Овернський клірик

III

Темрява застала нас у дорозі. На щастя, де Гарай добре знав місцевість і впевнено вів мене вузькими лісовими стежками. Ми майже не розмовляли. Він, імовірно, бачив у мріях всесвітній бунт голодранців — або поріг дому Барді в Тулузі. Я ж гарячково намагався зметикувати, що робити. Чи треба йти у Пам’є?

Може, справді, відразу в Тулузу? Але до кого? До Його Преосвященства архієпископа? До Його Світлості? Ні, краще вже в Пам’є.

Що далі, то невпевненішим виглядав де Гарай. Нарешті він зупинився. Почулося важке зітхання:

— Отче Гільйоме!

Я теж зупинився, намагаючись зрозуміти, що збентежило народного героя.

— А що ж далі, отче Гільйоме?

— Ну, доведете мене до Пам’є, я дам вам гроші…

— Та не про те я…

Знову — важке зітхання.

— Роз’ятрили душу! Отже, нам попів і дворян не перемогти? А що тоді робити?

— Ви мене запитуєте? — здивувався я. — Попа й дворянина?

— То ви ж священик! Порадьте!

Згадав! Цікаво, якої поради він від мене чекає?

— Треба йти, — нагадав я. — Поговоримо на ходу.

Він кивнув, і ми пішли далі. Я задумався — треба відповідати.

— Сину мій, цей світ несправедливий. Але він ніколи й не був справедливим, відтоді, як наш праотець Адам згрішив, а Каїн пролив першу кров. Він і не буде справедливим — ще довго, поки Господь знову не спуститься на землю.

— Чув, — відгукнувся розбійник. — Вам легко казати!

— Мені не легко це казати. Простіше сказати, що світ легко виправити. Якщо є багаті й бідні, досить лише перебити багатих, і тоді бідних не буде? Так? Зруйнувати владу світську, принизити владу духовну й побудувати щось справедливе. І щоб якомога швидше.

— Думав я про це! — голос де Гарая пролунав якось невпевнено. — Ми із хлопцями як вип’ємо, так і починаємо про це саме справедливе суспільство радитися. Але що виходить? Без влади людям не можна — це зрозуміло. Отже, треба графа прикінчити, а іншого, гарного, замість нього поставити. От хлопець у нас є — Жан Зжуйбарана…

— Як?!

— Ну-у-у, — трохи зніяковів розбійник. — Він, взагалі, Жан Косопикий, а раніше його називали Жан Виродок. Але йому не подобалося… То він усе графом стати бажає. От я й думаю, який з нього буде граф? А якщо його графом не поставити, він, гляди, й мене заріже.

— Ви самі відповіли, сину мій, — кивнув я. — У тій книжці, яка виявилася настільки багата змістом, чимало дурниць, але в одному місці її автор — отець Гонорій — пише, що суспільство — як людське тіло. Кулак може повстати проти ока або носа, але нічим добрим це не скінчиться. А що робити — це вже вам видніше. Ви ж народний герой!

Раптом де Гарай зупинився й прошепотів: «Тс-с-с…», — після чого обережно пройшов уперед.

— Усе тихо! Ходімо.

Стежка, звиваючись між дерев, вивела на галявину. Досить знайому галявину…

— Святий Бенедикт! — прошепотів я й перехрестився.

…Купа темного каміння — залишки кам’яного вівтаря. Я був тут зовсім недавно, коли Його Преосвященство зволив лицедіяти в рогатій масці.

— Навіщо ми сюди прийшли?

— Але так — найкоротший шлях! — здивувався де Гарай. — Звідси до Пам’є доберетеся?

— Так… — я не міг відвести погляду від страшного місця. Дивно, я уявляв собі притулок Ворога інакше…

— Тоді, — розбійник кахикнув, — щодо грошей…

Я тицьнув йому пригорщу золотих, запізніло подумавши, що треба було залишити кілька монет собі. Розбійник зважив у руці соліди й нерішуче протяг:

— Цеє… Ну, щодо векселя… На дім Барді який.

Я мимоволі розсміявся:

— Сину мій, хіба я вам щось обіцяв? Я просто показав вам документ.

Він скосив око на мою ломаку, нічого не заперечив і знову взявся чухати потилицю.

— Отче Гільйоме, ці гроші мої хлопці на раз розтягнуть… Мені б… Сиротам допомогти.

Я глянув на нього, і шляхетний розбійник затнувся.

— Ну, хоч трохи… У мене дочка на порі, а посагу немає. Не віддам заміж — загуляє, вона в мене така…

— То у вас є родина?

