Овернський клірик

Я поглянув на сонце. Ми виступили рано вранці й до півдня насилу зуміли здолати дюжину миль від Пам’є. Д’Еконсбефи мають час для втечі — якщо, певна річ, вони дізналися.

Курява осіла, нормандець знову витяг з торби наш запас сухарів, але скуштувати цієї страви, що настільки відповідала нашому санові, не довелося. Селяни, котрі оточили підводу, поквапилися наділити нас цілою хлібиною, глечиком вина й, звісно ж, десятком цибулин. Трапеза затяглася. Ансельм витяг з торбини шкідливу книжицю з Абеляровими листами, а я взявся спостерігати, як П’єр намагається вести розмову з козопасами, котрі говорили лише басконською. На мій подив, розмова таки налагодилася, причому нормандець за допомогою жестів, міміки й десятка відомих йому місцевих висловів намагався уточнити якісь важливі подробиці щодо весняного випасу й цін на вовну. Басконці слухали П’єра досить шанобливо, на пальцях пояснюючи премудрощі тутешньої економіки. Здається, нормандець залишився задоволений.

— Господарство тут багате є, — резюмував він. — Єпископ господарство вести не вміти. Він тільки податі збирати… збирає.

— Тобі б цю єпархію, — докинув Ансельм, на мить відриваючись від писань грішного брата Абеляра. — Ти б отут розвернувся! Ходив би з посохом і примовляв: «Не грішити, діти мої, бо я вас повчати!».

— А чого? — незворушно погодився П’єр. — Єпископ — він пастир є. Паству пасти слід. Ти б, брате Ансельме, із ними тільки грецькою розмовляти. Про філософію.

Я був вражений — виявляється, гідний нормандець навчився пускати шпильки не гірше за брата Ансельма. Схоже, італієць теж оцінив його відповідь.

— Істинно так, брате! Два дні я говорив би із цими двоногими вівцями про Платона, а на третій — помер би в страшних муках з нудьги й від запаху тутешнього сиру. Отче Гільйоме, треба зробити нашого брата Петра абатом! Їй-Богу! От повернемося до Сен-Дені, я напишу…

Він не договорив і закусив губу. Але я зрозумів — це правда. Ансельм цілком може зробити так, щоб П'єру дали абатство. І, напевно, не тільки це. Що ж занесло хлопця в Сен-Дені?

— Ні, — П’єр сумно похитав головою. — Не пиши, брате Ансельме. Абат повинен бути такий, як отець Сугерій. Або як отець Бернар. Мені б священиком стати. У якомусь селі…

Сонце вже добряче припікало, а наша грізна рать і далі стояла на місці. Як я зрозумів з розмов, місток нарешті полагодили, але Його Преосвященство вкушає другий сніданок — або перший обід. Так, монсеньйор де Лоз явно не був схожий на Олександра Македонського.

Крик залунав майже одночасно — попереду, з боків, позаду. Тієї ж миті на підводу налягла юрба — люди втікали. Злякано заіржали коні, їм відгукнувся різноголосий крик сотень горлянок. Мені здалося, що ще трохи, й ми перекинемося під ноги тим, хто біг, та, на щастя, підвода таки встояла. Ми опинилися на малесенькому острівці посеред галасливої людської череди.

…Вони втікали — козопаси в кошлатих куртках, городяни в зелених плащах, священики з начищеними мідними хрестами.

Хтось уже покинув дбайливо підібрану по руці ломаку, хтось відкинув убік саморобний спис. Ті, хто впав, намагалися підвестися, але на них відразу ж наступали черевики — й шкіряні, й дерев’яні.

Паніка.

Дорога була вузькою, й багато хто поспішав до лісу. Поступово крик почав стихати. Наш візок опинився в порожньому просторі— попереду й позаду не було нічого, крім зброї, що валялася в куряві, пожитків і кількох возів, покинутих господарями. Втікачі стрімголов мчали в Пам’є, та дехто, найсміливіший або найцікавіший, визирав з-за дерев. Запала тиша.

— А ось і він! — стиха мовив Ансельм, зістрибуючи з підводи й дістаючи кинджал. П’єр набурмосився й міцніше схопив вірну «ґирлиґу». «Він» ішов по дорозі, щойно заповненій людьми, а тепер порожній, — величезний, кошлатий, з обламаним біля коріння деревом, затиснутим у лівій руці — точніше, в пазуристій лапі. Білі ікла скалилися, шерсть на зашийку стояла сторч, дивно виглядав на темно-бурій шерсті багатий малиновий плащ, застібнутий біля горла.

Демон.

