Овернський клірик

…Звіт, підписаний не лише мною, але й архієпископом, а заразом і графом Тулузьким, став для мене головним козирем у майбутніх поясненнях Орсіні. Брата Гільйома можна оголосити посланцем демонів або боягузом, який отримав хабара. Але навіть Курія тричі подумає, перш ніж піде проти графства Тулузького.

Коли монсеньйор нарешті зметикував, що рота можна стулити, він на радощах поспішив витягти пряника — не пропадати ж добру! Це був документ, куди належало вписати ім’я майбутнього єпископа Пам’є — моє ім’я.

Коли я відмовився, архієпископ, напевно, вирішив, що в Сен-Дені збирають із усіх кінців Християнського Світу блаженних — разом із юродивими.

Я вирішив, що момент підходящий, і натякнув, що потрібна кандидатура вже є в розпорядженні Його Преосвященства. Один брат із Сен-Дені був цілком при масті в Пам’є, устиг освоїтися й навіть почав розбиратися у вівчарстві…

Так брат Петро став єпископом. Певна річ, ще треба було погодити це з графом, написати до Рима, але монсеньйор Рене запевнив, що труднощів не передбачається. Він просто сяяв — його вивідачі, звісно, вже знали все про отця Петра Нормандця, керуючого єпархією Пам’є. П’єр влаштовував монсеньйора Рене у всіх відношеннях і насамперед тим, що нічого не розумів у хитрих інтригах, які, немов павутиння, обплітали всю Окситанію.

Отже, довелося посилати по П’єра, і вражений хлопець вислухав довгу промову високою латиною про обов’язки пастиря.

Сподіваюся, хоча б половину він зрозумів. У всякому разі, тримався мій нормандець із превеликою гідністю. А ввечері, коли настав час відпочити, до монастиря прибув посланець монсеньйора Орсіні. Не простий гонець — хтось із Рима, хто бажав поговорити зі мною. Короткого листа я вже прочитав. Його Високопреосвященство викликав мене до Флоренції для доповіді.

— Чому не до Рима? — поцікавився отець Джауфре, котрому я показав кардинальське послання. — Адже якщо монсеньйор вважає справу важливою, вам, можливо, варто поговорити з Його Святістю.

— От цього він і не хоче.

Я знов уявив собі холодне усміхнене обличчя Орсіні. «Овернський клірику! Овернський клірику! Ви ж усе бачили. Ну, зізнайтеся, що ви помилялися, а я мав слушність!».

Він не заспокоїться, прочитавши звіт монсеньйора Рене. Він шукатиме правду — і знайде. Він уже зібрав хмиз — багато хмизу. По всій Європі, по всьому Світі Християнському…

Що я міг відповісти? Що лоґри — останні з них — безпечні? Що вони не демони, а такі ж Божі створіння, як і ми? Це лише слова. Навіть якщо він повірить, залишаються ще ті, хто поклоняється блазням у рогатих масках, залишається всюдисущий брат Пайс із його «чистими», та й сам архієпископ Рене Тулузький разом із Його Світлістю.

Усе це так, але ліки будуть гіршими за хворобу. Найсвятіше Обвинувачення опиниться в руках таких, як де Лоз, і таких, як монсеньйор Рене. Для кого приготовано хмиз?

— Я спробую пояснити, — промовив я вголос. — Якщо треба, буду вимагати зустрічі з Його Святістю. Повинен же хтось зрозуміти!

Отець Джауфре кивнув, але без особливої впевненості. Адже він розумів — і те, яка небезпека загрожує Церкві, й те, як важко їй запобігти.

— Піду, — я підвівся й стомлено розправив плечі. — Цікаво, що потрібно цьому посланцеві?

Отець-пріор розвів руками, й ми мовчки вийшли в темний і порожній у цю пору коридор. Чомусь згадалося підземелля, рівні гладенькі склепіння, довгий ряд ніш…

Перед дверима, за якими чекав на мене посланець кардинала, я ненадовго зупинився, щоб заспокоїтися. Хвилюватися не варто. Це ще не Орсіні, сили слід поберегти…

У келії яскраво горіли свічки. Перше, що я помітив — багатий червоний плащ, недбало кинутий на ложе. Отже, це не клірик.

Біля вікна стояв високий сивий старигань у гаптованому сріблом камзолі. Почувши, що двері відчинилися, він повільно озирнувся. На мене дивилося зморшкувате, до чорноти засмагле обличчя. Під сивими бровами блищали молоді жваві очі.

— Ви хотіли бачити мене, месіре?

Він відсахнувся, рука сіпнулася, немов би посланець грізного кардинала побачив примару. Різкий важкий подих:

— Ні! Я хотів бачити не вас…

Залишалося здивуватися.

