Чарівна брама

— Злякалися?

— Та ні, я спершу на кума подумав. Бо він у мене жартівник. Бувало, змолоду одягне кожуха навиворіт і дівчат на вулицях увечері лякає. Я придивився: ну точно кум у кожусі. Бо у вовка задні ноги колінами назад, а тут коліна вперед, як у людини. Кажу: «Степане, що за жарти, я ж тобі не дівка, і ти вже не парубок». А воно так жалібно заскавчало, вдарилось об землю і стало на рівні ноги. Тут місяць з-за хмари вийшов, дивлюся: добрий Боже, Степан, та не той.

— А який же?

— Не кум, а парубок із сусіднього села. У нього третього літа поганці наречену вкрали, він з рік побивався-побивався, аж почорнів весь. А потім десь зник. Виявляється, він з того горя на вовка обернувся. Оббігав увесь степ, шукав. Та так і не знайшов. Ходити б йому до смерті у вовчій шкурі, якби я випадково його на справжнє ім'я не назвав. Він мені: «Спасибі, дядьку, що пізнали». А я йому й «на здоров'я» сказати не можу — заціпило. А тебе б не заціпило?

Богдан спробував уявити себе на місці дядька Якова і не зміг. Навіть після того, що вже встиг побачити у цьому дивному світі. Ну, наприклад, чи зміг би він без страху йти кудись у повній темряві? Адже у Києві, приміром, навіть серед ночі хоч один ліхтар на всю вулицю, але горить. І лампочки у під'їздах увімкнені. А в магазинах, навіть замкнених, як правило, охоронці сидять. Ледь щось недобре помітять — одразу в міліцію дзвонять. Запитати б у дядька, хто у них замість міліції, та він, напевне, і слова такого не знає.

А дядько Яків наче прочитав думки Богданові, бо продовжив пояснення:

— Миха. Він за порядком слідкує. Ну, а ті вовки, які Мисі служать, перекинчиками називаються. Їх не наші, людські чаклуни обернули на звірів, а сам Перун своєю блискавкою. На що вже Миха сильний, що всі звірі його бояться і підкоряються, але й він цю зграю не розчаклує. Вони назад на людей обернуться лише тоді, коли Перун захоче. А він не поспішає, бо на них, коли вони ще варварами звалися, найстрашніший гріх ліг — безвинна кров. То ж так: хочеш бути людиною — не гріши.

Воли у дядька Якова були вчені, бо коло річки зупинилися самі. Обидва береги були пологі, і крізь чистісіньку воду просвічувалося дно. Тільки на тому боці від густих очеретів лягла чорна тінь.

Від великої плакучої верби на тому боці річки почулося пискляве: «Хі-хі!» Гілки загойдалися, між них визирнуло дівчаче обличчя з розпущеним зеленкуватим волоссям.

— Дядьку Якове, дядьку Якове, — тоненьким голоском завело дівча, — а йдіть до нас, пограємося в довгої лози…

— Е-е-е… і не соромно тобі? — докірливо зітхнув дядько Яків. — Уже не тільки вночі, а й серед білого дня людям спокою не даєш?

— А що робити, як мені нудно? — закопилила губку зеленоволоса дівчина. — Вдень не спалося, бо на березі якісь коні дуже вже копитами тупотіли…

Дівчина почала розгойдуватися на вербових гілках і заспівала:

— Дражнись, дражнись, — махнув рукою дядько Яків. — Скажи краще, чи там у воді немає поблизу коркодима?

— А от і не скажу, а от і не скажу!

— Ну, постривай! Матимеш ти від мене на свій Великдень не коровай, а в'язанку сухої осоки.

— Ви краще, дядьку, хлопця свого бережіть. Він у вас у суботу народжений. А я вже собі якось ради дам, навіть без вашого короваю.

Дівчина зістрибнула у воду, здійнявши цілу хмару бризок, почала перекидатися у воді… і тут Богдан побачив, що у неї не ноги, а великий риб'ячий хвіст.

— Русалка!

— Ясна річ, русалка. Яка ж іще дівчина буде отак от косами неплетеними замітати і старших дражнити? Але пильнуй. Не інакше, як Звір таки десь поруч. Бо русалка правди ніколи не говорить. Якби сказала, що він тут, то насправді, найімовірніше, десь далеко.

