Страница 69 из 73
— Про що ви? — вона, схоже здивувалася, але я не мав сили, щоб стриматися.
— Сестро Цециліє! Ви добряче водили мене за носа, але я цілком на це заслужив! Я побачив браслет, який лежав у підземеллі поруч із тілом рудої дівчини й вирішив, що це Жанна. Жанна де Гарр! Але точнісінько такий браслет був у її сестри. У… У вашої сестри, Жанно!
— Так, — усмішка зникла, обличчя стало сумним і суворим. — Там, у підземеллі, лежить Роза — моя сестра. Тепер ви розумієте, чому я не хотіла спускатися… Її тіло знайшли в озері за тиждень по тому, як вона… як її вбив Арман де Пуаньяк.
Я кивнув — про щось таке можна було здогадатися. І не тільки про це. Варто було лише уважніше подивитися на стрижену голову «брата Октавія». Руду голову. Щоправда, вона зняла каптур лише раз, та й то в темряві. Та все ж таки…
— Розповідайте мені все, сестро Цециліє. Якщо хочете, я вважатиму це сповіддю й нічого не повідомлю кардиналові.
— Мені байдуже, — дівчина похитала головою. — Уже байдуже… Батько й мати від мене відмовилися, сестра мертва, загинув навіть Пуаньяк, якого я колись кохала. І мій нещасний брат…
— Брат?!
— Невже не зрозуміли? — Жанна де Гарр невесело посміхнулася. — Все-таки не здогадалися, святий отче? Пилип д’Еконсбеф — мій двоюрідний брат. Ми з ним дружили змалечку.
Вона відкинулася назад й заговорила повільно, тихим, майже байдужим голосом, немов ішлося про когось зовсім стороннього.
— Ви вже знаєте, отче Гільйоме, що колись д’Еконсбефи жили в Бретані. У їхньому замку служила родина Дагаррів — давно, вже кілька поколінь. У одного з них була надзвичайно вродлива дружина. А сеньйор Гуго був тоді молодий і, кажуть, гарний, крім того, він — пан, а панам не відмовляють. Так народився мій батько — Санксі Дагарр. Усі знали, чий він син, але сеньйор Гуго, певна річ, не міг визнати його. Адже він дворянин, крім того, давній закон забороняє дерґам змішані шлюби. Колись за це карали на смерть…
Вона помовчала, тонкі сильні пальці зчепилися вузлом.
— Потім юрба напала на замок. Мій батько виїхав до Басконії — подалі від тих, хто хотів нашої смерті. Через багато років д’Еконсбефи оселилися в замку біля Пам’є. Ви вже знаєте — колись тут було дерґське капище. Але, клянуся вам, святий отче, д’Еконсбефи — добрі християни!
— Вірю, — кивнув я — Швидше вони вважали демоном мене.
— Так вважав бідолаха Пилип… Лізетта Дапіо теж приїхала сюди, ближче до колишніх господарів. Вона була поганою жінкою, погрожувала донести на д’Еконсбефів, постійно вимагала грошей… Я не жалкую, що вона отримала своє. Батько не любив сеньйора Гуго, мого діда, але не заперечував, щоб я пожила в замку. Я не була служницею, отче Гільйоме! Дід дуже любив мене, ми дружили з Пилипом. Я вчилася…
— А я ще дивувався, звідки дочці акробата знати латину? — вставив я. — Ще й «Світильник»!
— Ну, «Світильником» мене загодовували вже в монастирі, — посміхнулася дівчина. — Дід не давав мені таких книжок. Він був дуже освіченою й розумною людиною. Був…
Вона замовкла, але я не квапив. Тепер уже не потрібно було пояснювати її відданість д’Еконсбефам. Напевно, коли б Жанна була законною спадкоємицею Пендрагонів, поети прославляли б її. Дівчина на стіні замку в облозі…
— Мені добре жилося з дідом. Ми дружили з Пилипом, сеньйор Гуго багато чого мені розповідав… Та все ж довелося піти — через сеньйора Домініка. Ми з ним не в злагоді… Ні, не так — це я з ним не в злагоді, він же просто не вважає мене сестрою. Для сеньйора Домініка я — дочка вілана, з якою можна не панькатися. Словом, дід звелів мені повертатися до Артигата. Коли я повернулася додому, де Пуаньяк уже домовився з Розою про весілля.
Було помітно, що з кожною фразою їй стає все важче розповідати.
— Роза була дуже вродлива. Вона кохала Армана, але батько хотів спочатку віддати заміж мене, як прийнято в селянських родинах. Де Пуаньяк запропонував Розі таємно обвінчатися, вона погодилася, але із цього нічого не вийшло…
— Батько пообіцяв позбавити дочку спадщини, — кивнув я.
