Страница 29 из 33
Усі застигли. Ідол, прикриваючись лівою рукою від сонячних променів, повільно крокував до річки.
— Він переступить через стіну! — злякано прошепотів Богдан.
— Може бути, — погодився дід Ох. — Цього ступою не зіб'єш… Богдане, ану стій на місці!
Дід обвів навколо нього свяченим кістяним ножем:
— За цю рису — ні кроку. Бо якщо це потороччя тебе побачить, затягне до чорної діри, і ніхто йому не завадить. Але поки ти в колі, він не бачить.
І в цей час позаду і згори почувся сильний голос:
— Мамаю, поклади річку назад. Бо я й так перейду, а Чугайстрові неохота ноги мочити.
Це був Миха, цар лісу і всіх звірів та птахів. Богдан одразу пізнав його, хоча бачив лише краєм ока. Височенний, мов корабельна сосна, у білій вишиванці з широким зеленим візерунком на грудях, він вів за собою ведмедів, вовків, диких кабанів… Навіть тхорик ззаду вистрибом біг, наздоганяючи лісове братство. А в небі кружляли орли, соколи і величезні чорні круки.
Мамай, ані на мить не вагаючись, скомандував:
— Нечаю, опускай стіну.
Місток і річка впали у річище, здійнявши хвилю.
Миха та Чорний Ідол зійшлись у герці понад самим берегом річки. Злий чаклун крутив над головою своїм списом, вдаряв то лезами, то ратовищем, але Миха блискавично ухилявся і встигав раз по раз діставати чудовисько своєю булавою з окоренка величезного дуба.
Але дерево є дерево, навіть дубова булава Михи, врешті-решт, не витримала прямого удару завороженої Ідолової сокири і розлетілася на друзки. Лісовий цар мусив повільно відступати до річки, відбиваючись уламком руків'я. Підбадьорені чужинці теж почали тіснити Михове звіряче військо до води.
І тут дід Ох, який увесь цей час уважно спостерігав з пагорба за перебігом бою, раптом зник, наче його там, на горі, й не було. Богдан навіть не встиг збагнути, що сталося, як побачив невисоку постать діда у самому центрі бою — між Михою і Чорним Ідолом. Дід крутонувся — і перед Ідолом виросла могутня постать кремезного сивого козака. Тільки замість шаблі козак тримав у руках Охову патерицю.
— Це хто? — зойкнув Богдан.
— Не впізнав? Оце і є Ох, його справжня подоба, — пояснив Мамай.
— Так він же дід!
— То він для учнів — дід. А для нас, посвячених — учитель. Ким захоче, тим і обернеться. І ніхто проти нього не встоїть. Дивись!
Там, унизу, Ідол отямився від несподіваної появи нового сильного супротивника й обома руками з різкого замаху вдарив списом-сокирою згори вниз. Металеві леза аж свиснули. Здавалося б, від такого удару ухилитися неможливо. Та й Ох наче не намагався цього робити. Однак за мить сокири вгрузли в землю саме там, де щойно стояв Ох, а він сам був уже за кілька кроків від Ідола. І перш ніж чудовисько висмикнуло свою зброю з землі, у повітрі свиснула тепер уже Охова патериця. Зойк болю на мить заглушив увесь шум бою.
Розлючений Ідол таки висмикнув списа з землі, але цього разу вже не поспішав надаремне ним розмахувати. Тримаючи зброю на рівні грудей, він зробив різкий випад у бік Оха, заточився і впав. Ох знову в незбагненний спосіб опинився за кілька кроків ліворуч і звідти ще раз боляче вдарив супротивника патерицею.
— Хіба Чорний Оха не бачить? — пробурмотів Богдан.
— Йому здається, що бачить. А насправді Ох йому очі відводить.
— А що це дід зараз збирається робити? Проти сонця ж стає! Самі ж казали, так не можна!
— Не хвилюйся, хлопче. Охові тінь потрібна. І не якась там, а Ідолова.
— Дядьку Мамаю, нащо йому тінь?
— Він у неї увійде і вийде там, де захоче. Дивись!
Ідол, вважаючи, що його противник припустився помилки, ставши якраз навпроти сонця, з радісним ревом змахнув списом-сокирою і… застиг від здивування. Козак-характерник знову зник, аби виринути за спиною Ідола і завдати йому могутнього удару патерицею.
— Оце, хлопче, і є удар з тіні, — знову пояснив Мамай.
— Дивіться, Ідол списа відкинув! Він що, надумав у полон здаватися?
