Страница 24 из 27
Бачить Івась: перед ним височить могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній камінний стовп стоїть.
— Се ж Троянів пагорб!.. — каже він сам до себе. — Треба ж таке!
Зліз додолу, пустив коня пастися, а сам подався на могилу. Коли ж дивиться: сидить під образом Дажбожим якийсь чоловік.
Був то старий-старий козак. Оселедець його аж на спину звисав, вуса довгі та сиві, мов ковила, а замість очей дві чорні діри. Лежала коло нього саква і торбан, що то перебенді з ним по людях ходять.
— Хто се тут? — питає запорожець.
— Козак я січовий, онук Дажбожий, — каже малий козак.
— Іди сюди, — каже запорожець.
Як підійшов Івась до нього, то старий поклав йому долоню на голову.
— Правду кажеш, — озвався по хвилі. — Стоїш ти на Божій дорозі… та тяжко тобі буде йти нею, дитино!
— А коли ж воно легко було! — буркнув Івась.
Та й сів на землі.
— Гадав я, — помовчавши, каже запорожець, — що вже ніхто сюди не приходить… аж бачу, не перевівся люд Троянів! То ти не один такий, певне?
— Є ще на Січі ті, що Дажбогові служать, — каже Івась.
— А я давно вже там не бував! — каже запорожець. — Всю Вкраїну сходив, Литву да Польщу… а вже до Хортиці й не дійду, либонь!
Зиркнув на нього Івась.
— То Січ зараз не на Хортиці, — каже, — а на Микитиному Розі!
— Дива та й годі, — каже запорожець. — А гетьманом хто ж зараз над козаками? Певне ж, Байда-таки?
Івась і голову понурив, як почув таку давнизну.
— Давно вже Байди немає, батьку, — каже запорожцеві. — Стратив його султан у Цареграді більше як півста год тому…
Старий і закивав, почувши теє.
— Бач, — каже, — збулося давнє прокляття! А як наклав його Скубрій на Байду, то ніхто й віри не йняв, що збудеться…
— Яке прокляття? — не втямив Івась. — Який Скубрій?..
Засміявся запорожець, та так сумно й невесело, що в Івася й серце стиснулося.
— Був то чаклун да характерник, що немає вже таких на Січі та, певне, вже й не буде!.. Ще я козакував, то старий він був як земля, а що вже знав усього! Ото гляне на тебе — і все розкаже: і звідки ти, і якого роду, й що замишляєш… Як став же Байда гетьманом над козаками, то звелів узяти його й у кайдани забити…
— За що? — питає Івась.
— Бо так довго той Скубрій з чортами накладав, що й сам нечистою силою зробився. Були на Січі запорожці, котрі продавали душу нечистому, та він і їх переплюнув — почали підмічати, що вже образ Божий губить…
— Та як се?!
— Чоловіком перестає бути! Ото балакає з тобою та й балакає, аж дивишся — а лице на ньому, неначе віск, пливе, і з-під нього бісова личина починає проступати!..
— З нами сила та міць небесна! — каже Івась.
— Коли ж закував його Байда у заліза, то пообіцяв гетьманові чаклун, що помре він за те страшною смертю — за гак ребром його зачеплять і три дні висітиме, аж Богу душу оддасть… Чи так воно сталося?
— Так, батьку, — каже Івась.
Знову старий покивав головою.
— Все збувається, все!.. Казав той Скубрій, настане така пора, що прийде на Січ образ Лади і вернеться давня слава Запорожжя… так і це збувається!
— А ти звідки знаєш?! — питає Івась.
Обернув до нього старий своє лице з чорними дірами замість очей і всміхнувся.
— Дитино, — каже, — смерть-мати у мене вже в головах стоїть, то бачу я і чую те, чого нікому не дано… Тяжка твоя дорога, та треба вже рушати! Чого ж ти баришся, га?
— Я і радий, — каже Івась, — та не знаю куди…
— Нічого, — каже старий, — козак той, що ти в нього за джуру, вже знає!..
Тої миті заіржав під могилою жеребець, й Івась аж підскочив од несподіванки.
— Он і кінь твій дорогу почув, — каже запорожець. — їдь же, їдь хутчій!..
Тривожно стало Івасеві. Свиснув він на жеребця, плигнув у сідло та й погнав до Січі.
От заїжджає він у браму, аж назустріч йому характерник і Барило на конях.
— Ми вже тебе шукати хтіли, — кажуть. — Завертай!..
— А що? — питає Івась.
