Овернський клірик

Я помовчав, даючи можливість де Гараю переварити почуте. Так, усе саме так і є. Як дико й страшно скінчилося те, що почалося зі зникнення простої селянської дівчини з Артигата!

— Але Його Преосвященство помиляється, втім, як і ви, сину мій. Курії байдуже, хто винен у тому, що сталося. Демони — навіть краще, переконливіше. Рим не буде розмінюватися на дрібниці. Те, що відбувається в Пам’є, стане приводом для запровадження нового порядку. І тоді народом, яким ви так опікуєтеся, займуться вже не п’яниці-священики й не злодії-єпископи, а Найсвятіше Обвинувачення. І цих щупалець вам уже не відрубати.

Я мигцем глянув на де Гарая — розбійник слухав. Здається, він навіть замислився, хоча в останньому можна було засумніватися. Те, що блукає в цій голові, важко назвати думками.

— Найсвятіше Обвинувачення, — поволі проказав він. — А що це?

Пояснювати довелося довго. Борцеві за народну справу Свята Католицька Церква уявлялася не набагато більшою за єпископство. Він ще мав якесь уявлення про архієпископа Тулузького, але далі вже була пітьма. Отже, слід було пояснити: Папа, конклав, всемогутні монастирі, гіпсова статуя в Клерво, отець Петро Ломбардський з готового в’язкою хмизу. І, звісно ж, Його Високопреосвященство Джованні Орсіні.

Нарешті, де Гарай кивнув:

— Зрозумів…

Він мовчав, і я сподівався, що хоч якийсь здоровий глузд у цьому черепі все ж таки зберігся. Думав розбійник довго, потім криво посміхнувся:

— Ач, сволота! Та як же після цього вас, попів, щадити? Нічого, якщо ви таке зробите, весь народ підніметься! Та ми ж вас на кілки візьмемо!

Я зітхнув — отже, даремно старався! Здорового глузду в цій голові ще менше, ніж я думав.

— Ми, це, об’єднаємося! Всі, які за народ! Ми всіх попів і лицарів перевішаємо. Так! Ми об’єднаємося…

— Із сарацинами? — не витримав я. — Чи з маврами? Сину мій, а вам відомо, що таке інтердикт? Якщо Його Святість ворухне пальцем, вас почнуть цькувати, немов скажених псів, — причому ті самі вілани, яких ви вирішили захищати. А ви знаєте, що таке армія? Справжня, а не ваш набрід?

— Ну-у… — де Гарай знову задумався. — Я служив у найманцях… Усе одно, попе, не налякаєш! Таких, як я багато!

— Мало, — посміхнувся я. — На щастя, таких недоумків…

— Я — народний герой! — розбійник підхопився й ударив себе кулачиськом у груди. — Я не недоумок! Я доумок!

Збагнувши, що ляпнув щось зайве, розбійник трохи скис і знову опустився на солому.

На щастя, таких доумків не так багато.

Частину перевішають, а частину переманять на службу. Наприклад, на посаду начальника єпископської варти. Харчі, житло — і влада, звісно ж.

Він взявся чухати потилицю. Я зрозумів — клюнуло. Нарешті, де Гарай недобре гмикнув:

— Гаразд… Тоді поясніть мені, отче Гільйоме, чому я вас повинен відпустити? Адже ви до цього ведете, чи не так? Ви — посланець Орсіні, ви — чернець найбагатшого монастиря королівства…

— Тому, що я не хочу палити людей. Я спробую завадити Його Високопреосвященству. Як — ще не знаю. Але ви нічого не втрачаєте, доблесний сеньйоре де Гарай. Якщо не вийде, мене, швидше за все, вб’ють і без жодного вашого втручання. Не єпископ, то Орсіні.

Схоже, ідея йому сподобалася. Розбійник знову гмикнув:

— Кажете, ваш абат — отець Сугерій — теж проти Орсіні? Гаразд… А якщо я вас відпущу, де Лоз одержить своє?

Я хотів відповісти щось невизначене, але з подивом почув свої слова:

— Я цю падлюку спалю!

— Отак уже краще! — де Гарай зареготав. — А то — «не хочу палити!» Добре, попе, може, й порозуміємося. Мені самому вся ця витівка не надто до душі. Тільки от що…

Він зам’явся, потім скосив око вгору, в бік ляди.

— Де Лоз обіцяв моїм хлопцям дещо, коли вас прикінчать. Не дуже багато, певна річ. Ви не подумайте, ми, звичайно, за народ… І як як вас випустити? Мої хлопці, вони… Ну, не зовсім доумки… Ви ж заковані!