— А якщо запевнятиме, що немає…

— То так і видивляйся його під берегом. Але ж хитрюща: знає, що я її давно розкусив, от і морочить голову — «не знаю, не скажу…»

Дядько зняв з воза мішок із зіллям і почав розкидати його по воді, промовляючи:

— Хай нас Бог рятує на кожному броді й переході.

І лише коли течія рознесла зілля по всьому плесу, дядько погнав волів у річку. Тут справді був брід, бо колеса поринали у воду неглибоко. Однак дядько продовжував просити Бога про порятунок і кидав лепеху на обидва боки. Віз уже наближався до протилежного берега, коли Богдан побачив, як раптом заворушилося те, що він вважав тінню від очеретів. Спочатку темна пляма одірвалася від краю води і повільно попливла на середину річки. Потім вода завирувала, почувся гучний плескіт, а за ним — шипіння. Біля самого воза повільно виринуло чудовисько з головою якогось страшного ящера на короткій шиї. Воно спиралося на товсті передні лапи і роззявляло зубату пащу. Довгий чорний хвіст бив по воді так, що вона одразу стала каламутною.

— Крокодил! — заволав Богдан, сам собі не вірячи. Але який крокодил, це ж не Африка! Нічого собі, забавка. Хлопець ухопив пужално і почав шмагати ним по воді — а раптом хвостатий злякається.

Той не злякався. Але наче здивувався, бо з місця не зрушив, тільки ширше роззявив свого ротяку. І тут дядько Яків зірвався на ноги і жбурнув рештки зілля разом з мішком просто у звірину пащу. Чудовисько заклацало зубами, закрутило головою і хвостом, а потім різко пірнуло під воду. На поверхні залишилася сама лепеха, яку тихо зносило течією. Тим часом воли витягли воза на берег і, не зупиняючись, рушили подалі від небезпеки.

— Ну що, впізнав коркодима? А я думав, ти його ніколи не бачив. Бо там у вас, коло Києва, їх уже давно попереводили. Це ще в нашій глушині здибати можна.

— Та чого ж, бачив. Щоправда не в річці.

Богдан хотів сказати, що в зоопарку, та згадав, що дядько Яків, певне, і не знає, що це таке.

— Одного колись упіймали, та й то далеко від Києва, а зараз у клітці тримають, щоб люди дивилися.

— Вам легше. Старі люди кажуть, що колись їх багато було по річках та озерах. Часом навіть на берег виповзали, особливо вночі. В села заповзали, худобу крали просто зі стійла. А вже вершника у річці втопити чи роззяву за ноги з воза стягти на броді — то для коркодима забавка. Один рятунок — без зілля та заклинання до річки не рипатися. А воду пужалном ти добре шмагав. Треба буде й собі спробувати… але я ось про що думаю: що ж то за коні на березі так тупотіли, що русалок побудили?

Річка разом з чудовиськом залишилася далеко позаду. Коркодим, коркодим… е, та у батька ж є приятель полковник Коркодим. Він сам дивувався, звідки у нього прізвище таке чудернацьке: наче ж українець з діда-прадіда. А воно он що насправді.

Небезпечний брід залишився далеко позаду, дорога йшла через величезне поле. Воли заспокоїлися і вже не крутили злякано головами, а сумирно тягли воза.

— Синку, а ти й справді у суботу народився?

— Якого числа — пам'ятаю, — зніяковів Богдан. — А якого дня… я про це навіть не питав.

— Батьки теж не казали?

— Та якось і мови не було. А це важливо? Що русалка сказала?

— А ми зараз перевіримо. Глянь, будь ласка, о-о-он туди, ліворуч. Що бачиш?

— Два… ні, три кущики серед степу. Невисокі. Два видно, а третій ледь розгледів понад травою.

— А більше там нічого немає?

— Зараз… дівчина якась ходить, доросла. Квітки зриває. Здається, вінок плете.

— Таки правду русалка казала. Бо то не дівчина, а її сестра, теж русалка, але польова. Мавкою звуть. А її просто так не побачиш. Як і лісову мавку, і карпатську нявку. Звісно, якщо ти не в суботу народився.

Котра була година, коли здалеку почувся стукіт копит, того Богдан не знав. Його годинник зупинився, як тільки він потрапив до цього світу. Тобто не просто зупинився, а навіть цифри на циферблаті згасли. От тобі й японська електроніка. Дивно, що годинник не загубився в усіх цих перетвореннях з людини на птаха і назад. Але що не витримав — то точно.