Овернський клірик

Усе це було викладено жахливим «ланг д’ок» і призначалося, без сумніву, мені.

— Нічого, по-о-опе! І тебе придушимо! А коли-небудь кишкою останнього попа задушимо останнього сеньйора-а! І тоді всі будуть, як є, рі-івні! Усе буде спі-ільне, щоб по справедливості!

Десь я вже чув ці глибокі філософські судження. Причому зовсім недавно.

— Чуєш, по-о-опе, а в тебе книжка з малюнками?

Знову регіт. Очевидно, така можливість дуже тішила моїх супутників.

— Я б усіх грамотних утопив! Бо від грамоти всі лиха простому люду-у. Останню корову в бідняка обираєте-е, зжираєте-е її, а шкіру — на книжки свої прокляті-і. Без них ми б щодня м’ясо їли-и!

Я оцінив тонкість силогізму, а разом зрозумів, до кого потрапив. Народні заступнички, найкращі друзі головного сатаниста Пам’є!

Очевидно, філософія стомила мого співрозмовника, оскільки він вирішив перейти до іншого з семи вільних мистецтв — до музики. Хрипкий голос завів пісню, причому теж призначену явно для моїх вух. На жаль, ці старання виявилися марними, оскільки слова були настільки дикою сумішшю всіх можливих говірок, що я зміг зрозуміти лише основний зміст: волоцюги всіх країн, прокляті й затавровані, повинні повстати й піти в смертний бій, спалити церкви, випустити колодників і перебити всіх, хто носить чистий одяг, після чого рід людський підведеться з колін і поділить по справедливості все, що не встигло згоріти. Чудова пісня! Напевно, Ансельм, аматор подібної маячні, зумів би оцінити.

…Ансельм! Брат Петро! Уже вкотре я намагався вгадати, чи встигли вони вийти з клятої долини. Якщо обидва точно виконали мій наказ, то повинні були. Повинні! На жаль, хлопців могло потягти на подвиги…

Попереду зазвучали голоси. Хтось із моїх супутників відгукнувся, у відповідь почувся свист. Здається, приїхали. Підвода м’яко зупинилася.

Я чекав. Поруч кілька голосів перемовлялися басконською. Кілька разів я вловив слово: «Пам’є». Нарешті мене струснули, витягли з воза й поставили на ноги. Хтось розрізав мотузки.

— Йди, по-о-опе! Воруши ніжками!

У спину ткнулося щось гостре. Я обережно зробив крок і вперся обличчям у стіну.

Почувся регіт.

— А він не бачи-ить! Сліпе-еньки-ий!

Мене смикнули за плечі й заштовхнули в двері. Я зачепився об поріг, та все ж таки зумів утриматися на ногах. Знову поштовх, цього разу сильніший. Плече зачепилося за стіну. Мене знов розвернули й потягли далі.

Нарешті хтось крикнув: «Стій!».

— Скинемо? — запитав чийсь голос. — Нехай кістки розімне!

— Не дозволено-о! — відповіли йому. — Сказано: в цілості-і.

— Гаразд… Агов, попе, прямо перед тобою — сходи. Не звалишся — твоє щастя!

Спускатися донизу вузькою дерев’яною драбиною зі зв’язаними руками й нічого не бачачи, — не найвеселіше заняття. Все ж таки я примудрився не впасти й незабаром зумів намацати ногою тверду поверхню підлоги.

— Іди-іди! Два кроки вперед!

Я скорився.

— Стій! Не смикайся, бо білі ручки поріжеш!

Мотузки на зап’ястках послабшали. Чиясь рука зірвала пов’язку з очей.

— Ач, кліпає! Що, по-о-опе, гарні палати?

Спочатку я побачив купу соломи — старої, прілої. Кам’яна підлога, стіни, вкриті цементівкою, маленьке заґратоване віконце, ляда в стелі… Підвал — чи просто льох, які бувають у багатих селянських будинках. Щоправда, ланцюги, угвинчені в стіну, свідчили, що цей підвал використовують трохи інакше.

— Готель для попів і дворян! Скільки тут вашого брата побувало!

Бородаті пики весело щирилися. Здається, ми вже знайомі. Я озирнувся, але самого Роберто де Гарая, шляхетного захисника вдів і сиріт, не виявив. Зате тут були троє міцних зарослих здоровил у неймовірно брудних куртках, від яких тхнуло цибулею і перегаром. Народні герої!

— Агов, Вибийоко! Тягни свій зад сюди! Його милість зачекалися!

Заклик було почуто. В отвір протиснулася чиясь громіздка постать.