— Старий знайомий, га, брате Петре? — італієць вищирився, зручніше прилаштовуючи кинджал у руці. П’єр не відповів, його губи нечутно ворушилися — хлопець молився.

— Це не він, — зауважив я, вдивляючись у того, хто розігнав армію єпископа. — Хоча ми з ним теж зустрічалися.

Так, чудовисько чимось відрізнялося від того, хто завітав до нашого нічного багаття, а відтак прогулювався біля Артигата. Нелюд був вищим, сухішим, міцнішим у кості, й хода здавалася іншою — пружною, швидкою.

— Святий Бенедикт! — протяг Ансельм. — Чи не сеньйор Домінік? Отче Гільйоме, а чи не час і нам кудись за кущі?

Італієць мав рацію. Такого не зупиниш хрестом з кипариса! Згадалися темні, живі очі Домініка д’Еконсбефа. Цей не злякається.

Нелюд ішов швидко, і я вже хотів скомандувати відступ, аж раптом усе змінилося. Почувся різкий гортанний клич, у повітрі проспівав ріжок. Із-за дерев — ліворуч і праворуч — вибігли воїни в темних плащах і блискучих обладунках, тримаючи в руках довгі списи.

Єпископові латники.

— Овва! — Ансельм, забувши про втечу, рвонувся вперед. — А молодці!

Воїнів було близько півтора десятка, але кожен насилу сягав плеча чудовиська. Удару пазуристої лапи буде досить, щоб розірвати ворога навпіл, а тут ще ломака — ціле дерево! — готова впасти на голови в блискучих шоломах. Проте латники не чекали, коли нелюд, який був уже зовсім поруч, схопить першого з них. Різка команда — й вони стали пліч-о-пліч, виставивши вперед списи. Демон заревів, кинувся вперед, але відразу ж зупинився, побачивши перед собою півтора десятки блискучих жал.

— Молодці! — шепотів Ансельм, не відводячи погляду від того, що відбувалося на дорозі. — Так його!

Утім, нелюд і не думав відступати. Різкий рух, ривок — і крайній воїн упав. Загримів обладунок, сіпнулася в конвульсіях рука… Але тієї ж миті знову почулося ревіння — кілька списів устромилися в чудовисько. Здавалося, зараз його проштрикнуть наскрізь, та нелюд змахнув лапою, і почувся тріск. Два списи зламано, ще один упав па дорогу…

Латники перешиковувалися, стаючи в дві шеренги. Перша опустилася на коліна, впираючись ратищами списів у куряву. Друга тримала зброю напереваги. Перед чудовиськом знову виросла сталева стіна.

Ще раз протрубив ріжок. Із-за дерев вибігали нові воїни — ще десяток латників зі списами й стільки ж лучників у коротких синіх плащах. Команда — й стріли лягли на тятиву.

Нелюд завмер, поводячи величезною вухатою головою, й раптом зробив крок назад.

— Є! — крикнув Ансельм. Почувся свист, стріли встромилися в чудовисько. Три вп’ялися в голову, ще одна стирчала в лапі, дві влучили в бік. Я думав, що нелюд загарчить або навіть завиє, але він мовчав. Швидкий рух лапи — вирвані з ран стріли впали на дорогу.

Стрибок — і перед воїнами, які підготувалися до бою, була порожнеча. Ворог зник.

— Утік… — розгублено констатував П’єр, і немов у відповідь почувся багатоголосий крик. Десятки, сотні людей вибігали з-за дерев, розмахуючи саморобною зброєю. У сонячному промінні виблискували підняті до неба хрести.

— Смерть демонам! Смерть! Нехай славиться Господь!

Воїнів оточили, обіймали, хтось уже підносив вино. Над розпластаним латником схилився священик. Галас не стихав. Ті, хто щойно ховався, не сміючи показати голови, почувалися переможцями.

— Вони не злякалися, — раптом сказав Ансельм, ставши дуже серйозним. — Ці воїни… Ви помітили, отче Гільйоме?

Я знизав плечима. Що ж, і таке буває.

— Одного я впізнав. Він був учора на галявині! Ви розумієте?

— Тобто… — я справді почав розуміти. — Ти хочеш сказати, що воїни єпископа…

Я скосив око на нормандця й не став договорювати. Ми з Ансельмом зрозуміли один одного. Серед латників є ті, хто не боїться ні Бога, ні демонів. У них свій Хазяїн.

— Розумно, — посміхнувся Ансельм. — Такі й Латеран спалять — не поморщаться.

На дорозі зчинилася метушня. Люди підбирали зброю, розходилися по загонах, і невдовзі колона знову рушила вперед. Люди повеселішали — виграна сутичка відразу ж підняла настрій.