Чарівна брама

— І що ж це тобі дозволили?

— Ярила побачити.

— Ну, і який він?

— Ой, молодий зовсім, дуже гарний, ходить по землі пішки, весь у білому, а на голові у нього — вінок із маків і хмелю. Ото як тільки весна прийде і все порозквітає, у нас жінки ходять у поле Ярила зустрічати. І ще — молоді дівчата, яким восени заміж виходити. А я заміж не піду. Бо всі хлопці — дурні. Тільки задираються та за косу смикають.

— І я, по-твоєму, дурний?

— Ти не дурний. Але де ти будеш, коли я заміж зберуся? Так ото ж… Ну, слухай, коли Ярила зустрічають, жінки корогоди водять і пісень співають. А він тоді ходить полями і там, де ногою ступить, ярина росте. Отак от. Шкода тільки, що як літо настає, то він сідає на білого коня і скаче до лісу. І вже до наступної весни його ніхто не бачить… О, а чого це ти на одній ніжці вистрибуєш?

— Та тут щось у траві було — гостре і колюче. П'яту наколов.

Богдан колупнув п'яту нігтем, щоб витягти ту колючку, і пострибав за Даринкою і котом. Начебто все було гаразд, але за якийсь час ногу почало пекти. «Кислотою та колючка була вимащена, чи що?» — подумав Богдан. Добігли до річки. Тут він прудко вскочив у воду — щоб вимити з п'яти ту пекучку.

— Чого воду каламутиш? — сердито сказав рибалка Петро. — Всю рибу полякаєш.

— Та я ось… наколов. Промити треба.

— А-а-а, то дрібничка. Онде, дивись, під берегом саджавки. Перевірте їх, а я піду ятір витягну.

Чорний кіт за рибалкою не побіг. Сів на березі стовпчиком і нетерпляче нявкнув.

— Почекай, Цигане! — засміялася Даринка. — Вся дрібна рибка твоя буде.

У першій саджавці було дві невеличкі рибинки. Богдан не знав, як вони називаються, бо досі його цікавив більше футбол, аніж риболовля. Але азарт рибалки потрохи захопив його.

— М-м-ма-у! — несамовито закричав Циган, аж Богданові почулося: «М-моя!»

— Твоя, твоя рибка! — засміялася Даринка і кинула на берег маленьку щучку з наступної саджавки. Кіт ухопив її мало не на льоту.

— І оце твоє, — тепер уже Богдан виніс на пісок кілька «хвостиків». Циган упорався з ними за мить.

— Агов! — почулося з-за кущів верболозу. — А поможіть-но!

Богдан із Даринкою рвонули на голос — дядько Петро ледве втримував руками ятір, в якому билося кілька величезних щук. Спільними зусиллями витягли їх із води.

— Ти ба — три щуки, як собаки. І решта добрячі. А лини які! Не інакше, як русалки борги повертають, понаганяли повен ятір. Добра юшка буде, та й на рибальську кашу вистачить. Притримайте-но мішка, я перекладу… Та не дриґайся ти, сама ж у сіть залізла. Тепер — чого вже… Отак, очкуром міцніше в'яжіть. А де ж ваша риба?

— Ось! — Богдан підняв за шкірки осоловілого Цигана, тепер схожого на кошлату кулю.

— Ну от, і його разом з мішком нести доведеться! — засміявся рибалка. — Ану, помічнички, доки риба не поснула, швиденько разом із нею додому! Бо вийде не юшка, а щось таке, ні те ні се. Циган, можливо, й з'їсть, але гостей таким пригощати не годиться. Смак має бути!

Юшка й справді вийшла смачнюща. Богдан не вчувся, як упорав три миски.

— Ти тепер на нашого Цигана схожий! — хихотіла Даринка. Богдан хотів їй щось відповісти, та ліньки було. Але раптом знову запекло п'яту, там, де він удень наколов. Подивився — навколо ранки почервоніло і набрякло. Торкнувся пальцем і відсмикнув, бо було дуже боляче. Стрибаючи на одній нозі, Богдан вибрався з-за столу і подибав до баби Франі.

— Бабуню, у вас йоду немає?

— Чого тобі, синку? — не зрозуміла баба. — Йоду? А з чим його їдять?

— Та не їдять. Ось, ногу зранив, промити треба і змазати.

— Ногу зранив? — чомусь раптом сердито запитала баба. — Це ж коли ти її зранив? Чи не тоді, коли від вовкулаків відбивалися?

— Та ні ж, сьогодні.

— Правду кажи! Я однаково дізнаюся. Ну?! Позавчора? Коли вовкулаків били? Чи вчора у байраку якийсь із гадів вкусив тебе, так? І кров текла?

— Та ні, — Богдан аж злякався бабуниного вигляду, — сьогодні ж і наступив на щось… отам, по дорозі до річки. Воно в траві було, я й не помітив.

Але баба, схоже, не вірила. Поки Богдан говорив, вона, вся напружена, потихеньку задкувала до мисника, не дивлячись, щось намацувала там правою рукою, а очі — очі так пекли Богдана, що, здавалося, від нього зараз дим піде.

