Чарівна брама

— Ми ж тільки-но снідали… у тому лісі! — аж застогнав Богдан.

— Так то було в тому лісі. А це — в цьому. І потім, Якову все ж полежати треба. Щоб ми його рану не розтрусили. Тож збирай хмиз.

— Та в мене ще вчорашній куліш отут стоїть, — показав Богдан. — Самі ж казали — добре наїдайся. Я й наївся. А тепер знов…

— А ти пострибай, пострибай, — порадила баба Франя, — воно й уляжеться.

— Черево — не дерево, роздасться, — додав своєї дід Ох. — Ну, ви тут хазяйнуйте, а мені треба де з ким порадитися.

Сказав — і повагом пішов у глибину гаю, спираючись на костур. За кільканадцять кроків його постать зникла за крислатим дубом, а потім… потім Богданові здалося, що з-за стовбура вийшов не один, а два діди Охи. Він закліпав очима і навіть протер їх, однак побачив, що дідів таки двоє. Мало того: вони зайшли ще за один дуб — і зникли. Обидва… чи то розчинились у повітрі, чи то увійшли в дерево.

А баба Франя знову порядкувала коло вогню.

— Певно, тобі куліш уже набрид? — турботливо спитала у Богдана. — Чогось іншого хочеться?

— Можливо, тут гриби є? — подав голос Богдан. — Я наче сироїжки бачив. А їх, кажуть, і сирими їсти можна.

— Це хто ж тобі таке сказав? — насмішкувато примружився дядько Яків. — Певно, не той, хто їв, бо той уже нічого не розкаже. А ти сам гриби не збирай, бо як трапить хоч один гірчак до казана, то всю юшку перепаскудить.

— Атож, без мене не йди! — баба Франя тугіше запнулася хусткою, обтрусила фартух і тупнула ногою. — Бери кошика та ходімо. Навчу тебе, як із грибами розмовляти.

— З грибами? Розмовляти? І що вони вам кажуть? — Богдан тяг ноги за бабусею і нишпорив очима по кущах: дуже хотілося першому знайти гриба, а ще більше хотілося почути, як він розмовлятиме.

— А ось, дивися! — бабця вказала паличкою на червону пляму в траві.

— Е, бабусю, то ж мухомор! Навіть я знаю, що він не їстівний.

— А ніхто його їсти і не збирається, — баба Франя нахилилася до червоного капелюшка. — Грибе-мухоморе, я тебе шаную, не ображаю, ногами не штурхаю. Покажи мені за це білого гриба… А пошукай-но отут, Богдане, у тебе очі молодші... Вже не треба, сама бачу.

З-під густого шару хвої визирала біленька шапочка гарного, як намальованого, грибочка.

— Здрастуй, красеню, здрастуй. А де ж твій братик? Чуєш, Богдане, у цього біленького товариш має бути. Глянь-но навколо…

Цього разу першим побачив Богдан. Брунатна голівка боровичка аж просилася: осьдечки я, візьміть!

— Ходи, ходи до кошика, — примовляла баба Франя, а Богдан уже й не дивувався її розмові. Коли край лісової стежки знову трапився мухомор, він сам попросив у нього показати, де є хороші гриби. Незабаром кошик був повний. Коло вогнища баба Франя гарненько передивилася знахідки і відкинула вбік красивого боровика, яким Богдан особливо пишався.

— Ач, хитрюга, таки прокрався до кошика. Поглянь, дитино, і запам'ятай: якщо на споді не біле, а рожеве, то так і знай, що то гірчак.

— Хіба? Я думав, боровик.

— Як мені не віриш — відкуси крихту, тільки виплюнь одразу. Та не тягай весь до рота, кусай на один зуб… Ну що?

— Тьху, гидота! — Богдан довго відпльовувався, потім кинув гриб у вогнище. — Будеш знати, як обманювати.

Баба Франя мішала дерев'яною ложкою грибну юшку і приказувала:

— От нехай собі шуліка розказує своєму хазяїну, що ми тут обідаємо і нікуди не поспішаємо. І все у нас тихо, мирно…

І в цей час у багатті ляснув постріл! Потім другий, третій!.. Баба Франя перелякано підскочила і зачепила рукою казан. Юшка з нього вихлюпнулася на багаття, воно засичало і повалив густий дим.

— Звідки тут патрони? — аж закашлявся від диму Богдан. — Адже в цьому світі вогнепальної зброї і сліду немає. Та й не може бути. Ну не гриб же гірчак ото так бабахнув!