— Я — брат Гільйом із Сен-Дені. Ви хотіли…

— Та на біса мені якийсь там брат Гільйом! — голос, який звик командувати сотнями латників, загримів, заповнивши всю келію. — Андре! Андре де Ту! Це що — ти?

Я відчув, що ноги підкошуються. Не тямлячись, опустився на табурет. Подих перехопило.

— Ні… Це не я, Лодовіко. Це вже не я…

— Ах ти ж бісеня! — Лодовіко Карачіоллі одним стрибком опинився поруч. Я відчув, як мене хапають, трусять, пригощають стусанами. О, мої бідолашні кістки! Зрештою я вгатив його в груди, й Лодовіко звалився на ложе.

— Ха! — засмагле обличчя посміхнулася. — Тепер упізнаю! Ну що, голопуцьку, не сподівався побачити?

«Голопуцьком» я був у свій перший рік у Палестині. Мені щойно виповнилося сімнадцять, а Карачіоллі — Грозі Сарацинів — цілих двадцять п’ять.

— Не сподівався! — відверто зізнався я. — Думав, якийсь смиренний брат…

— Ще чого!

Лодовіко пружно підхопився, засмагла зморшкувата рука обхопила мою шию:

— А я їхав, їхав, і все думав, який ти зараз… Господи, Андре, двадцять років! Ні, більше!

— Більше, — зітхнув я. — Більше, друже.

Ми довго сиділи, теревенячи про якісь дурниці, потім обоє збагнули, що плачемо, й узялися дорікати один одному за старече слабоумство. Нарешті Лодовіко витяг на світ божий величенький глечик, запевняючи, що це найкраще вино, яке він зміг знайти в Тулузі.

Часу на це в нього було обмаль, але Карачіоллі завжди мав чудовий нюх на все грішне.

Терпкий червоний напій ударив у голову, й Лодовіко почав розповідати, як дізнався від Орсіні («цього нахабного прища»), що я буду в Тулузі, тож вирішив їхати туди сам («бо сховаєшся в келії, із собаками тебе шукати, чи що?»). І взагалі гріх усі ці роки не давати про себе звісток («ну, зовсім ти став божою дудкою, Андре!»).

Я кивав, погоджуючись. Сперечатися не хотілося, хоча краєчком свідомості я розумів, що «нахабний прищ» послав Карачіоллі в Тулузу не дарма, й головне ще не сказано. Але як не хотілося про це думати!

— Ну, яким ти став! — як слід роздивившись мене (для чого довелося довго вертіти мою скромну персону перед свічками), зітхнув нарешті Лодовіко, — сірий, худий, нудний!

— Сам кращий? — відгукнувся я. — Білий, мов голуб! Сивий Карачіоллі!

— Точно. Сивий. Мене так і звуть тепер — Білий Лицар.

— Як?!

Я раптом відчув, що холону. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря, Білого Лицаря Білого…».

— Ну, я ж білий обладунок ношу, — взявся пояснювати Лодовіко — І голова біла. Як у дитячих казках — Білий Лицар.

Я кивнув, намагаючись заспокоїтися. Збіг! Простий збіг! Чи це я уві сні подумав про Лодовіко, про його сиву безверху голову…

— До речі, що це ви з Орсіні не поділили? Він тебе, здається, готовий без солі проковтнути.

— Га? — отямився я. — Ми з ним Диявола не поділили.

Я із задоволенням спостерігав, як фізіономія Карачіоллі набула розгубленого вигляду, потім спробував пояснити.

— Розумієш, я вважаю, що Ворога не слід боятися. А він панікує. Уявляєш, ми йдемо в атаку, а він на півдорозі готовий повернути назад і почати рубати власний обоз!

Лодовіко довго чухав потилицю, потім обізвав Його Преосвященство не найпристойнішим чином і нарешті махнув засмаглою долонею.

— Пес із ним, з Орсіні! Головне, я його вламав.

— Ти? Вламав? О щиросердний Лодовіко! У що ж втяг він тебе, а заразом і мене?

— Це все через клятого сарацинського собаку — Імадеддіна. Не забув ще?

— Ні… — насилу вичавив я. У скронях знову застугоніло — «Білий Лицар»… «Білий Лицар»…

Я насилу розумів, що розповідає Лодовіко.

Немов би я був не тут, не в тихій келії обителі Святого Хреста за Стінами. Сірий пісок, порожній покинутий табір, темні вершники на обрії… Нарешті я змусив себе отямитися. Про що це свідчить Карачіоллі? Так-так, невдовзі Хрестовий Похід. Собака Імадеддін («який же він собака, Андре!») збагнув, що йому можуть відрубати хвоста, й почав переговори про мир. Єрусалим теж не від того, щоб помиритися з Мосулом, але…