Страница 22 из 33
Ступа… Літати на ступі… Ці вирази Богданові були знайомі. Він навіть бачив, як це робиться, у мультику про бабу-ягу. Але ж та баба з мультика була страшна, як атомна війна, і жила в хатинці на курячих ніжках посеред глухого лісу. На додачу говорила якимсь дурним голосом. А тітка Гапка — то ж нормальна сільська жіночка, і хата у неї чиста, біленька і чималенька. А те, що ворожити вміє, то схоже, у цьому світі того не вміє тільки кіт Циган. Та й то — хто знає…
— Ну, доки наша Гапуня там собі налітається, ми самі сніданок зготуємо. Бо негоже у дорогу голодними споряджатися.
— Розумна річ! — озвався дід Ох, знову виринаючи з дерева. Спав він там, чи що?
Баба Франя пішла наводити ревізію в печі тітки Гапки, чоловіки гомоніли стиха про щось своє, а Даринка з Богданом заходилися вичісувати кінським гребенем нещасного Куця. Заняття це для бідолахи було не дуже приємним, себто зовсім неприємним, але чортеня героїчно терпіло, тільки час від часу попискувало крізь зуби і за кожним вичесаним реп'яшком уточнювало, де та колючка згодом у його мучителів опиниться.
З хати вже запахло чимось смачненьким, коли раптом над грушею щось голосно захурчало, а потім бабахнулося вниз, ламаючи гілляки.
— А бодай би тебе підняло і тьопнуло! А щоб із тебе до кінця віку свині воду пили! А щоб ти на сонці розсохлася!
Богдан наважився розплющити очі, які самі собою міцно стулилися від того гуркоту, і побачив, що під грушею лежить на боці велика дерев'яна ступа, а з неї, спираючись на товкач, намагається вибратися тітка Гапка. Богдан підбіг, подав руку.
— Ой, спасибі, дитино! Хоч ти допоміг. А то ж усе сама робити мушу… Ні, воно начебто нічогенько літалося. Наче не забула. Так треба ж — отут, над кутком сусідку здибала. Причуперадлилась, стара відьма, як та молоденька, і на своїй драній мітлі на Лису гору розігналася. Чекають її там, не дочекаються. Сидять і думають, як від неї скоріше відкараскатися. Ні, я її не чіпала. Летиш, то лети. А вона мені: «Це ви що, сусідко, ступу з товкачем помили і на вітрі сушите?» Ну, я їй, звичайно, показала. І шпичаки на стежці пригадала.
— Гапуню, що ти їй зробила? Вона хоч жива? — стурбовано озвався дядько Петро.
— А що це ти за неї так переживаєш? Жива, жива твоя красуня. Я їй тільки заговорену дулю під носа тицьнула. От же ніколи не думала, що з лівої руки дуля ще краща, ніж з правої. Її так тьопнуло, що вона замість Лисої гори в терновий кущ залетіла. До зими колючки витягатиме. Я, правда, теж трохи того, не додивилася та й в'їхала в грушу. Добре, хоч товкача не поламала, бо чим би свиням дерть замішувала?
— Про свиней ти думаєш, а про гостей забула? — пробурчав дядько Петро, ховаючи посмішку. — Гості з самого ранку очкурі підтягують, поки господиня десь літає. Юра з Мамаєм на розвідку голодними поскакали! Діти он скоро замазку на вікнах об'їдати почнуть.
— А цур тобі й пек, старе жорно! — вдарила руками об поли тітка Гапка. — Мелеш, мелеш, сам не знаєш що. Чи не бачив учора, що я на ранок Юрі з Мамаєм рибальську кашу приставила? Якраз до ранку вона і впріла.
Богдан згадав, як тітка Гапка після вечері обклала тоненькими скибками сала дно казана, вигорнула туди промите пшоно, перемішане з двома десятками сколочених яєць, залила залишками юшки, поставила у добре витоплену піч і закрила заслінку. Вже ж для такої господині просто неприпустимо, щоб гості голодними залишалися.
А Гапка все дорікала Петрові:
— Я ще коли встала, то Мамаїв сніданок на стіл поставила. І затірки сухої їм з собою дала, джури, як треба буде, зварять. А ти? Чи ти вже так охляв, що немає сили заслінки з печі зняти та горшки з їжею повитягати? Яка ж то хазяйка на ступі літатиме, якщо в хаті не попорано?
— До печі лазити — то жіноча справа.
— У тебе всі справи — жіночі, — вигукнула тітка Гапка вже з хати. — Франя вже все дістала та насипала. Ти краще клич гостей до столу. І хліба вріж — ото вже справді хазяїн мусить робити.
