Овернський клірик

Крики стихли. Люди здивовано оглядалися — голос, який долинав з небес, змушував задуматися.

— Ми — добрі християни. Відпустіть мого брата, інакше, клянуся кров’ю Христовою, дуже мало хто з вас повернеться додому!

— Діти мої! — Його Преосвященство, нарешті, отямився. — Великою є сила Ворога. Але не піддамося їй. На коліна, діти мої! Славімо Господа!

По юрбі пройшов рух, і от уся долина вже стояла навколішки. Нерівно, врозбрід, але грізно зазвучало: «Тебе, Господи, хвалимо…».

Єпископ стояв нерухомо, тримаючи руку з хрестом над головою. Він не боявся. Він знав, що робить.

Щойно стихли останні слова гімну, де Лоз кивнув латникам. Шість списів одночасно встромилися в тіло Пилипа. Пролунав жалібний крик, немов плакала дитина.

— Підніміть його!

Латники налягли на списи, й тіло д’Еконсбефа повільно піднялося над землею.

— Смерть демонові! — прогримів голос єпископа. — Нехай уславиться Господь!

— Смерть! Смерть! — відгукнулася долина. — До замку! Спалімо диявольське лігвисько! Смерть демонам!

Арно де Лоз змахнув рукою, й Пилипове тіло звалилося на землю. Й немов у відповідь почувся грім. Долина здригнулася, із гуркотом покотилися по схилу кам’яні брили…

— Не піддамося! — де Лоз підняв руку із хрестом вище. — Помолімося, діти мої!

Напевно, в інший час половина ратників єпископа вже кинулася б навтьоки. Але в цей момент найостанніший боягуз захотів стати героєм. Люди знову опускалися навколішки, піднімаючи складені руки до неба.

— Ми візьмемо замок! — прогримів голос єпископа. — Ми зруйнуємо це диявольське капище!

І тут в очі вдарило світло — нестерпно яскраве, яскравіше за сонце, яскравіше за все, що доводилося бачити. На мить замок зник, огорнувшись білим гарячим сяйвом. Це тривало недовго, білий вогонь почав тьмяніти, перетворюючись на малинове полум’я. Вогненна стіна виросла на схилі, її язики потяглися нижче, свічками спалахнули кущі, що росли біля підніжжя стін…

Мені схотілося протерти очі, але руки були зв’язані, тож я міг лише міцніше замружитися й знову розтулити повіки. Вогонь не зник. Хистка малинова стіна повільно сповзала схилом, залишаючи по собі чорні лисини гару.

— Не вірте диявольському обману! — прокричав єпископ. — Моліться, діти мої! Я з вами!

Його слова відразу ж повторили сотні вуст. Дехто, не витримавшись, підхопився й кинувся бігти, але більшість залишилася на місці. Люди вірили. Молилися — й вірили.

Диявольський обман? Отже, цього разу і я зміг побачити його! На мить я відчув щось, схоже на полегкість. Тепер я такий, як усі, мені не потрібен поводир. Напевно, цей фантом — останнє, що може створити сеньйор Домінік.

Вогонь спускався усе нижче, від гори вже віяло жаром, але ніхто не рухався з місця.

Люди не боялися демонських підступів, що на перевірку виявилися звичайними «фокусами», гідними мандрівних жонглерів. До того ж, Його Преосвященство сам подавав приклад стійкості.

Й отут я помітив, що монсеньйор де Лоз неспокійний. Він кілька разів уважно подивився вперед, звідки наближалася вогненна стіна, потім озирнувся на застиглих у чеканні людей, і раптом щось прошепотів на вухо командирові латників. Той, узявся швидко відводити своїх людей убік. Поруч із єпископом залишилися шестеро, включно із всюдисущим братом Жеанаром. Латник знову кивнув єпископові й раптом став креслити по землі вістрям списа. Коло? Я постарався підвестися. Так, коло! Латник окреслив коло, у якому опинилися його товариші й сам де Лоз. А єпископ…

А Його Преосвященство несподівано сховав хреста й дістав зі складок ризи таке, що зовсім йому не личило, — плаский жезл із масивним верхів’ям, на якому я встиг роздивитися золоте зображення черепахи. Рвучкий жест — де Лоз обвів жезлом себе й тих, хто стояв поруч. Товсті губи заворушилися — Його Преосвященство читав молитву.

Молитву? В обличчя вдарило жаром — вогненна стіна підповзала до підніжжя пагорба. Здогад — неймовірний, та водночас такий простий, змусив похолонути. Я бачив полум’я. Бачив, тому що воно — справжнє.