— Так. І навіть подати в суд на Армана. Це ви знаєте. Але до всього Роза чекала на дитину. Арман зрозумів, що його можуть вигнати з Артигата, коли не гірше. І от якось він прибіг у село й сказав, що Роза зникла. Її шукали, знайшли одяг біля озера…
— …І вирішили, що вона втонула, — додав я. — Сестро, якщо вам важко про це говорити…
— Важко. Адже я любила Розу… й Армана. Потім… Потім я дізналася, що він задушив її та кинув тіло у воду. Розу знайшов Пилип. Ми поховали її в дерґському підземеллі, адже вона все-таки внучка сеньйора Гуго.
Я згадав кістяк у ніші, рештки рудого волосся, синій скляний браслет… А я ще жалів Пуаньяка, коли малинове полум’я охопило цього мерзотника, перетворивши на чорний свічковий недогарок!
— А потім у нас із Арманом були заручини. Я ж нічого не знала! Але одного разу ми посварилися, він був п’яний, проговорився, й отоді я довідалася… Що було робити? Я розповіла батькові, але той заявив, що Роза сама винна. Батько хотів, щоб наше весілля з Арманом будь-що відбулося. Де Пуаньяки — заможна родина. Ви ж бачили Артигат, отче Гільйоме. Там готові вбити за оберемок сіна!
Може, вона й перебільшувала, але я знав віланів. Удова Піо ненавиділа половину Артигата через якийсь Косий Клин…
— Я втекла до замку, але залишатися там довго не могла. Арман вимагав мого повернення, погрожував донести на д’Еконсбефів — адже ми з Розою йому дуже багато розповіли! До того ж була ще одна причина…
— Домінік, — зрозумів я.
— Так, на жаль… Тоді дід порадив їхати до Мілана. Я так і зробила. Добиралася я туди довго — цілих півроку, пристала до жонглерів. До речі, познайомилася з Тіно Міланцем…
На її обличчі знову промайнула усмішка, цього разу досить бешкетлива.
— І з Анжелою — вона приблизно мого віку… Мені було важко самій у чужій країні, і я вирішила піти в обитель. Мені здавалося, що життя скінчено — чоловік, якого я кохала, вбив мою сестру, батько й мати мене зреклися… У Мілані було спокійно, і я, напевно, жила б там і зараз, але за два роки випадково дізналася, що Пуаньяк одружений із…
— Жанною де Гарр, — закінчив я. — А як це вийшло?
— Через Пуаньяка. Він не хотів втрачати посагу, а надалі думав стати спадкоємцем мого батька. Арман погрожував донести на д’Еконсбефів, звинуватити їх у чаклунстві… Сеньйор Домінік уже тоді пропонував виїхати, але дід вирішив інакше. У замку жила дівчина. Ми звали її Ельзою, вона — родом із Німеччини, але насправді — звичайна циганка. Її за щось вигнали з табору, й вона оселилася в нас. Де Пуаньяк їй подобався, тож коли дід запропонував їй стати мною…
— Вона погодилася. Та невже де Пуаньяк не зрозумів, хто йде з ним до вінця?
Жанна здивовано знизала плечима.
— Звісно, зрозумів! Але його це цілком влаштовувало — у придане він одержав гарну ділянку землі. Йому було так навіть краще — адже я, справжня, знала, як загинула Роза. Батько теж знав — і мовчав…
— І священик… — підказав я, згадавши бородатого отця Жеака…
— І священик теж. Усіх усе влаштовувало, але тут приїхала я. Можете здогадатися, що почалося!
— Трохи уявляю, — усміхнувся я. — Де Пуаньяк, напевно, злякався!
— Не те слово! — посмішка стала злою. — Він відразу ж мене визнав, вимолював пробачення. Але батько й інші… Вони заявили, що я лише схожа на Жанну — не більше. А потім я почала розуміти, що відбувається.
— Тоді д’Еконсбефи вирішили зам’яти справу й підкупили де Лоза, — вставив я. — І в усьому виявилася винною вдова де Піо.
Дівчина кивнула.
— А я погодилася стати жертвою «чаклунських чарів». Не хотілося підводити діда, крім того, де Лоз міг не випустити мене живою. Але тут приїхав брат Умберто Лючані, а потім де Лоз дізнався, що кардинал шле сюди трьох братів із Сен-Дені…
— Тобі треба було поїхати звідси, — зауважив я.
— Поїхати? — щока у неї смикнулася. — А де Лоз розсудив інакше. Він повіз мене до Фуа, а дорогою наказав своїм вартовим просто перерізати мені горло. На щастя, ці шибеники виявилися не тільки жорстокими, але й хтвими. Вони вирішили трохи побавитися з молоденькою черницею… Ну, битися я вміла ще змалечку, до того ж у мене був ніж. Ви пам’ятаєте, я розповідала.