Махнув рукою характерник.
— На болотяне городище їдемо… гайда!
Як опинилися вже у степу, то Козуб йому і каже:
— Страшне й непевне те місце, та за давнини ходили туди ворожити… Спробую і я спитати того, хто стереже тую гору!
— А Барило навіщо?
— З кіньми зостанеться! А як не вернемося, то бодай на Січ дасть знати…
Минули вони річку, а далі почалися купини та дрібні озера. Зиркнув Івась на небо, коли ж його затягло тяжкими грозовими хмарами. Не встигли вони й до болота доїхати, як гримнуло за обрієм і такий вітрюган дмухнув, що й очерети полягали.
— Наче буря зривається, — каже Барило.
— Так і треба, — каже характерник. — За гожої днини і їздити сюди немає чого!
Злізли вони із коней, а характерник виламав у вербах дві здорові тички та й дає одну Івасеві.
— А се нащо? — питає малий козак.
— Там суцільна драговина… не туди ступнув — і провалишся! Будеш іти за мною і мацати дно цією ломакою.
Тут знову гримнуло в небі, й вітер застугонув у плавнях.
— Ну, з Богом! — каже їм Барило.
Пройшов характерник над мочарищем, аж відшукав обвуглений вербовий пень. Заходить у воду та й давай пробувати дно.
— Се вона… — каже. Й до Івася: — Рушай за мною, та помалу!
Кругом уже й геть темно зробилося. Забрів Івась у воду, а вона холодна й густа, мов кисіль.
— Далеко туди? — питає в характерника.
— Звідціля й не видно, — каже той. — Пильнуй же!
Вода вже Івасеві попід пахви сягала. Мацає він дно ломакою й насилу знаходить куди ступнути. Кругом купини якісь, плеса, тільки де-не-де татар-зілля росте чи кущ верболозу. Характерник уже кроків на десять одійшов, і видно його тільки тоді, як блискавка сяйне у небі.
—. Не одставай! — гукнув Козуб та й зупинився.
Наддав Івась кроку та як ступнув убік — так і пішла нога у багно.
— А-а-а! — зойкнув він.
Потягло його болото, похитнувся світ перед ним, і був би повалився він у воду, та характерник метнувся назад і вхопив його за плече. Витяг на стежку та й каже:
— Оцеє і є найгірше місце на болоті… Тримайся за два кроки й не одставай!
Гахнув грім над головою, і на мить видно стало, як удень.
— Гайда, гайда!.. — каже характерник.
Рушили вони вперед, а вітрюган як налетить — просто з ніг валяє! Брьохається Івась у болоті, мацає тичкою дно і вже сам не знає, на якому він світі. Пройшли вони трохи, коли ж у темряві то тут, то там почали загорятися голубі світельця.
— Не дивися, то нечиста сила! — каже характерник. Та руку підняв і накреслив у повітрі Дажбожий знак. — Ану геть звідціля, чортові душі! Найменням Коштрубовим вас заклинаю — згиньте!
Заскиглило у пітьмі, й побачив Івась, як шугонула по воді зграйка дитинчат із палаючими віхтями в руках. Очі їхні були червоні, мов жаруки, а замість ніг — курячі лапи.
— Бачив я вже таке! — каже Івась. — У підземеллі заманило воно мене до…
Та й не доказав — ляснув його характерник по губах.
— Не промовляй тут її наймення, а то лихо нам буде! — каже Йвасеві.
Як щезли огники, то перейшли вони відкриту місцину і зайшли у плавні. Знову вдарила блискавиця, і побачив Івась попереду стару вербу.
— Отам воно, теє городище!.. — каже характерник. — Ще трохи — і вийдемо з багви.
Брьохалися вони, брьохалися в гущині, коли ж почув Івась під ногами піщане дно, а попереду вздрів невисокий пагорб, де росла одним-одна верба. Як вийшли вони на ту гору, то й попадали додолу, так зморилися. Врешті Козуб сів, скинув чоботи й повиливав із них воду.
— А нехай йому всячина! — каже. — Тут і вдень ходити недобре, а що вже поночі!..
Лежить Івась і тільки зіпає — геть вибився з моці.
— Ну, вставай! — каже йому характерник.
Вийшли вони на городище та й стали посередині. Вітрюган свистить та завиває, а як свіне блискавиця, то бачить Івась якісь горбки кругом, ями і залишки земляних валів.
Дістав Козуб ножа, накреслив Коштрубів знак на землі, тоді встромив його посередині та й каже: