Страница 8 из 27
— То ходи зо мною! — каже Мурин.
От заходять вони до куреня, а там уже й вечеряти сіли. Стояв посеред хати довжелезний стіл, а круг нього козаків — сотні зо дві, як ще й не більш!
— Хліб-сіль, панове запорожці! — каже Івась, знявши шапку, як дід його навчив здоровкатися.
Усі й позамовкали.
— Ого, — каже нарешті курінний, — гляньте, хлопці, — се хтось непростий до нас прибув! А по волі чи по неволі?
А Йвась груди випнув, як той пан.
— Самі знаєте… добрий козак усе по волі гуляє! — каже кошовому.
— О, — загомоніли запорожці, — важний, важний гість… зразу видати!
— Чолом, вацьпане!
— Либонь, від самого короля післанець, еге?
— Чи, може, від найяснішого цісаря?
— І що ж там чувати у Варшаві, пане посоле? Чи привіз ти нам жалування від його милости короля?
Стоїть Івась і шапку мне в руках.
— Я, — каже, — не з Варшави… Де ж пак!
— А відкіля ж ти?
— З хутора.
— А-а, — каже високий козак із сережкою у вусі, — то ти, значиться, наш чоловік! А хто ж ти єсть?
— Хто?..
— Ну, шляхтич, міщух… чи, може, й жид?
— Ото вигадали — жид! — каже Івась обурено. — Козак я!
— І як же тебе зовуть, козаче? — питається курінний.
— Івасем, — каже малий козак.
— А, певне, голоден?
— Угу.
— Ну, то сідай та вечеряй! А цих баляндрасників не слухай.
Та й посадив Івася біля себе о праву руч, ще й ложку звелів йому дати.
Як допався було Йвась до кулеші, то тільки за вухами лящало. Аж за хвилю спам'ятався: ну ж бо подумають, що з голодного краю, — он, скажуть, жере як не в себе! Та й почав їсти поволеньки і статечно, як дід його навчав колись.
А запорожці церемоній не чинили — лигали, мов за себе кидали, та ще й гуторили за вечерею. От упорали кулешу, і як подали до столу печене м'ясо у таганах, то Мурин почав наливати горілки.
— А ти, козаче, теж, певне, чарчину хочеш влупити? — підморгнувши товариству, питається курінний Івася.
— Ні… — каже той.
— А чого ж це?
Івась і засоромився.
— Бо я ще малий… — пробурмотів ледве чутно.
Всі так і полягали од реготу.
— Ото й добре! — каже курінний.
— А чого? — питає Івась.
— А нам більше зостанеться!
Та й хильнув із поставця, аж заклекотіло в горлянці. Сидить Івась та м'ясиво наминає, а сам зиркає спідлоба навсібіч. Боже милостивий, думає собі, се ж я на Запорожжі, де батько й дід козакували колись! Казали: та Січ на краю світу, — а я за їдну мить тут опинився!
— А чого ж се вас так мало тут, пане курінний? — питається Івась, як уже попоїв.
— Себто як? — питає курінний.
— Бо дід казав мені, — втершись рукавом, каже Івась, — що в курені тьма-тьменна козаків — як ото, бува, стануть у лаву, то й оком не осягнеш їх!
Курінний сумно покивав головою.
— А бачив, коло брами ляхи стоять? — питається він Івася.
— Ні.
— Так ото знай, що ляхів у нас дві сотні стоїть на Січі, а вище по Дніпру кріпость звели мостиві пани, — щоб у шори взяти славне Запорожжя! От козаки й розбрелися по лісах та зимівниках…
— А то не маєте шабель при боці? — каже Івась. — Та пошаткувати їх на капусту, тих ляшків!
Перезирнулося товариство.
— їй-бо, гетьманом буде! — каже січовий дід, що сидів о ліву руч. — От бісова дитина — ти йому слово, а він тобі десять!
Погладив курінний Івася по голові.
— Не журися, сину, — каже, — ще козацька мати не вмирала!
Як уже скінчили вечеряти і з-за столу повставали, то Івась хтів було на стайню йти, — глянуть, як там його гнідий і чи засипали йому паші, — аж заходить до куреня осавул.
— Чолом, панове запорожці! — каже. — А де се той заброда, що в полі знайшовся?
— Осьдечки! Тільки не заброда, — каже Івась, надіваючи шапку, — а козак я… хоч і не виріс іще!
