Чарівна брама

— А для того ми всі тут — щоб її затулити. Як треба буде, то й собою. Отож, чи пан, чи пропав, але оцей соколик мусить розрив-трави дістатися і її зірвати, перш ніж сонце сяде і місяць на зміну вийде. Інакше, чує моє серце, замість нашого світу одне оте провалля й залишиться… Товариство, слухай мене: по конях і шаблі до бою! Юро, бери хлопця до себе на коня і ставай досередини. Ми тебе прикриємо, а ти проривайся. Хай Той-хто-над-нами візьме нас у свою опіку. А вас, люди добрі, і отого малого з ріжками дуже прошу тут залишитися. Бо то наш, козацький час настав.

— Ага, козацький, — буркнув у вуса дядько Яків, — а я то вам уже хто — забули?

Тут і дід Ох озвався:

— У вас, товариство, з отими патлатими свої порахунки, а у нас, характерників, — свої. Вони нам за поваленого Перуна і колодязі сплюндровані ще заплачуть. І заплатять.

— Ну, вже хоч жінку залиште, — козак Мамай навіть не просив — благав.

— А то вже, казала Настя, як удасться, — хитро примружилася баба Франя. — А можливо, доки ви до головного відьмака з шаблями доберетеся, я йому вже очі видряпаю…

Шістнадцятий розділ

Богдан уже звик, що в цьому світі багато що виринає несподівано. Отак було і з Чарівною брамою. Як тільки козаки вийшли з гаю і піднялися на пагорб, хлопець побачив перед собою знайому річку з широкою кладкою, луг, а за ним — ще один пагорб, геть порослий молоденьким ліском. Сонце заходило за спинами козаків, і тому крізь тоненькі стовбури та листя було добре видно, як промені виграють на стінах красивої споруди, схожої на арку. Вона видавалася навдивовижу легкою, так, наче висіла в повітрі. А можливо, так і було? В дзеркальних стінах Чарівної брами відбивалися і небо, і дерева… І вся вона трішечки мерехтіла, немов це була не будівля, а її відбиток на річковому плесі.

Але між козаками і Брамою — скільки було видно ліворуч і праворуч — стояли озброєні чужинські кіннотники у своїх набридлих хутряних безрукавках і гострих шапках, до яких було приторочено чи то вовчі, чи то собачі хвости. Чужинців було багато, значно більше, ніж козаків. Але то ще не все. За їхніми спинами вирувала в повітрі велика чорна пляма, і з неї то вилітав, то назад ховався триголовий Змій. Тільки цього разу його очі були аж ніяк не глузливими, а лютими. Всі три його голови то по черзі, то всі разом дихали в бік козаків синім полум'ям, яке чомусь смерділо паленою гумою.

— Ну, тут мені все зрозуміло, — сказав дід Ох, який ішов коло Мамая, тримаючись за стремено. — На це вже я за три дні добряче надивився. А от де їхній головний відьмак заховався? От що мені мозолить. Аби він нам якусь капость не учинив…

— Поживемо — побачимо, як сказав тхір, якого вовк за хвоста ухопив, — пирхнув Мамай. — А поки що вони нас, здається, на переляк беруть.

Дві перші шеренги кінних чужинців рвонули з місця в галоп і широкою лавою помчали лугом з виразним наміром перескочити річку вбрід. Звідси, з пагорба, було добре видно, яка вона мілка, де-не-де навіть дно просвічувало крізь воду.

Кінна лава вже навіть не скакала, а котилася нестримно вперед. Ось з-під копит передніх коней уже полетіли вгору бризки води, ось уже вся лава, майже не втрачаючи швидкості, досягла середини річки, і тут раптом коні почали спотикатися, а то й падати на бік чи сторч головою, а вершники, мов ті жаби, ляпатися в воду. Задні наштовхувалися на передніх, войовниче ревище чужинців змінилося переляканими зойками. Коні пронизливо іржали і намагалися виплутатися з… сіток, яким, виявляється, було перегороджене все річище.

Дід Ох радісно замахав своїм посохом і голосно закричав:

— Дякую, брате Водянику! Із Русалчиним Великоднем тебе!

Неподалік кладки з-під води виринула величезна постать, вся в зелених водоростях і з рибальською острогою в руці. А ще за мить то тут, то там повиринали русалки і з радісним сміхом позатягали під воду тих чужинців, які так-сяк ще трималися на поверхні.