— Не знаю, про кого і про що ти кажеш, — обтрушувала попіл зі спідниці баба Франя, — але дай мені тільки злапати отого харцизяку, який до вогню зелену ліщину кинув. Він би у мене димку понюхав. Ох, діла… А юшка вже майже доварилася. Ще трохи — і були б ми без обіду.

— Не натякайте на хлопця, бабуню, — озвався з-під дерева дядько Яків. — То ж ви самі хмиз збирали, доки він до струмка по воду ходив. От напевне, зосліпу зелені ліщинові гілки й прихопили.

— Гілки? А хто ж їх тоді зламав, як тут людей немає? І потім, чому, як я стара, то вже обов'язково сліпа? От тебе, приміром, я наскрізь бачу.

Дядько Яків тільки розтулив рота, аби щось відповісти, але в цей час у густій траві почулося єхидне «хи-хи!», і щось дрібненько затупотіло, наче козенятко втікало.

Коли юшка доварилася, з'явився і дід Ох. Точніше, вийшов зі стовбура найближчого дуба, але Богдан вирішив надалі не дивуватися нічому незвичайному, що побачить, особливо стосовно діда.

— У вас тут що, знову пригоріло? — повів носом Ох. — Бо щось чорнобривими пахне...

— Ат, не звертай уваги, — відмахнулася баба Франя, а Богдан з Яковом стисли губи, ховаючи посмішку. — Як там той шуліка, ще літає? — баба Франя вирішила звести розмову на манівці.

— Відлітався, — скрушно зітхнув дід Ох. — Хотів, бачте, на дуба сісти аби підслухати, про що ми там говоримо. І напоровся на сухий сучок. Навіть ворожба йому не допомогла.

— Отож, коли літаєш, головне — забезпечити м'яку посадку! — з виглядом знавця встряв Богдан.

— М'яку, м'яку... ще соломки б добре підстелити, — чмихнув у вуса дядько Яків. — А до речі, синку, ребра вже не болять?

Богдан згадав, як він бахнувся об колодязну цямрину, і почервонів.

— З ворога сміятися не треба, — повчально сказав дід Ох. — Навіть коли ти його подолав. Краще пожалій. Він од твоєї жалості корчитися буде. А тепер слухайте уважно. Підемо далі, як сонце за полудень перевалить. По-перше, рана Якова — то не забавки...

— Та в мене вже все присохло, — замахав руками дядько Яків, але дід Ох не звернув на це уваги.

— По-друге, Змій кудись подівся. Можливо, крильми намахався і спить, а можливо, ближче до Чарівної брами нас чатує. Моя ластівка ще не поверталася. Знаю, що часу в нас мало. Але це той випадок, коли треба квапитися, але помалу.

По обіді баба Франя уважно оглянула рану дядька Якова і звернулася до Оха:

— Як іще попелом з моїх трав притрусити, то до весілля загоїться.

— Чийого, бабо, — поцікавився Ох. — Мого чи твого?

— Вола твого! — відрізала баба. — Збирай речі, старе балакало.

Богдана страшенно смішили такі перепалки, він і цього разу не втримався і чмихнув. Але тут йому почулося ще одне «хи-хи» у траві. Чи справді хтось там був, чи просто відлуння гаєм?

Десятий розділ

Рушили далі, як і сказав дід Ох, коли сонце перевалило за полудень. І хоча ніде не було видно ані Змія, ані інших крилатих шпигунів чужого характерника, вирішили йти байраком — глибоким яром, геть порослим високими деревами та густими кущами. По його дну було протоптано чималеньку стежку, на якій могли розминутися навіть два вершники, але густа крона дерев робила її невидимою згори. Внизу було тихо, прохолодно і затишно. Щоправда, від дубового гаю до байраку — шмат дороги по відкритому полю, тому довелося, за висловом баби Франі, напустити туману. Під його прикриттям без пригод дісталися байраку і спустилися вниз. Туман потому розвіявся, наче його й не було.

На жаль, спокій і тиша трохи приспали пильність подорожніх. І тому, коли коник раптом став дибки, дядько Яків не втримався в сідлі і впав на землю.

— Ото лихо — козак з коня впав, — бурчав він, важко підводячись. — Ви хоч не кажіть нікому, бо сорому не оберешся. Як це я так, сам не розумію…