жирний, пика — хоч пацюків бий…
— Імадеддін?!
Я згадав худе хлопчисько в позолоченому обладунку, нахабну посмішку на вродливому, майже жіночому, обличчі. Жирний? Пика?
— A-а, ну так! — зметикував Лодовіко. — Ти ж його стільки років не бачив! Він тепер як той кабан. Гірше! Немов слон!
Немов слон? Не хотілося вірити. На що ж ми всі перетворилися?
— Отож. Каже мені цей собака — підпишу, якщо буде представник від Найсвятішого Престолу. І не хто-небудь, а свята людина Андре де Ту, котрий тепер у славетній обителі Сен-Дені. Все знає, собака! Усім, каже, не вірю, а йому повірю. Нехай Папа йому повноваження дасть, із ним і підпишу. Зрозумів?
— Зрозумів.
Атабек не забув, як ми з ним намагалися встановити мир. Згадав! Серце гупнуло. Отже, не дарма…
— Коли я Орсіні розповів, той мало не луснув. Кричить…
— Хто?! Орсіні — кричить?
— Ну, пищить, — виправився Лодовіко. — Нема чого, мовляв. Ми вам кардинала подішлемо! А я кажу, він, Імадеддін-собака, вашого кардинала на палю посадить і вірші про це напише. Я вже думав до Папи підкотитися, але тиждень тому Орсіні все ж таки здався. Гаразд, каже, призначимо отця Гільйома єпископом-посланцем при Патріарху Єрусалимському, й нехай із собакою Імадеддіном домовляється. Забирай, мовляв, його, тільки спочатку до Флоренції відвези, розмова є.
— До Флоренції?
Тепер усе стало зрозуміло. Його Високопреосвященство розумно розсудив, що мене треба послати якнайдалі. У Флоренції він дізнається від мене, що сталося в Пам’є, потім я поїду в Святу Землю, а монсеньйор вирушить до Рима, щоб підпалювати хмиз.
Брат Гільйом у Римі не потрібен.
— Я не можу відразу їхати, Лодовіко. Як тобі пояснити?
— Ти Імадеддіну поясни, — гмикнув Карачіоллі. — Зрозумій, Андре, іншого шансу помиритися із цим мосульським собакою може й не бути. Незабаром війна, якщо він об’єднається з єгиптянами…
Я кивнув, розуміючи, що їхати доведеться. Але треба встигнути потрапити до Рима. Обов’язково! Інакше за моєю спиною запалають вогнища.
— A-а, так! — широка долоня ляснула по чолі. — Цей собака тобі листа написав. Куди ж я його подів? Ось, тримай!
— Про що там? — поцікавився я, крутячи в руках невеличкий жовтавий сувій. Що це? Данина ввічливості?
— А я звідкіля знаю? — щиро здивувався Лодовіко. — Я їхніх собачих букв так і не вивчив.
Я мимоволі посміхнувся. Латиною Карачіоллі теж писав досить своєрідно.
— Ти читай, — підсумував він. — А я тим часом наллю.
Зірвавши печатку, я підніс сувій ближче до свічки. В очах затанцювали вибагливі значки, схожі на сплетену траву. Ну звичайно! Перші рядки, як належить, написано ізводом джері.[51] Каліграфи, прости Господи, щоб не сказати гірше! Я вдивився:
«Високовченому й велемудрому братові Гільйому з обителі, що іменується Сен-Дені, у миру ж — хороброму лицареві Андре — алмазу безстрашності поміж цвіту франкського воїнства…»
Якусь мить я переварював написане. На щастя, далі лист було написано звичайним куфічним шрифтом, і читання пішло легше.
«Мій шляхетний вороже і дорогий друже!
Нехай славним буде ім’я Аллаха, великого й милосердного, за те, що дарував він мені дорогу вченості, яка знову приведе на камені минулого, настільки солодкого тому, хто вже несе одяг свого життя до воріт Вічності. Мир тобі, Андре! Хоч і не вмієш ти грати в найшляхетнішу з ігор, іменовану Смерть Царя[52], та істину не приховаєш — твій від’їзд поранив мене не менше, ніж твій клинок, який простромив моє плече в нашу першу зустріч біля воріт шляхетного міста Мосула, де правлю я нині на радість правовірним і на страх вам, франкським собакам, і де правитимуть мої діти й діти моїх дітей…»
Карачіоллі тицьнув мені кубок, і я відсьорбнув, не відчуваючи смаку. Це ще хто не вміє грати в шахи!