Отже, я не дарма старався! А може, й дарма — треба було відразу ж цьому заступникові за народ запропонувати пригорщу золотих.

Я посміхнувся й відігнув підпиляний «браслет» на лівій руці. Потім звільнив праву.

— Це для початку, сину мій. Зараз ви підніметеся й поставите своїм доумкам ще діжку вина, щоб випити за перемогу над попами й сеньйорами. А це вам на похмілля.

Я підсунув до себе «Світильник» і відкрив другу схованку. Пальці намацали туго згорнутий пергамент. Ні, не це. Те, що мені потрібно, під ним.

— Тут двадцять візантійських солідів. Досить?

Очі де Гарая полізли на лоба. Їхній вираз мені не дуже сподобався, а тому я дістав із-за пояса виріб отця Єгудиїла.

— А це для тих, хто буде надто жадібний.

Я натиснув на виступ — і лезо, ледь здригнувшись, застигло просто перед носом розбійника. Він клацнув щелепою, потім ковтнув:

— Двадцять солідів… — він переводив погляд із золота на вістря ножа, і я зрозумів, що розбійник вагається. Гроші перед ним, а мій ніж — слабкий захист. Отже, треба викинути ще одну карту.

— А це — я дістав пергамент, — доручення на дім Барді в Тулузі. За цим документом я можу отримати будь-яку суму під поручництво Сен-Дені. Але отримати можу лише я — і ніхто інший.

Щелепа захисника пригноблених знову клацнула, потім почала відвисати. Нарешті він перевів подих:

— Ну, попе! Ланцюги ж бо… Ну, хитрий! Покажи доручення!

Він довго зі знанням справи розглядав пергамент, потім повернув і похитав головою:

— Усе точно! А я все думав, чого ви тоді нас дрюками почастували? Ну, звісно, — за золото своє боялися. Усі ви попи такі, за мідяк повіситеся! Просту людину готові зі світу зжити за грошенята. Он тиждень тому в Тулузі — страшно згадати!

— У Тулузі? — я неквапливо сховав золото в пояс, застромив пергамент у рукав і, діставши терпужок, зайнявся останнім «браслетом». — І що було в Тулузі, сину мій?

Він був згоден, і я вирішив не звертати уваги на теревені.

— Он як? — він косував на терпужок. — Вам би, отче Гільйоме, в розбійники, а не в попи! А в Тулузі ваші схопили одного жонглера і його дочку за те, що ті ризницю обчистили. Він — це ще таке, але ж вона зовсім дівчинка. То їм руки відрубали, падлюки. Та ще й замкнули у в’язниці до кінця днів!

Я мало не впустив терпужок. Анжела?

Але що він каже? Тиждень тому?

— Кого схопили? Жонглера? — якомога байдужіше поцікавився я.

— Ну, так. Із Мілана. Ризницю вони обчистили хвацько, що й казати…

Отже, Тіно Міланець і дочка його Анжела сидять у тулузькій в’язниці. Так, цікаво… Бачить Святий Бенедикт, як цікаво!

— Піду! — де Гарай підвівся й знову скосив око на ляду. — Поставлю хлопцям ще барило. Тільки, попе, щоб без обману!

Я міг би побажати йому того самого, але стримався. Не обдурить! Розмова про плани Його Високопреосвященства була корисною, але головне — вексель на дім Барді. Отець Сугерій знав, яку книгу брати нам у дорогу…

Він не обдурив. Уже почало сутеніти, коли гамір нагорі поступово стих. Заскрипіла ляда, в отворі з’явилася стурбована фізіономія де Гарая.

— Агов, отче Гільйоме! Швидше!

Я відігнув останній «браслет» і ступнув до драбини, яку розбійник поквапився опустити. Погляд упав на обгорілу обкладинку «Світильника», й мені на мить стало шкода твору отця Гонорія. Та Бог із ним! Нехай шляхетні розбійники залишать собі на згадку. Може, латину вивчать…

У домі всі спали — хропучи, схлипуючи, п’яно бурмочучи. У повітрі стояв густий дух вина. Ми вийшли на двір — точніше, на невеличку галявину в лісі. Де Гарай озирнувся.

— Невдовзі смеркне. Я проведу вас ближче до Пам’є, святий отче.

Напевно, він хотів сказати «ближче до Тулузи».

— Золото… Яке хлопцям…

— У Пам’є й отримаєте, сину мій.

Біля ґанку я помітив забуту кимось ломаку. Певна річ, це не «ґирлиґа» брата Петра, але річ по-своєму корисна. Я зважив дрюк у руці й подивився на розбійника. Той покірно кивнув:

— Гаразд. Тільки треба поспішати. Уночі в лісі — самі знаєте…