— Та ви у Даринки спитайте, вона бачила, як я на колючку наступив!

Пекучий вогонь у бабиних очах згас — знову лише добра посмішка. Рука запхала подалі те, що вже майже витягла з мисника. Богдан так і не роздивився, що саме. Напруження зникло. Перед ним знову стояла та сама лагідна баба Франя.

— Ну, хлопче, — вже зовсім спокійним голосом озвалася вона, — але ж і налякав ти мене.

— А ви — мене, — з полегшенням засміявся Богдан.

— Смійся, смійся, — пробурчала бабуся, — от якби тебе справді вовкулака вкусив, ото було би весело…

— А що було б?

— Тю на вовка в лісі! Сам би вовкулакою став. І що б ми тоді робити мали? Осикового кілка шукати…

Від тих слів Богдана наче чотириста сорок вольт трусонуло. Чому саме чотириста сорок? Бо ті двісті двадцять з розетки, які він колись через власну необережність одержав, — то була дрібничка в порівнянні з цим.

— Добре, годі балакати. Покажи-но ногу… і оце за півдня таке нагнало? Гм-м-м… щось тут не так.

— Чекай, чекай! — встряла тітка Гапка, яка з-за дверей чула всю розмову, — де ти, кажеш, напоровся?

Богдан дострибав на одній нозі до вікна і показав:

— О-о-н там, на лузі, де протоптано.

— Ага… Петре! Чуєш, Петре! А йди-но сюди!

— Йду! — почулося знадвору. Минуло п'ять хвилин, десять…

— Петре!

— Та кажу ж — іду…

— Швидше!

— Я тобі не блискавка, щоб отак одразу, — рибалка Петро з'явився на порозі. — Ну от, прийшов. Кажи.

— Петре, сусідонька наша найкраща знов у мене на дорозі заговорені шпичаки розкидає.

— От уже й сусідка, от уже й заговорені… Чого ти до неї причепилася?

— Бо знаю, що кажу. Подивися на хлопцеву ногу. Коли він її наколов?

— Сьогодні. Як на рибу ходили…

— А глянь, як рознесло. Хіба з простого реп'яха таке буде?

— Мо', й буде…

— Петре! Якщо ти й досі на цю задрипанку позираєш!..

І пішло, і поїхало! От тобі й тітка Гапка, от тобі й дядько Петро. Виявляється, та сусідка в юні роки мала якісь види на Петра, а Гапка, справедливиця, не могла допустити, щоб такому гарному парубкові якась нетіпаха світ зав'язала. Ото взяла — і до себе приворожила. Так! І не приховує! І правильно зробила! Бо надто ситно було б мати такого чоловіка отій нечупарі, в якої завжди ложки немиті, горшки побиті, а голова нечесана.

— Гапуню, Гапуню, — примирливо бурчав чоловік, — облиш!

— От же не облишу! Ач, і вона туди ж — ворожити. Це для мене шпичаки розкидала, думала, що я до річки рушники полоскати піду.

— Гапуню, — промимрив Петро, — та яка з неї ворожка? Звичайна баба — дві руки, дві ноги…

— Ат! Неправда твоя!

— Що — неправда? Що у неї дві руки та дві ноги?

— Не перебаранчай! — скипіла тітка Гапка, але це був останній вибух. Вона знеможено опустилася на лаву, махнула рукою і засміялася:

— А! Тобі кажи — не кажи…

— Кажи, кажи, — Петра вочевидь надзвичайно тішили ці жінчині ревнощі. Більше того, він аж сяяв від задоволення. Богданові як по голові вдарило: та вони ж досі закохані одне в одного, як молодята. Невже ворожба така сильна?

Трохи згодом Богдан запитав про це у баби Франі. Старенька аж затрусилася зо сміху.

— Ворожба! Знав би ти, що то була за ворожба. Приходить до мене Гапка, каже: «Як будеш приворотне зілля у лузі брати, то й для мене прибережи. Бо бачила на ярмарку такого гарного хлопця з Борщівки, що аж в очах потемніло. То треба швидше щось робити, аби дорогу хтось не перебіг». Я пообіцяла. А того ж вечора цей «гарний хлопець з Борщівки» з'являється у нашій хаті. Я думала — він до сестрички, а він мені: «Ти, каже, Франю, знахарка на весь куток, то дай приворотного зілля. У вашому селі така гарна дівчина є, що аж…» Одне слово, і йому в очах потемніло. І думаєш, через кого? Через Гапуню нашу. Чого ж, кажу, просто не підійдеш до неї? А він: «Ой, вона така строга, така неприступна… без зілля не обійдешся». Сміх та й годі. То я їм обом тертого сонного зілля насипала. От вони одне з одного очей не зводили весь ярмарок: усе чекали, поки зілля подіє. А увечері на одному возі й поснули. Уранці вже вдома у Петра прокинулися — воли самі в Борщівку привезли. То куди тепер діватися — тільки одружитися.