Пекельний звіздар

— Місяць у небі, камінь у воді, дуб у діброві! Матір'ю сирою землею заклинаю: хто в ній лежить, нехай просинається!

Застугонув вітер у плавнях, а більше нічого не чутно.

— І другий раз! — каже характерник, знову встромляючи ножа в землю.

Гримнуло у небі, а більше нічого не почув Івась.

— І третій раз! — каже характерник, знову заганяючи ножа.

Застогнало щось у землі, та так страшно, що у Івася й чуб дибом став.

— Хто збудив мене?

— Се я, бісуркан-характерник, пречистої Панни лицар!

Сяйнула тут блискавиця, та така яскрава, що на мить обоє аж посліпли.

— Що тобі треба, бісуркане?

— Вкажи шлях оцсьому козакові, що образ Божий на собі має!

Тут зареготалося у землі, та так, що аж пагорб задвигтів.

— Чого ж ти мертвого питаєш, як живий про сеє зна!

— Хто?

— Той, хто в залізах карається й Божого світа сто год не бачить!

Ударив себе характерник по лобі.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже. — Так он про що богатир казав!

Та й витяг ножа із землі. Тут вітрюган заревів, як навіжений, а голос і каже:

— Чую, чую… Троянів знак наді мною! Несіть його в Україну, і хай станеться те, що має статися! А станеться таке, що білий світ перевернеться…

Уклонився характерник і Йвася змусив уклонитися. А тоді розсипав по землі хрестом жменю жита і промовив:

— Нехай душа твоя упокоїться в Ирі Дажбожому!

Шалено застугонів вітер, і блискавиці почали бити раз за разом.

— Куди тепер? — питається Івась, коли вони спустилися до берега.

— У Січ! — каже характерник.

Як посідали вони на коней, то пустилася така злива, що світа не стало видно за нею. Насилу добилися до Січі, а в брамі вже стоять козаки зі смолоскипами і Богун із ними.

— То як? — питається в характерника.

Той на Івася кивнув.

— Дай-но йому що вдягти, бо мокрий мов хлющ! Хто біля льохів чатує?

— Мої хлопці, — каже Богун, кидаючи Йвасеві свою кирею. — А що?

— Ключі у кого?

— В осавула, та він уже спить…

— Буди, — каже характерник. — І жаровню звели запалити. Шукали ми те, що під самісіньким боком у нас!..

От заїхали вони в січову кріпость та позлазили з коней.

— А що ж у тім льоху? — питає Івась.

— Зараз побачиш!.. — каже йому Козуб. — Недарма тебе з того замку на Запорожжя закинуло!

Аж тут і Богун іде з ключами, а за ним двоє козаків казан із жаром несуть.

— Се ми в глибку спускаємося? — питає Івась, коли характерник одімкнув перші двері й рушив униз камінними східцями.

— А то ж куди!

Семеро дверей було в тім льоху, й усі довелося ключами одмикати. Як розчахнулися останні двері, то побачив Івась січову в'язницю, де завжди тримали харцизів та душогубів.

— Здоров, собако! — каже характерник, підіймаючи вгору смолоскипа.

Брязнуло щось під муром, а потім зареготалося так моторошно, що Йвасеві аж мороз по шкурі пішов.

— A-а, прийшов, кручий сину? Де ж ти ходив оцеє так довго, щоб тебе земля свята ковтнула!

Був то старезний горбатий дідуган, прикутий ланцюгами до стіни. Давно, либонь, сидів у льоху, бо геть одіж на ньому потліла й замість нігтів достеменні пазуряки повиростали.

— До кого се він? — каже Івась.

— До тебе, козаче… до кого ж іще! — каже характерник. А тоді взяв кочергу, що стриміла в жаровні, й тицьнув розпеченим кінцем горбаня у груди. — Ану викладай усе, нечиста сило!

— Та хто се такий?! — питає Івась.

— Скубрій зовуть його, — каже ззаду Богун, — а закував його ще гетьман Байда…

Горбань заплигав на місці, наче павук.

— Знак на тобі, знак на тобі! — та й показав пальцем на Івася. — Значені ви всі, щоб вам добра не було!

— Хто се значений? — не втямив Івась.

— Ти, ти… і всенький рід твій! — зареготався горбань. — Як спалили шеремети храм пречистої Лади на Заруб-горі, то наклав Дажбог знак на ваше кодло… Коли прийде чорна година для України, то найменшого в роду знайде Троянів Оберіг, і мусить він із ним іти в Україну, щоб одмінити лихо!

— Те ж саме і Злата з чарівником казали мені у замку… — прошепотів Івась характерникові.

