Страница 68 из 73
— Ви, здається, знайомі? — я повернувся до де Юра. — Брат Петро — доволі достойний пастир, і, головне, вже встиг непогано розібратися у вівчарстві.
П’єр ще й далі не розумів, переводячи погляд з вогнища, на розгубленого вікарія, який уже щось збагнув:
— Ага… Отче Петре, ви вже прийняли сан? Втім, це не важливо, це потім… Але… Треба швидше навести лад! Люди…
Отут щось стало доходити й до нормандця. Він косував на вартових, які покинули зброю, хитаючи «ґирлиґою».
— Поклич де Гарая! — шепнув я, але розбійник уже був поруч. Накладна борода зникла разом із ковпаком, нерівні зуби скалилися:
— Ви все ж таки спалили його, отче Гільйоме! Ну то що, як там із цим?
Схоже, народний герой поспішав отримати «це» і зникнути. Але міцна рука нормандця вже тримала його за пазуху.
— Сину мій! — повчально почав я. — Народ страждає…
Де Гарай смикнувся, але П’єрова хватка не ослабла.
— Страждають удови й сироти, вілани стогнуть на ріллі, працюючи на сеньйора, а вдома плачуть голодні діти…
— А-а… це? — зітхнув шляхетний розбійник. — Отче Гільйоме, ви ж обіцяли!
— Юних дів тягнуть на поталу розпусним дворянам…
— Зрозумів! Зрозумів! — завив герой. — Тільки відпустіть!
— Сумирно стій! — порадив нормандець. — З тобою отець Гільйом говорити!
— Коротше! — підсумував я. — Житло, харчі, платня й сто ліврів на весілля дочки! Від цієї миті ти — начальник варти округу Пам’є. Щоб за півгодини в місті був порядок!
— Я вам не слуга! — в очах народного заступника блиснув праведний гнів. — Я проти попів і дворян. Я за це… справедливе суспільство!
— Сину мій! — П’єр смикнув рукою, й підошви де Гараєвих черевиків відірвалися від землі.
— 3-згоден! Тільки… сто двадцять ліврів!
— Благо тобі, чадо! — зітхнув я. — Нехай буде по-твоєму! Отче Петре, простежте, щоб повінчали месіра де Гарая з його співмешканкою. Недобре жити в гріху. І не здумайте, месіре начальнику варти, брати когось зі своїх доумків на службу. Крім тих, хто сьогодні прийшов сюди, звісно.
— Ну, це я й сам розумію, — відчувши тверду поверхню під ногами, колишній розбійник явно заспокоївся. — Тільки… Вартовий — кепська посада…
— Будеш погано служити, сину мій, я тебе напоумлю на путь істинний тілесно, — пообіцяв П’єр, і де Гарая немов би вітром здуло.
— Брат Жеанар введе тебе, брате Петре, в курс справи, — підсумував я. — Коли що, напоумляй його. Можна тілесно… Іноді.
— Ага… — нормандець наморщив чоло. — Треба б до завтра скарбницю перевіряти. Бо розтягти, шахраї!
Переконавшись, що єпархія в надійних руках, я обернувся, сподіваючись побачити ту, що називала себе Анжелою. Але дівчини поблизу не виявилося. Тим часом очманілі від усього, що відбувається, вартові, скоряючись наказам де Юра, взялися наводити лад, намагаючись запобігти тисняві. Справа посувалася кепсько, та раптом почулася різка команда, й вартові, немов отямившись, жваво взялися до неї. Я впізнав голос де Гарая і заспокоївся. Напевно, в іншій ситуації латникам довелося б довго пояснювати те, що сталося, але тепер вони охоче корилися першому, хто підвищив голос. І добре, що так.
Анжелу я знайшов у сусідньому провулку.
Тут люду було трохи менше. На кинутій просто на бруківку соломі лежав Ансельм. Кілька доброзичливців, геть забувши, що прийшли сюди подивитися, як цього хлопця спалюватимуть, зібралися навколо, даючи безглузді поради.
— Послали по лікаря, — дівчина стомлено витерла обличчя, і я помітив на її щоці глибокий поріз.
— Випадково, — вона спіймала мій погляд. — Побилися з вартовим, поки де Гарай і його хлопці несли Ансельма. Нічого, загоїться… Отче Гільйоме, що вони з ним…
Вона не договорила, але все було зрозуміло без слів. Я присів у головах. Ансельм повільно розплющів очі.
— Отче Гільйоме!..
— Не треба! — я застережливо підняв руку. — Потім… Усе потім.