«Знай же, Андре, що без тебе не підпишу я мир із нинішнім владикою Святого Граду Єрусалима, позаяк не вірю нікому із брехливих франків, окрім тебе й твого шляхетного друга Лодовіко, що прозивається Білим Лицарем, якого й направляю нині до тебе із цим посланням…»
Усе здійснилося. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря…»
«Але про мир ми поговоримо в Мосулі, де чекаю я на тебе біля шахівниці, щоб ще раз покарати за твою франкську гординю. Без тебе ж мені з франками говорити немає про що, оскільки пам’ятаю те, що було багато років тому, коли ми ще не постарілися. Я дізнався, хто винен у тому, що мир, підписаний нами, було порушено. Дізнався й про те, хто допоміг клятому зрадникові Абу Ірману, котрий завдав тобі удару в спину. Знай же, Андре! Я помстився за тебе, й нині жовті черепи Абу Ірмана й Альфреда де Буа вискаляють свої зуби з мосульских стін…»
Я заплющив очі, намагаючись стримати хвилювання. Імадеддін помстився — за мене, за Інессу, за мого сина. Зробив те, чого не зміг зробити я.
«Кров ворога — найкращий бальзам для рани, але є в мене бальзам ще більш цілющий, ще більш солодкий. Нехай зміцнить тебе Аллах, великий і милосердний, друже мій! Тому що син твій, Андре-Олександр де Ту, не загинув того дня, коли зрадник Абу Ірман напав на твій замок…»
Я відчув, як усе навколо розпливається, стає нереальним, прозорим. Мій син…
«Воістину варто скласти ще одну «Тисячу й одну ніч», щоб повідати про його життя — спочатку раба, потім втікача, потім воїна й вождя. Він виріс у пустелі, й зараз немає клинка гострішого, аніж клинок славного Іскандера ібн Фаренгі. Він не забув тебе, друже мій, хоча всі ці роки вважав загиблим. Волею Аллаха, великого й милосердного, я зміг відкрити йому істину. Чи треба ще щось пояснювати, Андре? Те, що я пишу, правда, і ти переконаєшся в цьому сам, коли побачиш його. Тому що в рисах його обличчя я бачу тебе, яким був ти багато років тому, в славний день нашої першої зустрічі, коли розбив я своєю шаблею твій шолом з малиновим хрестом…»
Читати далі було несила. Молодий воїн у позолоченому сарацинському обладунку, так схожий на мене… Той, хто йшов мені назустріч у дерґському підземеллі… Другий я, схожий, але в чомусь інший…
— Та що з тобою? — Карачіоллі вже кілька разів намагався мене гукнути й, нарешті, взявся трусити за плече. — Агов, Андре! Отямся!
— Лодовіко… — я проковтнув гірку слину й спробував спіймати неслухняні слова. — Ти… Ти знаєш… Ти чув про Іскандера ібн Фаренгі?
— Ха! — рука розрубила повітря, немов Білий Лицар завдавав удару невидимим мечем. — Ще б пак! От із ким би я поквитався! Молодий, але гірший за Імадеддіна. Його називають Владикою Пустелі.
Владика Пустелі… Я все ще не міг усвідомити того, що сталося. Скільки ж років має бути маленькому Андре? Двадцять два, якби він був живий. Але… Він живий! Господи, дай мені це зрозуміти! Дай мені збагнути хоча б щось!
Я подивився на здивованого Карачіоллі — Сивого Карачіоллі.
— Лодовіко… Розумієш, я думав, що життя скінчено. Скінчено — давно, ще тоді… Я думав…
— Ну й обробили тебе твої ченці! — широка долоня знову ляснула мене по плечі. — Що мелеш, старий пень?
— Не знаю, — я спробував усміхнутися. — Сам не знаю, Лодовіко… Що ж мені робити?
Відповіддю був виразний жест.
— Зовсім з глузду з’їхав, Андре? Завтра ж ми з тобою на коней — і до Флоренції. Там ти пошлеш свого Орсіні якнайдалі та сядеш на корабель. Закис ти тут, голопуцьку!
Карачіоллі завжди все було зрозуміло. Але його правда — завтра ми помчимо в Італію, але не до Флоренції, а до Рима. Я повинен побачити Його Святість! Я повинен переконати, пояснити, налякати — що завгодно! До хмизу, зібраного монсеньйором Орсіні, не повинні піднести смолоскип! А потім… Але я боявся думати про «потім». Ще встигну.
51
Особливий, вишуканий шрифт.
52
«Смерть Царя» — шахи.