Страница 40 из 73
У протоколі цього не було. Монсеньйор де Лоз мав свою точку зору на те, що слід долучати до справи. Згадався отець Жеак: «Так, історія дуже погана…»
— Дивно… Я думав, ви про це знаєте. Вони обвінчалися таємно, в далекій каплиці в Ле-Мас-д’Азіля — це півдня шляху від Артигата. Вінчав їх якийсь мандрівний чернець. Де Пуаньяк хотів змусити Санксі визнати цей шлюб, але той відмовився й обіцяв проклясти дочку. Ну, це ще півбіди, але він сказав, що не дасть посагу й не залишить нічого за заповітом. Тоді… Тоді щось сталося, й Роза кинулася в озеро. Знайшли її одяг — і більше нічого.
— Ну, а як же Жанна?! — вигукнув Ансельм. — Після того, як загинула сестра?
— Жанна не звинувачувала де Пуаньяка. Вона вважала винним батька. А той і справді почувався винним. Словом, Жаннин чоловік має успадкувати все добро де Гаррів. Тому можете самі вирішити, хто був зацікавлений, щоб весілля відбулося, — навіть із самозванкою.
«А також у тому, щоб ця чорнокоса вчасно загинула, — подумки додав я. — Схоже на правду. Але не на всю правду…»
— Це відповідь на запитання «кому вигідно».
— На перше запитання, — посміхнувся я. — Є інші. Кому вигідна поява сестри Цецилії з Мілана? Кому вигідно було її впізнати? Кому вигідно вмовити всіх змінити свідчення й звалити все на вдову Піо, котру так вчасно наздогнав Божий Суд?
Старий посміхнувся — цього разу холодно й жорстко:
— І ще запитання — кому вигідно направляти сюди посланців Рима з надзвичайними повноваженнями? Може, в цьому запитанні — відповідь на попереднє?
Відповідь я знав — її мені дав Орсіні ще в Нотр-Дам-де-Шан. А зам’яти справу вигідно монсеньйорові де Лозу, який загруз у брудних оборудках, можливо, графові Тулузькому й, майже напевно — мешканцям цього дивного замку.
— Шукайте, святий отче! Адже ви знаєте прислів’я…
Прислів’я я не знав — хоча б тому, що вимовив його сеньйор Гуго абсолютно невідомою мені мовою. Побачивши мій подив, він пояснив:
— Це басконською. Якщо перекласти латиною, то буде так: «Мертві не залишаються самотніми. А якщо залишаються — вони не мертві».
Прислів’я здалося дивним, але басконців у цьому звинувачувати було не варто. Хоча об тому, що мова, якою воно пролунало, була якою завгодно, але не басконською.
— Я читав один манускрипт, — несподівано заговорив Ансельм. — Це рідкісна версія житія Святого Патрика. Там сказано, що перед відплиттям до Ірландії він хрестив лоґрів, котрих автор називає також дерґами або дарами.
Сеньйор Гуго кивнув:
— Так, святий отче. Лоґрів іноді називають дерґами. Але, заради Бога, не плутайте нас із тими страховиськами, про яких розповідають різні байки.
— Байки? Святому Патрику казали, що дерґів не можна хрестити, тому що вони не люди, а перевертні!
— Але він не повірив. Так, я чув про це. Лоґри — звичайні люди, а в перевертнів я, зізнатися, не вірю. По-моєму, отці Церкви теж так вважають. Перевертні — або вигадка мужичні, або ж результат хитрого чаклунства, коли людині просто відводять очі.
Ансельм скоса глянув на мене, я ж постарався ніяк не реагувати. Д’Еконсбеф, звісно, має рацію. Та як бути з нашим кошлатим знайомим?
— Усі ці оповідки — вигадка дерґських чаклунів. їх називали «гарме», і, подейкують, вони були досить злобливі. Гарме стверджували, що лоґри — нащадки янголів, які спустилися на землю. І навіть нахабно посилатися на Святе Писання.
— Заждіть! — Ансельм на мить задумався. — Ну, звісно! «У той час були на землі велети, особливо ж відтоді, як сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, здавна славні люди».[38]
— Але не повіримо ми їм, як не повірив Святий Патрик, — усміхнувся сеньйор Гуго. — Я чую кроки. Сподіваюся, обід уже готовий…
III
Обід був справді готовий, у чому ми переконалися, спустившись нижче. Мені доводилось бувати в багатьох замках, і у Франції, і у Святій Землі, тож мене не могли вразити ні золотий посуд, ні рідкісне в цих місцях кіпрське вино, ні вибагливе приладдя, яке останнім часом стали називати «маленькими вилами» або просто «виделками». Здивувало інше. Як правило, на бенкетах — або на звичайних обідах — багатолюдно. За стіл саджають усіх, хто на те заслуговує, решта юрмляться поряд. Тут же в залі нас виявилося напрочуд мало — сеньйори Гуго й Домінік, ми з Ансельмом і двоє слуг — тих самих, що супроводили молодого господаря. У мене промайнула дивна думка, що більше слуг у замку немає.