Ще кілька хвилин — і від атакуючої нестримної кінноти залишилися лише кілька переляканих мокрих коней, яким вдалося вибратися на берег.

— Панове-браття, — вигукнув Мамай, — не зважай! То лише початок. Зараз вони пішим строєм підуть.

І справді, щонайменше кількасот чужинців зіскочили з коней, яких одразу забрали і відвели коногони, вишикувалися клином і швидко попрямували до кладки.

— Брате Нечаю! — гукнув Мамай. — Твій час!

Козак із сивим чубом легко, мов пір'їнка, злетів з коня на землю і побіг щодуху з пагорба до річки, вимахуючи двома шаблями.

Чужинці теж перейшли на біг. Проте рухалися вони якось незграбно, підстрибуючи більше вгору, аніж уперед. І коли перші з них добігли до кладки, там уже стояв Мамаїв побратим Нечай.

Видовище самотнього суперника, здається, навіть розвеселило чужинців, бо вони вибігли на кладку, не здійнявши догори зброї.

Аж тут Нечай одним стрибком широко розставив ноги, злегка присів і закрутив обома шаблями над головою так, що їх леза злилися у два сріблясті блискучі кола. А далі почалося несподіване. Задні чужинці напирали на передніх, штовхаючи їх під удари Нечаєвих шабель, які робили свою справу. Здаля це виглядало так, наче чужинців затягало в якийсь таємничий вир, у якому вони й зникали. Тільки на воді плавало все більше й більше чудернацьких шапок, оторочених собачими хвостами.

— Я ж тобі казав, синку, — гукнув Богданові дід Ох, — що у Мамая кожен козак тисячі вартий!

— Дивіться, що у них там? — стривожився Богдан. — Куди кіннота скаче?

— Вона не скаче, а розступається, хлопче, — миттю оцінив ситуацію Мамай. — Товариство, коней — джурам, готуймо ножі.

Молоденькі хлопчики, ненабагато старші за Богдана, підхопили коней за вуздечки і бігом повели до гаю. Напевне, це були старші учні школи Оха.

— Перша п'ятірка, готуйсь!

Чужинська кіннота на тому березі й справді розступилася, аби пропустити вперед черговий загін піших. Тільки цього разу вони вже не шикувалися клином. Частина з них несла на плечах довжелезні драбини, а решта бігла щодуху шеренгами по двоє. Навіть Богдан здогадався, що вороги спробують із драбин зробити хоч таку-сяку, але переправу через річку.

Тим часом залишки першого загону, як по команді, відкотилися назад від Нечая. Чужинці з драбинами добігли до води і… зупинилися. Невже спробують ще раз атакувати кладку?

Раптом щось зашипіло, задзижчало і на плечах у вершників замість людських з'явилися вовчі голови з червоними, як вуглинки, очима. Почулося гучне, багатоголосе виття, і перша шеренга людинововків стрімко кинулася в атаку.

— Песиголовці кляті! — вигукнув козак Мамай. — Ану, по одному — через ножі!

П'ятеро характерників з розмаху метнули бойові ножі перед собою в землю. Потім, не розбігаючись, стрибнули через них, перевернувшись у повітрі. І коли торкнулися землі, то це вже були не козаки, а п'ятірка величезних вовків, більших, ніж вовчий отаман зі свити Юри. Вони підвели голови, і їхнє виття примусило здригнутися навіть Богдана.

— Уперед, браття! Юро, посилай своїх вовчиків! Хай вони моїм спини прикриють.

П'ятеро характерників-вовків і хвостата свита Юри скотилися з пагорба, у кілька стрибків подолали кладку — Нечай тільки встиг упасти на настил, щоб його не змели — і з розгону вдарили у натовп песиголовців. Чужинці були настільки вражені раптовим перевтіленням характерників, що повелися так, як зазвичай поводяться миршаві цуценята, зіткнувшись з дорослими псами: хто побіг світ за очі, підібгавши хвоста від страху, хто впав на спину, задерши лапи.

Від тих, хто лапи задер, тільки клоччя полетіло. А решті й кілька кроків пробігти не вдалося. Характерники у вовчій подобі збивали їх з ніг, а сіра свита Юри довершувала справу.