Малинова хвиля линула в долину. Її край зачепив одного із селян, який застиг у молитовному мовчанні, й одразу ж почувся крик — голосний, нелюдський. Спалахнули одяг, волосся, полум’я перекинуло нещасного, й він покотився по землі, чорніючи та розпадаючись на великі темні жмути. Вогонь дістався до другого, третього…

Єпископ молився. Молився — але не Тому, Чию допомогу обіцяв своїй приреченій пастві. Чорний жезл із золотою черепахою застиг непорушно, а червоні губи закликали Іншого, — того, в кого де Лоз справді вірував.

Жар близького вогню дихав запахом горілого м’яса. Полум’я було вже за десять кроків, і я спробував підвестися. То он про що віщали сни! Я не дочекаюся Білого Лицаря, або він уже приходив — але я не запалив вчасно світильник…

Я встав, повернувшись обличчям до вогню. Переді мною впав один із латників, його обладунок почав червоніти. Полум’я охопило завмерлого навпочіпки Армана де Пуаньяка, й він із криком покотився вниз по схилу.

Дехто, вже здогадуючись, уже розуміючи, кинувся втікати, але малинова хвиля наздоганяла, збиваючи з ніг, перетворюючи людей на маленькі чорні свічки.

В обличчя вдарив білий жар. Я заплющив очі й почав повільно читати молитву.

Зараз спалахне ряса, потім волосся, вії, біль увіп’ється в очі… Десь поруч кричали, хтось надривно вив, чувся переляканий лемент, а я чекав неминучого. Та спливали миті, все навколо дихало рівним сухим теплом, але я був живий. Ще не вірячи, я прошепотів ім’я Господа й розплющив очі.

Вогонь ішов долиною, вбиваючи тих, хто залишився, наздоганяючи тих, хто втікав.

Язики полум’я вже досягли лісу, дерева одне за одним чорніли, небо затягнув брудний дим. Навколо стояв сморід — страшний сморід згорілої плоті. А над усім цим мовчки, нерухомо височів замок. Прихисток демонів… Лігвисько… Капище.

Земля на пагорбі почорніла. Навколо застигли трупи в спотворених вогнем обладунках, і лише біля спаленого намету, як і раніше, стояв монсеньйор де Лоз в оточенні чорних латників. Наші очі зустрілися. Його Преосвященство хрипко розсміявся й опустив жезл:

— Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме! Але не сподівайтеся — це вас не врятує.

АВЕНТЮРА ШОСТА Й ОСТАННЯ

ПРО ТЕ, ЯК ТРЬОМ БРАТАМ НЕ ДОВЕЛОСЬ ПОВЕРНУТИСЯ В ОБИТЕЛЬ

I

Підвода рипіла, шумів ліс, безтурботно співали птахи, повітря було прозоре й свіже. Усе це можна чути, можна вільно дихати, навіть розмовляти, але не бачити — тепер пов’язка лежала на очах. Щоправда, зараз цього й не було потрібно. Можна було просто лежати на спині, відчуваючи під собою м’яке сіно, а під боком — гострий куточок дерев’яної оправи. «Світильник», який випав зі згорілої торби й теж неабияк обгорів, везли разом зі мною. Я попросив — і мені не відмовили. Отже, я знову їхав «стій-возом», але вже не з доброї волі.

Поруч були троє, що говорили басконською. Це були не вартові де Лоза. Ті стерегли мене до вечора, потім зав’язали очі й передали комусь іншому. Віз їхав повільно, то пнучись на невисокий підйом, то спускаючись із гірок, і залишалося тільки вгадати, де ми й куди прямуємо. Я живий, і буду живий ще якийсь час. Розправу із зайве цікавим братом-бенедиктинцем відкладено, інакше ні до чого було везти мене з укритої попелом і посипаної обгорілими трупами долини.

Я живий. Це трохи дивувало, хоча особливих сподівань у мене не було. Його Преосвященство волів натякнути на якусь капость, яку він готує монсеньйорові Орсіні. Можливо, це теж було частиною плану.

— Агов, по-о-опе! — голос був грубий, з дикою басконською вимовою. — Не спи-иш?

Відповідати я не став, але цього й не чекали. Почувся регіт — моїм супутникам стало весело.

— Люблю попі-ів душити! Страшенно люблю! Вони на-арод обманюють! Що попи-и, що дворяни!