Я здивувався, але не занадто. Всі ми люди, навіть народні герої.

— Ну-у… З її мамцею я не те, щоб вінчаний… Але я їм допомагаю. Отче Гільйоме, а якщо я вам ще дещо розповім? Я знаю, де ховається ваш чернець. Такий кремезний, говорить по-північному. У нього ще така ломака…

— Що? — здригнувся я. — Брат Петро?

— Так, здається його звуть Педро. Він у Пам’є. Єпископ звелів мені його знайти. Обіцяв за нього двадцять ліврів… Я вас до нього приведу!

Отже, я недарма повертався до Пам’є! П’єр тут, а де ж Ансельм? Втім, про це я ще дізнаюся.

— Ні, сину мій. У Пам’є я не піду — щоб вам не спокуситися. Ви приведете брата ГІетра сюди. Я чекатиму десь на узліссі. Щоб він вам повірив, скажіть, що йому вже не доведеться читати «Світильника». «Світильник» — запам’ятали?

Розбійник кивнув.

— Повернетеся до ранку — тоді й поговоримо. Покваптеся, сину мій!

Де Гарай задумався, хотів щось сказати, потім махнув рукою й буркнув: «Гаразд!»

— Чекатиму тут, — повторив я. — Вийдете на галявину, я вас побачу.

Усе складалося не так погано, якби не місце, де доводилося ночувати.

IV

Місячне сяйво заливало галявину, на високій траві лежали гострі тіні, а нічна прохолода змушувала щільніше загортатися в рясу. Вівтар був зовсім близько. Мертвотне світло давало змогу розгледіти кожен камінь і навіть травинки, що проросли зі зруйнованої кладки. Здавалося, вівтар світиться, і я раз-по-раз починав читати молитву.

Згадалися розповіді отця Костянтина про праведників, яких спокушав Ворог. Хтось навіть примудрився спуститися в пекло, щоб осоромити нечистого в його лігвиську. Добре слухати про це в затишній дитячій, коли за сусідньою стіною спить батько, на замковвих вежах — надійні вартові, а отець Костянтин підбадьорливо всміхається та бажає добраніч. Хто б зараз побажав! Кілька разів о І я вже встиг пожалкувати, що не пішов разом із заступником пригноблених до Пам’є, але зрештою розсудив, що тут безпечніше. Хто їх знає, народних героїв? Одержить від мене золото, потім видасть мене й П’єра, знову одержить золото, потім змовиться з де Лозом і спробує реалізувати вексель… Ні, до Пам’є йти не можна.

І раптом я зрозумів, що страшні камені, які застигли в безмовному світлі місяця, притягають. Що, як підійти ближче? Адже я не повинен боятися, я чернець Сен-Дені!

…Я чернець Сен-Дені, якого злякалися навіть демони. Бідолаха Пилип розмахував саморобним хрестом, а малинове полум’я, яке пощадило де Лоза, не зачепило й мене. «Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме…». Якого поля ягоди?

Я наблизився — вівтар був, як і раніше, німий. Я зціпив зуби й почав читати «Вірую». «Вірую в єдиного Бога отця… видимий же всім і невидимий… розіп’ятого ж за нас при Понтійському Пілаті…».

Нога ступнула на камінь, я перехрестився й перевів подих. Нічого не сталося. Вівтар був поруч, зовсім не страшний, просто купа старого каміння, вкритого високою травою.

Я вдивився, впізнаючи щось знайоме в обрисах руїн, які проступали з-під землі. Десь я вже бачив таке. Базиліка! Ну, звісно ж!

Я швидко обійшов те, що колись було храмом. Від стін уціліли лише приховані травою підвалини, натомість вівтарна частина височіла над землею. Саме тут творила свої шабаші погань. Я помітив на каменях грубо намальовані знаки — символи Ворога.

Спаскудили!

Я присів на один із каменів, який здався несподівано теплим, і посміхнувся. Старий храм — напевно, ще тих часів, коли тут правив Рим. Спочатку здалося, що базиліка — християнська, які я бачив у Марселі, Ліоні й, певна річ, у Вічному Місті. Але потім я звернув увагу на вівтар — він був іншим. У християнській базиліці ні до чого таке підвищення, та й форма зовсім інша…

Забувши про мерзотників, які споганили древній храм, я підійшов ближче й узявся уважно розглядати старі камені. Поміж сірого, нерівного вапняку блакитнувато блиснула полірована поверхня. Мармур… Колись ця плита прикрашала вівтар, тепер же, скинута й розколота, вона лежала в густій траві.