Пекельний звіздар

— Тіберіуса? — питає. — Алхемік і чорнокнижник, син православного попа з Острога. Водився з єзуїтами, вивчав астрологію, був звіздарем при дворі маршалка коронного Любомирського. Шукав філософський камінь, бо все хтів розбагатіти. Ходили чутки, що в католицтво перейшов і запродав душу нечистому, та я, знай, не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.

— Таж певно, що не обійшлося! І ще одне диво… — потяг характерник за шворку в Івася на шиї та й дістав оберіг. — Отсього ви й не запримітили, еге?

— Лялька якась… — каже кошовий. — Та й годі?

Глянув Івась на Богуна, а той мов крейда побілів. Одхилився назад і дивиться на оберега.

— Не лялька се, — каже характерник, — а образ Пресвятої Лади!

Аж тут Богун як зарегочеться.

— Значить, ще не пропало наше щастя! — каже, гупаючи кулаками по столу. — Слава тобі, владарю неба і землі! Слава тобі, Дажбоже, що почув наші молитви!

— Давно ж не було сього оберега в Україні!.. — каже характерник.

— Сподобив нас Господь своєю ласкою! — реготався Богун. — Ну, тепер зваримо таку кашу… пеклу стане гаряче, а не те що ляхам!

— Та про що се ви річ ведете? — питається кошовий.

— А про те, що заповідаються на Вкраїні такі діла, котрих не бувало! Тільки довго тобі про теє розказувати… — каже йому характерник. Та й узяв Івася за руку. — Не питай більше у нього нічого…

— Та бачу я, що з ним дива якісь коїлися… — каже кошовий. — Але те мене не обходить — як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…

— Куди ж ти поведеш його, Козубе? — питає Богун.

— До своєї хати, — каже характерник. — Буде мені за джуру, як пан кошовий отаман оддасть!

Той і махнув рукою.

— Забирай, — каже. — Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би до дяка ходив грамоті вчитися? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? — питає Івася.

А Йвась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув.

— А нащо козакові тая грамота? — каже. — Козакові головне шабля, кінь та люлька на додачу! А школа хліба не дасть. То нехай ляхи да єзуїти тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…

Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.

— Золота дитина! — каже нарешті Богун.

— Далеко підеш, козаче, — каже кошовий, утираючи сльози, — як не на шибеницю, то на палю безпремінно! Забирай його, Козубе, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося славне козацтво — грамотних людей ляхами взиває…

— Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! — каже Йвасеві Козуб.

Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.

Уже геть смеркло. В куренях і не світилося — запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли на валах та біля комор із огневим припасом. Думав Івась, що до куреня його характерник поведе, аж той пройшов через браму і звернув у січове передмістя.

— А куди се ми йдемо? — питає його Івась.

— Додому, — каже Козуб.

— Хіба ж ти не козак, що за валом живеш?

Козуб засміявся.

— Козак, та тільки ж характерник! А характерники завжди одсторонь живуть…

— А чого?

— Бо з чортами водяться! То їх і бояться.

У передмісті тільки по шинках світилося. Пройшли вони вулицею та й побралися під гору. Кругом росла якась дереза, й часом стежка геть пропадала, хоч і місяць світив у небі.

— Оцеє ми і вдома, — каже характерник.

Хата його стояла на кручі, під самісіньким валом. Була вона мов рукавичка, і така біла й чепурна, що, либонь, по всьому Запорожжю такої не знайти.

— Чим се воно тут так пахне? — питається Івась, коли вони переступили поріг.

— Зіллям, — каже Козуб. — Ондо поглянь!

Там і справді було до чортової гибелі ріжного зілля і трав — і на комині, й за сволоком, і по стінах порозвішувано. От сів Івась на лаві та й чує, що в нього вже й очі злипаються.

— А бий тебе сила Божа! — каже сам до себе. — Гнідого ж я й не одвідав!

— А де він? — питається характерник.

— У курінній стайні.

— То там братчики про нього подбали, — каже Козуб. — Краще лягай-но спати, а то, бачу, геть уже очі посоловіли.

— А де?

— А хоч би й на печі!

Івась довго не барився: чоботи під лаву, а сам вивіркою на піч. Черінь був теплий, то малий козак згорнувся клубком, кулака під голову та й заснув як убитий.

Розділ 5

Над ранок приснився йому дивний сон…

Наче опинився він у якомусь покої. Ні столів, ні ослонів там немає, тільки голі стіни та пилюга кругом. І вікно, високе та стрільчасте, але видно крізь нього лише стару крислату яблуню. Він стоїть і не знає, що робити. Не знає і того, навіщо він тут. У покої стоїть тиша. І за вікном теж тихо, — так тихо, що аж страшно від того.

Аж ось чийсь голос наказує йому озирнутися. Він обертається і бачить двері. Вони темні й облуплені, з дебелими одвірками. Він знає, що йому треба увійти в ті двері. Але йому не хочеться цього робити. Чому — і сам не знає. От він стоїть, і тиша вливається йому в вуха, неначе вода.

Голос велить йому іти вперед. Він ступає крок, і двері самі відчиняються перед ним. Він бачить: у тому покої стоїть височезне старе свічадо. Воно таке давнє, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього й зупиняється. У дзеркалі клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

Якусь мить вона дивиться на нього, а потім простягає руку.

Він нерішуче завмирає, не знаючи, що робити.

Рука у дзеркалі біла, мов крига, та в ній такий чар і приваба, що її не можна не торкнутися. Він ступає ще крок і поволі простягає руку назустріч. Секунди течуть, неначе пісок.

Ось іще мить — і пальці його торкнуться тьмяної поверхні свічада…

І коли він майже сягнув пучками пальців холодного шкла, а долоня у свічаді метнулася вперед, аби вхопити його за руку, то перед очима його спалахнуло світло, таке яскраве, що він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що дзеркало хитнулося вбік, а потім зазміїлося тріщинами і щезло, а натомість перед ним десь узялася Злата.

— Геть звідсіля! — скрикнула вона перелякано…

І тоді він прокинувся. Виглянув із печі, зачудувався: чого це дідова хата, де він змалечку знав кожен куток і шпарину, так химерно змінилася? І менша стала у кілька разів, і десь поділася мальована скриня, що стояла під глухою стіною, а на стіні висить якесь чуже оружжя, а не дідова шабля зі срібним руків'ям… Але тепло і затишно було, як і щоранку, коли він прокидався і, протерши очі, виглядав із-за комина. І в печі он топиться, бо чутно, як дрова палахкотять…

— Вставай, козаче! — озвався хтось од мисника. — Он уже й на світ благословилося…

Івась лупнув очима і враз усе згадав.

— Господе, твоя воля! — пробурмотів він. — Таж я не вдома, а на Січі!..

— А що, заспав усе? — питається Козуб.

— Та певно! — каже Івась, плигаючи додолу. — А тут ще й приверзлося таке, що нехай Господь милує…

Характерник спохмурнів.

— А що?

— Та, — каже Івась, узуваючи чоботи, — і згадувать страшно!

— То нумо снідати, — каже характерник, — а потім побалакаємо… Сни не просто так сняться.

От умився Івась, та й узялися вони до снідання. Малий козак не стільки їсть, як очима по хаті стриже. Та й правда-бо: не схожа характерникова оселя на дідову хату. Вчора ввечері гаразд він її не розгледів, а тепер бачить, що чисто і охайно в ній, як у віночку. Стіни побілені, долівка встелена сіном, на покуті образи мальовані. І скрізь сила-силенна зілля.