Обід був уже в розпалі, сеньйор Домінік щосили пригощав Ансельма підігрітим вином із прянощами, коли двері відчинилися, й до зали ввійшов хтось, нам ще не відомий.
Спочатку здалося, що це — хтось зі слуг, настільки дивно й невпевнено тримався цей парубок. Але потім я зрозумів — ні, не слуга.
Багатий каптан, черевики з довгими носами, перстень на руці й пояс. Гаптований золотом, дуже примітний пояс…
Розмова відразу ж стихла. Сеньйор Домінік невпевнено подивився на нас, потім на того, хто ввійшов.
— Святі отці! Це мій молодший брат, Пилип.
Вони були справді схожі, але Пилип явно міцніший і ширший у плечах. Очі, як і у брата, — темно-карі, але їхній погляд нічим не нагадував погляд Домініка. Здавалося, перед нами дитина — перелякана, розгублена дитина.
— Пилипе, це наші гості. Вони добрі…
Короткий невпевнений уклін. Хлопець потоптався на місці й обережно підійшов до столу. Ансельм підвівся й поквапився присунути стільця. У відповідь почулося невиразне бурмотіння.
— Не давайте йому вина, — швидко шепнув старий. — Йому не можна.
Пилипова рука вже тяглася до глечика, але один зі слуг спритно відсунув його й налив хлопцеві солодкої малинової води.
Пилип посміхнувся, щось пробурмотів і занурив руку в таріль із печенею, що стояла перед ним.
Поступово розмова відновилася. Ми з Ансельмом намагалися вдавати, що не помічаємо дивного сусіда. Пилип поглинав печеню, голосно чавкаючи та витираючи здоровенні ручиська об скатертину, пив малинову воду, й, здавалося, теж не звертав на нас уваги.
Але кілька разів я відчував на собі його погляд — переляканий і недовірливий.
До обіді один зі слуг вивів Пилипа, а ми рушили оглядати замок. Зізнатися, нічого особливо побачити не вдалося, хіба що я зайвий раз переконався у двох важливих речах: замок майже неприступний, однак захищати його нікому — крім двох слуг і господарів, я не помітив жодної живої душі.
Поговорити з Ансельмом так і не вдалося. Навіть увечері, залишившись удвох у невеличкій кімнатці на одному із поверхів донжону, ми не наважувалися розмовляти вголос. Нарешті Ансельм не витримав і звернувся до мене грецькою:
— Отче Гільйоме… Ви помітили?..
— Не помітив, — перебив я його. — Потім.
Хлопець посміхнувся й насилу проказав:
— Не знати… вони всі мови. Я — ти розумієш?
Уперше я почув таке від красномовного італійця, але такий стиль можна було цілком пробачити — хлопець говорив арабською.
— Розумію, — я всміхнувся у відповідь. — Але вклади меч свого нетерпіння в піхви очікування, сину мій! Нехай допоможе нам Аллах побачити золоті панцири вершника ранкової зорі, й нехай відкриємо ми тоді вуста красномовства!
Ансельм якусь мить намагався зрозуміти, потім, зітхнувши, кивнув. Схоже, йому так і кортіло поділитися тим, що він бачив.
— «Настання години — як оком змигнути чи навіть ще ближче»[39], — повчально зауважив я, прикидаючи, що нам робити, якщо серед ночі до кімнати ввірвуться вбивці. Залишалося уповати на Того, про кого в тій самій нечестивій книзі сказано: «Сподіваюся на Господа людей, царя людей, Бога людей, що від зла підбрювача приховує, котрий научає груди людей від джинів…»[40]
Проводжав нас сеньйор Домінік. До старого ми не стали підніматися, попросивши переказати подяку за гостинність. Коли стулки воріт залишилися позаду, я ледь втримався, щоб не побігти донизу. Немає нічого страшнішого, аніж чекати стріли в спину. Я пам’ятав Палестину й дивний звичай сарацинів — приймати гостей, як рідних братів, — і відразу ж вбивати за порогом, щоб не опоганювати святий закон гостинності.
38
Бит. 6, 4.
39
Коран. Сура 16. Бджоли, 79.
40
Коран. Сура 114. Люди, 1–6.