Овернський клірик

Певна річ, сеньйор Гуго та його онуки — не сарацини, але я б волів, щоб за моєю спиною опинився в цей момент замок Імадеддіна Мосульського…

Тільки внизу, коли ми перетнули скрипучий місток, я перевів дух. Ансельм із тривогою подивився на мене.

— Нічого… — я спробував усміхнутися. — Просто злякався.

— Ви?!

Я скоса глянув на італійця — цей поганець до всього ще й підлабузник!

— Нас не повинні були випустити, брате Ансельме. Розумієш? Я збагнув це, коли ми поговорили зі стариганем.

— Але чому? — хлопець справді не розумів.

Я ж не міг отямитися — і від надзвичайного почуття полегкості й від подиву.

— Сеньйор Гуго не даремно заговорив про лоґрів. Він зрозумів: я щось знаю. Прислів’я про мертвих він вимовив мовою лоґрів.

— Ну то й що?

Пояснювати було надто довго. Але чому нас випустили живими? Навіть після того, як ми побачили Пилипа?

— Потім, — вирішив я. — Давай-но розповідай!

Ми прискорили крок, намагаючись швидше залишити замок позаду. Ансельм якийсь час мовчав, збираючись із думками, потім почав:

— Якщо коротко… Хрест над церквою. Вартові на вежах. Слуги за обідом. Слуги в коридорах. Багато слуг — і багато воїнів.

— А насправді? — посміхнувся я.

— А насправді замок порожній! І ще — нам наливали вино, бідоласі Пилипові — малинову воду. А самі пили щось інше.

Цього я не помітив. Гостре око в Ансельма!

— І ще. Пилип тримав ліву руку то за спиною, то під каптаном. Але коли він поліз по печеню, я помітив — на ній рукавичка.

— Так, — я це теж побачив, але не надав особливого значення.

— Або ж рукавичка надто щільна, або ж його ліва кисть удвічі більша за праву.

— І ще пояс, — кивнув я.

— Пояс? — італієць задумався. — Так, пам’ятаю. Але в ньому немає нічого незвичайного. Хіба що дуже широкий. Пилип затяг його на останню дірку, але ж він — дебелий парубок… Втім, отче Гільйоме, до чого тут лоґри?

— Потім, — повторив я. Тепер я вже не сумнівався, кого нагадало мені обличчя старого сеньйора. «Дерги існують. Вони існують, брате Гільйоме…» Брат Ельфрик! «Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно! Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя…» У келії…

Або в занедбаному поміж гір старому замку.

…Біля перехрестя ми опинилися вчасно, сонце от-от мало торкнутися верхівок старих дерев. Я роззирнувся — навколо порожньо.

Де ж П’єр? Ансельм уважно роззирнувся на всі боки і запропонував пройти дорогою, що веде праворуч. Та я вирішив зачекати. Нормандець повинен з’явитися! Не такий він хлопець, щоб не дотримати слова або дати себе погубити.

— Сподіваюся, він її зв’язав, — зненацька заявив Ансельм, зручніше влаштовуючись на траві.

— Кого?! — не збагнув я.

— Анжелу. Я розумію, чому ви не хотіли залишати її зі мною.

Я скоса глянув на нього, вирішивши вже взятися до спасенної розмови, аж тут італієць гмикнув і підхопився, вказуючи на дорогу. Я полегшено зітхнув — брат Петро, спираючись на свою «ґирлиґу», велично прямував до нас. Анжела йшла поруч, звісно, не зв’язана.

— Мир вам, святі отці! — посміхнулася вона, підійшовши ближче. — Повертаю вам доброчесного отця Петра цілим і неушкодженим.

Я поглянув на П’єра. Той був спокійний і зосереджений.

— Отче Гільйоме! Я приходити вчасно?

Він прийшов вчасно — сонце саме торкнулося верхівки найвищого дерева.

— На брата Петра слід накласти покуту, — відразу ж втрутився Ансельм. — Усе ж таки брат-бенедиктинець і якась донна проводять разом ніч…

Нормандець розгублено кліпнув, і я вже зібрався прийти йому на допомогу, коли втрутилася Анжела:

— Не слухайте його, отче Гільйоме! Воістину отець Петро вчинив як славний лицар Тристан, тому що поклав між нами ґирлиґу замість меча.

— Та що ти таке казати! — нарешті обурився П’єр. — Ми взагалі не спати… не спали. Я вогнище… багаття запалив. Демон ходив. Я молився. А потім два демони приходити…

— Що?

Це вже занадто. Хоча якщо навколо Артигата ходить один демон, чому б не з’явитися цілій дюжині?