— Ну, — засміявшись, каже осавул, — як ти козак, то ходи зо мною, бо тебе кошовий до себе гукає.
— А то нащо? — питає курінний.
— Виходить на те, що з ясиру татарського він утік, а ми про орду й близько не чули! Нехай розкаже, як се таке сталося. — Та й до Івася: — Гайда ж бо!
Ідуть вони попри січовий майдан, а Йвась знай роззирається зокола. Он попід валом комори стоять, де огневий припас зберігається, на валах гармати зирять своїми жерлами у степ, — все тут було геть чисто так, як дід про тую Січ і розповідав. З Дніпра віяв дужий холодний вітер, і дим од куренів скісно летів понад майданом, часом аж до землі припадаючи.
— Осьдо, пане кошовий! — каже Дряпайло, коли вони зайшли до січової канцелярії.
Зняв шапку Йвась і вклонився.
— Добрий вечір, панове! — каже.
В канцелярії горіли три свічки, й видно було, що коло столу сидить пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього — молодий запорожець у червоному жупані з вильотами. Бистре й зухвале було його лице, а чорний оселедець гадюкою звивався по виголеному черепу.
— Ти йди собі, — каже кошовий Дряпайлові. Й до Івася:
— Вечеряв?
— Еге.
— Наївся?
— Еге.
— Як прозиваєшся?
— Івась.
— Та ні… батька твого як зовуть?
— Мого батька ляхи вбили, а я жив у діда.
— А діда ж як?
— Галай.
Молодий запорожець підняв голову і зиркнув на нього.
— То Петро Галай твоїм батьком був? — питає Івася.
— Еге ж.
— Добрий був козак і славною смертю поліг, — каже запорожець.
У темряві зітхнули, й Івась утямив, що в канцелярії ще хтось є.
— А як же ти тут опинився? — питає кошовий.
— Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік, — відповідає Івась.
— Нечисть?
— Угу.
— А не татаре?
— Татаре до нас не заходили, бо пан коронний гетьман Конецьпольський із князем Яремою вдвох їх дуже погромили коло хутора. Там, казали, вся річка червона була од крови!
— А коли ж сей пожар стався?
— Вчора.
— То ти, виходить, з тих країв… з-під Любомира? — озвався запорожець.
— Авжеж.
— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти кому брешеш, сучий сину?
Івась перехрестився.
— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Щоб я туди не дійшов і назад не вернувся! Щоб мій і слід запався! Щоб… щоб мене перва куля не минула!
Зареготалися кошовий із тим запорожцем.
— Ото вже втішний бахур! — каже кошовий. — Але як же такеє могло статися з тобою, га?
— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Івась. — Прибився до нас учора увечері звіздар і попросився переночувати. І тоді…
— А сніг у вас коли зійшов? — перебив його запорожець.
— Сніг? — питає Івась. — Сніг у нас кругом лежить. Бо знову накидало. А вчора мело таке, що світа Божого не видко!
Кошовий глянув на запорожця.
— А ти що скажеш, Богуне?
— Правду каже, — буркнув той. — До самого Чигирина сніги лежать. Це тільки в нас теплінь, що й Дніпро скрес.
— Ну, і той звіздар лишився у вас ночувати… — каже кошовий до Івася. — А далі що?
— А тоді він підпалив нас уночі, і з дідом вони на шаблях билися, — каже Івась. — А далі прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… Їх Чорнобог прислав!
— Хто?
— Ну, той, як на нього… Триглав!
— Триглав?!
— Угу.
Кошовий пахнув люлькою і замислився.
— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, мов собака на місяць! — каже нарешті Йвасеві. — Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо йшов попри нас чамбул в Україну, а ми й не чули про нього!
— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все… А як же ж того звіздаря звали, га? — питає Івася.
Малий козак подумав.
— Ти… Те… Теберус ніби!
— Може, Тіберіус? — озвався хтось із темряви.
— О, — каже Івась, — точно!
Кошовий із запорожцем обернулися.
— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.
Із темряви вийшов немолодий козак у киреї. Як придивився до нього Івась, то мало не охнув: лице в того запорожця було перетяте шабельним шрамом, котрий тягнувся од лоба до підборіддя, — та так шпарко хтось його рубонув, що ліве око геть чисто витекло, а щоку стягло близною, немов старий шкурлат.