— Хутко! Бо копирсаємося тут…

Вибийоко — кремезний бородатий мужик із чорною пов’язкою на обличчі — тягнув із собою щось, і воно парувало. Жаровня… Відразу ж з’явився молоток, мене штовхнули до стіни.

— Приміряй-но браслети, по-о-опе! Саме до міри буду-уть!

Гаряче залізо обпекло. На щастя, Вибийоко трохи забув ковальську науку, й «браслети» тисли не надто сильно. Однак, скували мене сумлінно — руки, ноги, а на додачу важкий ланцюг, що тягнувся до стіни.

— Ну, бувай попе! Може, які прохання є?

Запитання супроводжувалося реготом, але я волів сприйняти його серйозно.

— Книгу дайте!

— Що-о?! — бородані обурено перезирнулися. Нарешті, один знизав плечима:

— Дідько з ним! Потім разом із ним і закопаємо! Агов! Книгу його милості!

Нагорі протупали важкі черевики, й у отвір впав багатостраждальний «Світильник».

— Грамотний! Той попе, що перед тобою був, усе висповідатися хотів! Знаєш такого? Умберто його звали.

Бородані діловито перевірили ланцюги й почали підніматися вгору. Потім драбину прибрали, гримнула ляда. Я залишився сам, якщо не враховувати, звісно, твору отця Гонорія…

Того, хто обживав підвал до мене, звали Умберто. Он як, виявляється, закінчив свої дні посланець Його Високопреосвященства!

На підлозі я знайшов глиняний глечик із водою та олив’яну миску — порожню. Втім, ні їсти, ні пити не хотілося. Мене цікавили лише дві обставини — через скільки днів мене збираються закопати, й наскільки ці друзі народу пильні.

II

Ніч минула швидко. Мене ніхто не турбував, і я встиг, як і належить в'язневі, докладно обстежити свою в’язницю. Щоправда, я міг рухатися лише в межах двох кроків, наскільки дозволяли ланцюги. Але цього вистачило. Отже, підвал — звичайнісінький, зате міцний і доволі вогкий. Ланцюги встигли взятися рясною іржею, цементівка на стінах почала відставати, оголюючи грубий камінь.

Віконце виявилося дуже вузьким, та й було надто високо. Камінь, залізо, цементівка…

Тільки ляда в стелі була дерев’яною, але дотягтися до неї не видавалося можливим. Та й навіщо? Нагорі раз у раз бухали ножиська — сторожа була на місці.

Мною не цікавилися, але придивившись, я зумів помітити велику щілину в ляді саме над моєю головою. Отже, за мною можна спостерігати. Інша річ, наскільки їх турбує моя персона…

Коли за віконцем уже почало темнішати, ляда від’їхала вбік, і в отворі з’явилася бородата пика; мене запитали, чи не потрібна його милості свічка, щоб почитати перед сном. Перегар, який заповнив підвал, свідчив, що охорона віддала данину «соку вина священному». Певна річ, вони не падали з ніг, але й це було добре. Вночі у підвалі темно, а п’яне око не надто уважне.

Я лежав на соломі, поклавши скуті руки на груди, і вдавав, що сплю. Насправді сон не йшов — перед очима стояло малинове полум’я, чорні постаті, які корчилися у вогні. Геєна вогненна… У дитинстві якось запитав у отця Костянтина, нашого духівника, що означає це дивне слово. Священик трохи розгубився, але пообіцяв дізнатися — і справді дізнався. Виявилося, що геєна — лише піч, де пекли коржі. Втім, пізніше я прочитав, що Геєною називали також яр біля Єрусалима, в якому спалювали сміття. Домінік д’Еконсбеф вирішив спалити сміття — точніше, пацюків, які напали на його замок.

Я не міг судити того, хто втратив батька й брата, але жах не відпускав. Страшним було не тільки побачене. Набагато страшніше те, що хтось — людина чи лоґр — може керувати цим пеклом. Отже, дерґів не даремно проклинали, не даремно гнали й цькували?

Але ж д’Еконсбефи жили мирно, і якби не божевільна витівка Його Преосвященства…

Хоча не така вже й божевільна — тепер ніхто не згадає єпископові його давніх гріхів і всі лиха можна огулом списати на «демонів» із замку. Та я відразу ж виправив себе: Арно де Лоз усе ж таки прорахувався — сеньйор Домінік уцілів, жива Анжела… Цікаво все ж таки, яку роль у всьому цьому грала дочка Тіно Жонглера? Так, вони живі; живі й на волі — я молив Господа про це — П’єр і Ансельм, живий і я. Принаймні поки що.