Дядько Петро, як завжди, не поспішав робити те, що жінка загадала. Та тут у хаті щось так грюкнуло, бахнуло і посипалося, що він підскочив і влетів до хати.
— Що таке?
— А нічого, — озвалася баба Франя. — Сто разів я вам говорила, що зараз усе не таке добре, як раніше було. А ви мені: «Ще й скажіть, бабо, що й глина зараз не така». І що? Таки ж гірша. Заговорених мисок ледь на рік вистачає. Як починають самі митися, то тільки черепочки збирай. Ні, як зманили нашого гончаря заморські характерники, жовті на обличчя і з вузькими очима, так немає кому на три села порядний посуд випалити.
— Ох, ці мені жінки, та ще подруги! — чмихнув дід Ох. — Ми ще не снідали, а миски вже миються і одна одну б'ють.
— Атож, — підтакнув дядько Петро. — Щось у Гапуні сьогодні все б'ється: як не миски, то ступа. Але ж і господиня — все в руках горить.
Але коли побачили накритий стіл, одразу забули про кпини. Богдан зачерпував ложкою верещаку — суп із свинячою поребриною на буряковому квасі, закусював смачнючим домашнім чорним хлібом, зажовував таратутою — кружечками вареного буряка з дрібно нарізаними солоними огірочками та хроном — і дивувався: чому ж його мама такого не готує? Та, мабуть, і ніхто в Києві цього вже не вміє. А шкода, ніби прості страви, а які ж смачні!
Снідали повагом, не поспішаючи. Нахвалювали хазяйку, трошки посперечалися, коли ж нарешті піде дощ. Дядько з Причепівки поїв, подякував, а тоді вибачився, що дорога дальня, та й подибав собі додому. Тітка Гапка ще побідкалася, що у гостя часу немає, бо в неї на обід якраз домліває в печі така соломаха, що вони на своїй Причепівці зроду-звіку такої і не нюхали. Богдан закліпав очима і ледь не сказав уголос, який, мовляв, ще обід, коли треба по розрив-траву поспішати. Але промовчав і лише засовався на лаві. Та баба Франя це помітила:
— Поспішиш, хлопче, курей насмішиш.
— Але ж ви самі…
— Що — ми самі?
— Самі казали, що поспішати треба, а ми повземо, як той равлик непритомний.
— Правильно. Розрив-трава — то тобі не суниця лісова. Її рвати треба того дня, коли вона найбільше сили набереться.
— Щось мені дуже те провалля не подобається, — раптом озвався дід Ох, який з самого ранку майже не втручався у розмови. — Я от за ці три ночі з волхвами побалакав, які в деревах, і ще де з ким. Так вони сказали, що справді, крім нашого світу, є ще й інші. Одні дуже на наш схожі, а є й зовсім інакші. І за старих часів, і вже за наших інколи з тих світів наче дверцята відчиняються чи щілина якась. То людина проскочить, як от наш Юра з конем…
«Чи я…» — подумав Богдан.
…чи звірина якась дивна прослизне. Пам'ятаєте оту гадюку з сімома головами, що самі виростали замість відтятих? Скільки вона страху наробила у Чорноліссі… Але ж щілинка ота щоразу дуже вузенька. Ну людина, ну тварина, добре, змій пролізе. Але щоб ціла Орда з усією своєю ворожбитською нечистю, такого навіть найдревніші волхви не пам'ятають. І ще, раніше так було: щілина відчинилася — і одразу зникла. А тут оце провалля, про яке козак Мамай і причепівський дядько говорили, гуляє степом, як дурна коза по селу. То перше. Друге, поганська стріла, яку я з ярма витяг, Якове. Дуже вона дивна.
— Я думав, що вона десь по дорозі випала, — сказав пасічник, — а що в ній дивного? Стріла як стріла: наконечник, пір'я, комишина. Бо то наші козацькі стріли з дерева, а у тих бусурманів воно не росте, самий очерет.
— Та ні, Якове, то не очерет і навіть не дерево. Вона з якогось залізяччя, яке навіть я не здибав. Бо дуже міцне, але легке. І пір'я на хвості — то не пір'я, а щось таке, на тверду шкіру схоже. Гнеться добре, а не розірвеш. От я й думаю, хто б нам сказав, що то за диво впало на наші голови? І з якого такого світу?
— Яка різниця — з якого? Нас туди в гості не кликали, та ми й самі не збираємося, — баба Франя вийшла з хати, витираючи руки. — А ти, Гапуню, коли на ступі літала, крім сусідоньки своєї, більше нікого не стрічала?
— Та мерехтіло ніби щось таке за курганом, ну, тим, що між Причепівкою і Яструбинцями. Але я подумала, що, можливо, то сонце у чиїйсь копанці відбилося.