— Е, ні, синку, здається, справжній герць тільки починається!
Чужинський чаклун широко розставив ноги, зігнувся мало не в пояс і водночас різко витягнув угору обидві руки. При цьому він щось бубонів, але здалеку не було чути, що саме. Ох теж не стояв, склавши руки, бо присів у характерницькій стійці, тримаючи патерицю обома руками перед собою.
Серед ясного неба гримнуло, дві блискавки зірвалися з Ідолових долонь і вдарили Оха. На якусь мить здалося, що він спалахнув, мов той сухий кущ. Але тільки здалося. Кілька різких рухів патерицею — і вогненна стіна навколо вчителя характерників зникла, наче її не було.
Ідол спантеличено закрутив головою і потягся до свого списа. Та він наче сам стрибнув до рук козака. Не відриваючи погляду від Ідола, Ох однією рукою закинув закляту зброю через плече аж на середину річки.
— Буде Водяникові забавка, — пирхнув Мамай. — Він такі цяцьки любить.
Ідол знову закричав і змахнув обома руками. Тільки тепер замість блискавки він спробував обплутати Оха вогненним арканом. Проте старий козак знову різко перемістився, розпечений аркан так ударив по воді, що аж зашипіло і здійнялася хмара пари.
Ох знову змінив позицію. Не відриваючи очей від Ідола, він перемістився так, що тепер сонце світило в обличчя не йому, а супротивнику. Той вочевидь щось зрозумів, бо не поспішав нападати, а лише стояв, розгойдуючись.
Несподівано Ох увіткнув свою патерицю в землю і теж почав розгойдуватися, але вдвічі швидше, ніж Ідол.
— Отепер він його зі своєї тіні вдарить! — видно було, що Мамай ані трішечки не сумнівається в перемозі свого вчителя. І недаремно. Бо Ох вдарив так, що Ідол розсипався на чорні друзки. Але за мить сам себе зібрав докупи і знову захилитався перед Охом.
— Оце то удар! — оцінив Мамай.
«Він, напевне, й сам так уміє, — подумав Богдан. — Але з поваги до старшого в поєдинок не втручається…»
І додумати не встиг, як Мамай закричав:
— Дивись! Головне!
В руках у Ідола почала рости вогненна куля. Чужинський чаклун перекидав її з долоні на долоню, і від цього вона ставала все більша і більша.
Але Оха, здавалося, це не злякало. Він просто чекав відповідної миті, коли Чорний Ідол нарешті жбурне в нього вогнем. І ледь тільки куля вирвалася з рук Ідола, як Ох різко випростав уперед обидві руки, окресливши розкритими долонями в повітрі невидиму стіну.
— Дзеркало поставив! — захоплено охнув Мамай. — Дивись, Богдане, це тільки він уміє!
І хоча дзеркало те було невидиме, але куля від нього відбилась, як сонячний зайчик, і вдарила просто Ідолові в обличчя. Голова чаклуна спалахнула жарким вогнем, водночас коліна підігнулися, і він із гуркотом упав. За кілька секунд від чорної потвори залишилася тільки купка перепаленого вугілля серед трави.
Чужинське військо на якусь мить отетеріло завмерло. І цим скористався Мамай:
— Усім до бою! Юро, забирай хлопця на коня, підеш услід нашій п'ятірці. Увага! Робимо вихор!
Обидві характерницькі п'ятірки справді перетворилися на вихор. Звичайне людське око саме так і сприймало їхній рух: не можна було розрізнити кожного козака окремо — лише щось єдине. Це щось, зовні схоже на смерч, з розмаху вдарило в середину чужинського війська і розсікло його — спочатку надвоє, а потім начетверо.
Далі козаки розділилися на дві групи. Одна продовжувала рубати перевертнів, а друга, прикриваючи Юру і Богдана, помчала до Брами. Коли гілки дерев почали шмагати вершників по обличчях, Юра різко зупинив коня і разом з Богданом зіскочив на землю.
— Он вона, розрив-трава, у тебе під ногами, — закричала сова з Юриного плеча. — Швидше рви!
— Рву, бабо Франю, рву!
І Богдан рвав, рвав, навіть не помітив, коли самі собою розтулилися його кулаки. Він, не шкодуючи долонь, шарпав цупке зілля, гріб його в оберемок і чув за спиною лише дзвін Юрового меча і хропіння чужих коней, яких звалювали на землю і роздирали гострими зубами вовки. І лише коли оберемок трави став таким великим, що Богдан ледь-ледь втримував його обома руками, хлопець випростався й озирнувся.