Овернський клірик

— Нехай буде так, діти мої! І як пастирі у Святій Землі благословляють лицарів, що йдуть у бій проти нечестивих сарацинів, я благословляю вас! У похід, діти мої! На замок! На замок!

— На замок! Помстимося! Смерть погані!

Я зрозумів, що спізнився. Вони вже не почують. Але що я міг сказати? Я бачив демонів. Я говорив із ними. Я бачив навіть те, про що клятий сатанист і не здогадується…

— Завтра на світанку всі дорослі чоловіки виступають у похід. Нехай візьме кожен зброю, яку зможе! Нехай візьме із собою харч, аби зміцнити тіло! — Нехай очистить свою душу перед святою борнею! Збирайтеся по парафіях, ваші священики поведуть вас!

Далі можна було не слухати. Його Преосвященство більше не бажав розмінюватися на дрібниці. Для самозванки знайшовся ведмідь, для брата Умберто й сестри Цецилії — безвісна яма десь у лісі. На тих, хто живе в замку, монсеньйор де Лоз вергав гнів заляканих до смерті людей. І не залишиться нікого, хто знає й пам’ятає…

Натовп виніс нас на вулицю, й ми поквапилися пірнути в перший же прохід між будинками. Повз нас бігли очманілі жителі Пам’є — збирати зброю, молитися й убивати, убивати, убивати…

— Отче Гільйоме! — нічого не розуміючи, П’єр з переляком поглянув на мене. — Що він сказати? Чому? Хіба сеньйор д’Еконсбеф — демон?

Я вже хотів відповісти «ні», але згадав підземелля, страшні кістки, примару зниклого храму. Гріхи дерґів… Дорого ж за них доведеться заплатити останнім з роду Пендрагонів!

— Вправно це він! — зло гмикнув Ансельм. — Д’Еконсбефи, певна річ, знали про його справи. І він вирішив одним ударом…

Знали! Згадалися слова сеньйора Домініка: «Він і сам загруз по самісінькі вуха!». Напевно, це знання допомагало д’Еконсбефам домагатися від монсеньйора багато чого, зокрема й у справі де Гарр. Але тепер, коли справою зацікавився Рим, де Лоз вирішив не зволікати.

— А чим ви невдоволені, брате Ансельме? — не витримав я. — Пригадую, ви вважали д’Еконсбефів єретиками і язичниками!

Хлопець хотів відповісти щось різке, але стримався, потім задумався, нарешті, похитав головою:

— Я не хотів, щоб так… Не можна виганяти Сатану силою Вельзевула, князя бісівського! Треба розібратися…

— І відправити д’Еконсбефів на вогнище, цілковито дотримавшись закону?

Ансельм не відповів. Я зрозумів — він і сам не знає. Не знав і я. Що гірше — демони, які сховалися від людей у далекому замку, чи юрба божевільних віланів під проводом єпископа-сатаниста?

— Не треба нам туди йтить, — несподівано сказав нормандець. — Погано це є.

Ми з Ансельмом перезирнулися.

— «Й умив руки перед народом, і сказав: не винний я в крові…»[44]

— Так, — кивнув я. — Доведеться йти. Бачить Бог, браття, краще б ви залишилися рибалити в Нотр-Дам-де-Шан!

IV

Натовп заповнив усю дорогу — величезний, схожий на гігантську змію, хвіст якої ще не виповз із Пам’є, а голова вже зникла в лісі. Я й гадки не мав, що в окрузі стільки люду. Щоправда, монсеньйор де Лоз подбав заздалегідь, послав веління до кожної парафії, і тепер до тих, хто вийшов із міста, приєднувалися все нові й нові загони. Ми йшли в самій гущавині, оточені бородатими пастухами у вивернутих хутром назовні куртках, що пахли димом і козячим гноєм. Кожен ніс ломаку або спис, — здаля натовп нагадував збіговисько кошлатих демонів. Люди крокували мовчки — вони вже накричалися до хрипоти, й тепер над юрбою зависла похмура мовчанка, порушувана лише тупотом безлічі ніг, взутих у грубі черевики, скрипінням возів і кінським іржанням. На наші білі ризи поглядали з повагою й кілька разів пропонували підсісти на одну з підвід, що везли припаси. Спочатку я відмовлявся, але потім погодився — бити ноги в цьому псевдохрестовому поході не хотілося. Ми прилаштувалися на возі, завантаженому якимись курними мішками. Безжурний брат Петро відразу ж дістав із торби сухаря, питально поглянувши в наш бік. Ми з Ансельмом відмовилися — апетиту не було, до того ж курява, яка висіла над дорогою, вже починала скрипіти на зубах.