— Замкнути коло ти повинен, песький сину!.. — хрипів чаклун. — Є в Україні кількоро душ, як оце я, і всіх ти повинен знайти, — а як дійдеш до останнього, то коло замкнеться, коло замкнеться! Сьомий і буде тим, хто прийде в Запорожжя! Стане він гетьманом над вами і запалить усю Україну!

— А з тими що станеться? — питає Івась.

— А ті всі помруть… ті всі помруть! Ти принесеш їм смерть, чортова дитино!

— Чому? — питає Козуб.

— Оберіг відпускає їх, щоб не мордувалися на сім світі, щоб не мордувалися на сім світі!

Мовчали всі, і тільки чутно було, як тріщать смолоскипи та хрипко сапає горбань під муром.

— А хто буде первим? — питається Івась.

Брязнув ланцюгами чаклун.

— Другим буде… другим, вража дитино! Він старий, як земля! Іще в Ладимира-князя служив і киян у Почайну заганяв, щоб їх попи-ромеї похрестили… а тепер смерти у Бога просить, смерти у Бога просить! Щодня просить, а її нема та й нема!

І горбань зареготався.

— А хто ж перший? — спитався характерник.

Та чаклун знай реготався, аж луна котилася підземеллям. Узяв характерник кочергу і хтів було знову тицьнути Скубрія в груди, та Івась перепинив його.

— Не треба, — каже.

— А то чого? — питається Козуб.

Сумно посміхнувся Івась.

— Хіба ж ти не втямив іще?

— Ні.

— Він первий і є, — каже малий козак. — На нього й отой запорожець показав, що я його зустрів у степу… та невтямки мені тоді було!

Та й замовк. Тихо зробилося в підземеллі, й тільки смолоскипи тріщали та живиця скапувала додолу палахкими краплями.

— Чи з тобою Дажбожий оберіг? — питає врешті чаклун.

— Зі мною, — каже Івась.

— Ну, то відпусти мене, бо вже пора…

Потягнув Івась за поворозки та й дістав із-за пазухи камінну ляльку. Глянув на неї чаклун і похитав головою.

— Авжеж, се він і є!.. Стільки людей лягло, аби зо світа його звести… а він знову вернувся!

І зареготався горбань, роззявляючи широкого жаб'ячого рота і брязкаючи залізними ланцюгами, а далі обличчя його посиніло, перекривившись нелюдською гримасою, а тіло струсонуло так, що якийсь із ланцюгів урвався і, свиснувши Івасеві коло вуха, вдарив у стіну. Простісінько на очах мінявся чаклун: він танув і танув, скапуючи на долівку, неначе віск, аж ось залізні пута звисли й загойдалися туди-сюди, гублячи додолу краплі того, що було ще хвилю тому людиною.

Як вийшли козаки із льоху, то Богун і каже:

— Коли б мені хто розказав про такеє диво, то я йому по гамалику надавав би за брехні! Треба б по чарці перехилити чи що…

— Шинкарі вже, певне, сплять, мов ховрахи, — мовив характерник.

— Дарма, — каже хтось із козаків, — збудимо!

Озирнувся Івась, аж тут і Ганжа з Кривоносом.

— Гайда, — кажуть. — Треба побалакати за все як годиться!..

Спустилися вони в січове передмістя та й завернули до шинку, де ото колись разом сиділи. Богун і заторготів шаблею в шибку.

— Кого се там лиха година принесла посеред ночі? — питаються у хаті. — Дня замало, еге?

— Одчиняй, вражий сину, бо нам випити хочеться! — каже Богун.

— А дулі не хочеться під самого носа? — питає шинкар. — Завтра приходь, обіяснику!

Як гахнув Богун руків'ям шаблюки у вікно, то воно й вилетіло к лихій матері.

— Ти кому се дулі сукаєш, чортова тінь?! Ти козацького звичаю не знаєш, січову старшину за ніщо держиш, еге? Ану одчиняй, бо хату запалимо… остатній раз кажу!

— А прив'язати його до стовпа, скурвого сина, — та киями, киями! — каже Івась.

Заметушилося в хаті й шатнулося притьма до дверей.

— Ой вей-мір, — каже шинкар, впускаючи їх до сіней, — таж я не бачив, що се такі славетні панове до мене добиваються! Цвіт низового лицарства, на всю Польщу та Вкраїну козаки! Аби знаття, що ви прийти маєте, то всеньку ніч не спав би та все чекав на вас, як на самих дорогих гостей! Напік би і насмажив найліпших потрав для такого ясновельможного панства!