— Там погане місце, отче Гільйоме. Дуже погане.

— Ага! — знову втрутився Ансельм. — Дорога праворуч. Я ж казав! Вона нас обманювала, отче Гільйоме. Вона все тут знає!

Я зітхнув:

— Брате Ансельме! Коли говориш про присутніх, не можна називати їх «він» або «вона».

Італієць криво всміхнувся.

— Нехай! — Анжела виразно глянула на хлопця, й той поквапився відвернутися. — Ви воістину втілення любові до ближнього, отче Гільйоме! Так, каюся, я непогано знаю ці місця. Ви, напевно, вже зрозуміли це, отче Гільйоме. І праворуч нам ходити не варто.

— Погане місце там, — підтвердив нормандець. — Демони…

Я задумався, не знаючи, на що зважитися. Певна річ, можна повернутися до Артигата, радіючи, що нам пощастило більше, ніж братові Умберто. Мене не посилали ловити — або виганяти — кошлатих демонів. Але все це якось пов’язане з Жанною де Гарр. Цими дорогами ходила вона, коли служила в замку. Вочевидь, саме сюди вона втекла перед весіллям.

— І все ж таки подивимося, — я підвівся й кивнув П’єру. — Веди нас, брате Тристане! «Погане місце» може бути різним. Наш добрий брат Христофор, наприклад, вважає «поганим місцем» шинок, де розбавляють вино. Отець Сугерій вважає «поганим місцем» королівський двір, особливо апартаменти принцеси Аліонори. А от отець Бернар упевнений, що «погане місце» — це наше Сен-Дені. Особливо його дратує новий собор — йому більше до вподоби стара руїна, тому що Господу, як вважає абат Клерво, слід служити в строгості…

«Погане місце» брата Петра спочатку не здалося таким уже й поганим. Десь за годину дорога вивела нас у невеличку долину, по дну якої біг вузький струмочок. Тут дорога закінчувалася й починалася стежка, де насилу могла пройти одна людина.

— Сюди, — кивнув П’єр, — тільки краще не ходити.

— Гаразд, — я подивився вперед, але нічого підозрілого не помітив. — Що там?

— Там… Там великий діра в горі є. Уночі там демони ходити-гриміти. А наверх привиди жити…

— Брате Петре! — обурився я. — Ще один раз неправильно вживете дієслово, клянуся Святим Бенедиктом, не зійду з місця, поки не змушу вас вивчити «Світильник» напам’ять! Тепер прочитайте «Отче наш» і ще раз повторіть те, що намагалися сказати.

…Напевно, я над міру суворий із цим добрим нормандцем, але щоразу уявляю собі, як він на амвоні вимовляє: «Іти сюди, діти мої, я вас мало-мало благословити!».

П’єр сполотнів — жахлива тінь «Світильника» цієї миті здалася йому страшнішою за будь-яких примар. Жили на чолі здулися, він пробурмотів молитву, потім нерішуче почав:

— Дорога веде до гори. Гора велика. Унизу гора… гори є вельми широкий отвір. Цієї ночі два демони приходи… приходили й шуміли чимось… Отче Гільйоме, несила!

— Продовжуй, брате мій, — задоволено кивнув я.

— Зверху гора… гори живуть примари. Тутешні туди не ходили… не ходять…

— І не ходитимуть, — не витримав Ансельм, котрий жалісливо споглядав муки свого побратима.

— Чудово, брате мій, — констатував я. — Проте «Тутешні» означає «місцеві жителі». Врахуйте це надалі… Отже, примари?

Я поглянув на Анжелу. Та знизала плечима:

— Я чула про них. Місцеві сюди взагалі не ходять. Я була один раз.

— І які вони — примари? — поцікавився Ансельм. — Білі, кістками гримлять?

— Темні. Майже чорні.

Раптом я повірив. Таке не вигадаєш.

— Гаразд. Подивимося.

IV

Гора, всупереч П’єровим запевненням, здалася мені не надто високою. Таких чимало тут, у передгір’ях Піренеїв. Пологі схили, рідкий ліс, який ближче до вершини змінює чагарник. Точніше, гора була колись звичайною, але в давні роки чиїсь руки — багато рук — зрізали частину схилу, утворили рівну кам’яну стіну, в якій темнів широкий отвір з акуратно вирубаним напівкруглим склепінням. Майданчик біля входу, колись рівний, викладений сірими гладкими плитами, був завалений грубими уламками, що впали з вершини. Над входом можна було помітити сліди зубила — хтось знищив те, що колись було тут: напис або малюнок.