— Напевно, це не схоже на війну, — зненацька зауважив італієць. — На справжню.

— Це на яку? — я мимохіть усміхнувся. — Коли блискучі лицарі в золочених панцирах і червоних плащах рухаються рівним ладом, співаючи пісень?

— Ну-у… А хіба не так, отче Гільйоме?

— Буває. Особливо коли в похід ідуть новачки. їх вистачає до першого ж привалу.

Потім плащі стають сірими від куряви, а обладунок доводиться знімати, особливо в спеку. На палестинському сонці в повному обладунку важко витримати більш як годину. Втім, коли доводиться пробиратися по овернській багнюці, краси ще менше.

— Напевно, — Ансельм зітхнув. — А трубадури пишуть про красу битви! Про те, наскільки прекрасні лицарі, коли вони повертаються з перемогою.

— А прекрасні дами махають їм носовичками з верхівки вежі, — кивнув я. — Хто заперечує? Пригадую, якось ми вв’язалися в облогу якоїсь маленької фортеці неподалік Мосула.

Ми так і не дізналися, як називається цей хлів, та й не до того було. На третій день до сарацинів прийшла підмога на чолі із самим Імадеддіном. І почалося! А колодязь був один — саме посередині…

— І ви билися за цей колодязь? — хлопцеві очі блиснули.

— Спочатку намагалися. А потім просто домовилися з атабеком влаштовувати щоранку перемир’я. Напоїмо коней, умиємося — й уперед. Курява там була!..

— Війна — це погано є, — втрутився П’єр. — Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сварилися. Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сильно воювали. Їхні воїни в наше село приходили. Ми дівчат ховати, корів ховати. Вони хати палили…

— Вибач, брате, але ти розмірковуєш, як вілан! — знизав плечима італієць.

— А ти — як хто? — буркнув П’єр і відвернувся.

— Мир вам! — я зрозумів, що настав час втрутитися. — На війні погано всім. І не дай вам Господь, брате Ансельме, побачити поле найпереможнішої битви, особливо вночі, коли туди збігаються шакали.

Повз нас проскакав латник у темному плащі — один з єпископських вартових. Я вже звернув увагу, що ці молодці виглядають браво — зовсім непогано для такої глушині, як Пам’є. Їх було небагато — чоловік із тридцять, але для цих місць тридцять латників — ціла армія.

— Отче Гільйоме, а ви можете зупиняти їх? — несподівано запитав нормандець.

— Зупинити, — машинально виправив я. — Зупинити, брате Петре…

Сувій, отриманий від Орсіні, дозволяв мені зробити це. Я міг заборонити похід. Я міг усунути єпископа, міг навіть спалити його на головній площі Пам’є. Теоретично.

— Це не так легко. Таке сонмище — не армія, хоча й армію не так легко зупинити. Це — натовп. Маса людей, які вірять своїм священикам і своєму єпископові. Ніхто з них не вміє читати, мої повноваження для них — порожній звук. Якщо я спробую затримати їх тепер, нас швидше за все розірвуть на шматки. Це — лавина. Поки лавина не сповільнить хід сама, її не зупиниш. Я спробую — але не зараз.

— Добре, що на нас кольчуги, — гмикнув Ансельм. — Інакше можна отримати стрілу в спину. Монсеньйор де Лоз теж усе розуміє… Отче Гільйоме, а вони візьмуть замок?

Я згадав неприступну гору, грізні вежі, стіни з високими зубцями. Сотня воїнів затримала б цей набрід на десять років…

— У замку п’ятеро, брате Ансельме, в тому числі хворий старий і месір Пилип, з якого нікчемний воїн. Сила ж фортеці не в стінах, а в захисниках.

— Але ж вони побачать інше! — гаряче зашепотів італієць. — Вони побачать десятки воїнів — те, що бачив я. І, крім того, у замку не п’ятеро людей. Там двоє слуг і… три демони!

Спереду виникла якась затримка. Люди зупинялися, над лісом зависла густа лайка.

Здається, зчепилися два вози. Так, армія…

Імадеддіну вистачило б півсотні вершників!

Нетерплячий Ансельм зіскочив з воза й побіг уперед. Повернувшись, він повідомив, що зчепилися не дві підводи, а цілих чотири, до того ж, трохи далі попереду місток через річку недостатньо укріплений, і зараз його намагаються полагодити. Очевидно, намічався привал.

44

Мф, 27, 24.