— Ні! — сірі губи смикнулися, і я помітив, що в хлопця немає передніх зубів. — Я зізнався… У всьому… Я хотів мовчати, але…
— Заспокойся, брате мій, — я заспокійливо погладив його по холодній руці. — Ніхто б не витримав. Ні я. Ні отець Сугерій. Ні Його Святість…
— Нога… — італієць застогнав. — Вони називали це «чобіток»…
Брудне ганчір’я вкривало рану, але я зрозумів — справи кепські. Ходити хлопець зможе не скоро. Якщо взагалі зможе.
З’явився лікар — дідок у неодмінній довгій хламиді — й різким жестом відігнав нас убік.
— Нам треба поговорити, дочко моя, — я глянув дівчині просто в очі. Вона сумно посміхнулася й знизала плечима.
— Навіщо? Невже вам цікава дочка Тіно Жонглера?
— Дочка Тіно Жонглера в тулузькій в’язниці. Їй відітнули руку за крадіжку. До речі, ризницю вони справді обчистили.
— Он як? — у її голосі не було й сліду подиву. — І що ж далі, о проникливий отче Гільйоме?
— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — Жеанар де Юр виник немов з-під землі. Коротун важко дихав, але вигляд мав задоволений. — Ми заспокоїли народ. Треба сказати… Ви повинні оголосити… Вас чекають!
— Зараз, — кивнув я, розуміючи, що справ ще багато. Треба оголосити про призначення П’єра керуючим єпархією. Треба подбати, щоб вчасно сповістили всі села округу, скласти повідомлення до Тулузи й, певна річ, написати Його Високопреосвященству. Треба простежити, щоб лікар не надумав лікувати Ансельма свіжим щурячим м’ясом…
— Поговоримо пізніше, дочко моя.
— Якщо хочете.
Отут Жеанар де Юр, до цього зайнятий своїми думками, підвів очі й помітив дівчину. Почулося здивоване: «А-а-а!»
— Ви що, знайомі? — поцікавився я.
Вікарій важко ковтнув, розвів руками й нарешті з зусиллям вичавив:
— С-сестра Цецилія?!
VI
Крізь прочинені двері долинали голоси: різкий, нервовий — Жеанара де Юра та спокійний, розважливий — брата Петра. Розмова точилася серйозна — новий керуючий єпархією знайомився з видатковими книгами. Моя допомога не була потрібна. Як я вже переконався, нормандець хіба що латинські буквиці виводить так-сяк, натомість рахувати він уміє пречудово. Я сподівався, що ревізія книг минеться без «напоумлення тілесного», тож спустився з другого поверху єпископського будинку на перший. Тут, у невеличкій кімнаті для прислуги, яка нині спорожніла, ми домовилися зустрітися із сестрою Цецилією.
Дівчина вже чекала на мене. Її обличчя, освітлене восковою свічкою, приліпленою до підвіконня, здавалося сумним і дуже стомленим.
— Я була в брата Ансельма, — повідомила вона, кивнувши у відповідь на моє вітання. — Йому краще, але лікар каже, що видужувати доведеться довго. І ще нога…
Я присів на високу скриню, яка заміняла тому, хто жив тут раніше, ліжко, й запитливо глянув на дівчину.
— Ви чекаєте сповіді, отче Гільйоме? — усміхнулася вона. — Я не готова. Хоча, зізнаюся, грішна. Дуже грішна.
— Воістину так, сестро, — не хотілося починати з цього, але не я обрав тему. — Ви — черниця, ви — наречена Христова…
— Ходжу в чоловічому одязі, видаю себе за іншу людину, до того ж, дивлюся на деяких чоловіків не так, як належить дивитися сестрі, — підхопила вона. — Грішна, отче Гільйоме!
Сказано це було легко — дуже легко. Занадто легко.
— Не в тому річ, — повільно промовив я. — Ви допомагали д’Еконсбефам. Кому ви допомагали, сестро? Безневинним людям? Демонам? Ви знаєте відповідь?
— А ви?
— Ні. Не знаю. Але я повинен знати! Від цього багато що залежить, сестро Цециліє! Та давайте почнемо з іншого. Чому ви приїхали до Пам’є? Чому видавали себе за Жанну де Гарр?
— Видавала? — на її обличчі знову була усмішка. — Отче Гільйоме, ви, напевно, вже все знаєте. Або майже все. Хто я, по-вашому?
У її очах стрибали бісенята, і я раптом відчув себе цілковитим віслюком. Як же я не збагнув! Святий Бенедикте, як же я міг так схибити? Браслет був не один…
— Браслетів було два! Два однакові сині браслети, які Санксі де Гарр купив у Тулузі!