Впали мости

- Матвій ти робиш мені боляче. - він перевів розгублений погляд на мене, потім на свою руку, ще пару секунд дивився на неї, а потім відсмикнув руку, як обпікся.

- Не хотів. - його переляканий вигляд змусив мене заговорити.

- Матвій, все нормально. Все йде так, як і має бути. Зі мною і з дитиною все добре. Тобі не має про що хвилюватися.

- Звідки ти знаєш? - з сумнівом розглядаючи мене запитав він.

- Бо я збираюсь цю дитину народити. Йдуть перейми, все норм.

- А якщо щось піде не норм? - сиплим голосом перепитав він.

- То це лікарня і я перша про це буду знати.

- Але ж існує смертність серед матерів…і дітей. - тільки його нещасний вигляд, врятував від того, щоб я стрималася від хамства.

- Смертність йде поряд з життям завжди, але конкретно зараз все добре. Перейми скорочуються і ведуть до потуг, потуги до пологів і результат народжується нове життя. Тобі взагалі не обов’язково тут бути. Можеш сходити з друзями своїми зустрітися.

- Я нікуди не піду. - навіть зло якось сказав він.

- Добре. Але я б хотіла тебе попросити мені страшенно хочеть пити. Можеш сходити тут на першому поверсі є аптека і взяти мені води без газу.

- Так. Я зараз. Я швидко. - підірвався він. А я доковиляла до дверей і махнула акушерці, дівчинка в туж мить прибігла.

- Здається я готова народжувати. - прошепотіла я.

- Тоді перейдіть в іншу кімнату, а я покличу лікаря. - стиха прошепотіла вона. І все завертілося. За одну мить біля мене були і акушерка і лікар і я вже тужилася. Лікаря видно теж, надихнула відсутність благовірного. Матвія я бачила потім на перефирії зору, я всі сили зосереджувала на вкрай важливому для мене процесі на який я зараз мала вплив, на пологи. Я уважно слухала акушера і виконувала всі її поради. По її лиці я бачила, що все добре. І коли я побачила свою дитину таку зморщену і червоненьку мене окотила така хвиля ні чим не зрівняного щастя. Я посміхнулася і розридалася слідом від тих почуттів, що в мені шукали виходу. Мені дали мою дитину і все більше мені нічого не було потрібно. Матвія я теж бачила, вірніше таким я його ще не бачила. Гамма почуттів на його обличчі не піддвалася розшифруванні. Він був збуджений, збентежений, натхненний, щасливий і наляканий здається водночас. На дитину він дивився з такою ніжністю і здивуванням .

- Донечка?!! Це наша донечка?! - все безтолково перепитував він. - Вона гарна. Вона дуже гарна. І вона така маленька. - в його очах я бачила заховані сльози.

Через три дні нас виписали. Ці дні пролетіли геть непомітно зі мною в палаті була ще одна жінка в неї був хлопчик це була її вже третя дитина і говорити про немовлят вона могла вічно здається. Я тримала свою донечку на руках і була самою щасливою людиною. Матвія я попередила, що додому не повернуся. Він навіть нічого не сказав, просто пішов. А я викликала таксі, заїхала в нашу квартиру, зібрала нашвидку речі, взяла машину і поїхала до своїх батьків. Дорогу в дві години ми подолали швидко, а дома мене чекали. І я з задоволенням нирнула в ту опіку і турботу, що мені пропонувалися.

- А, що ж Матвій? - запитала мама.

- А, що Матвій? З ним усе добре. Зі мною все добре. Немає про що турбуватися. Я справлюся. Я сильна.

- Ти то може і сильна, але і бажано, щоб була і щаслива. І сім’я теж важлива. Ти не надто малодушно його покинула?

- Ні. Його влаштовувало його життя, а я все зіпсувала, він сам про це говорив. І що дитину він не хоче теж говорив. Тому думаю далі ми будемо жити щасливо, але окремо. Іноді так буває, створивши прекрасне життя, - і я з любов’ю подивилася на дочку, - люди не можуть створити сім’ю. Не має за необхідність їм бути нещасливим разом.

- В кого ти така холодна і розсудлива? - тяжко зітхнула вона.

- Мама, генофонд наш досліджувати не будемо.

- Поясни мені, як будеш жити далі?

- Як завжди добре і з надією на краще майбутнє.

- О, тільки не треба баламутити.

- Зараз побуду у вас, чисте повітря мене неймовірно притягує і заодно побуду з своєю дитиною, потім повернуся в Київ. І як усі одинокі матері влаштуюсь на роботу, візьму няні донечці і якось там далі буде.

- Я все одно не можу перестати за тебе хвилюватися, як би ти це все не розпинала.

- Але ж мене все влаштовує, чого хвилюватися? Я можу дати собі раду.

- Оце і хвилює. Що ти все можеш зробити сама. А в старості хто тобі кружку води подасть?

- Мама, крана проведу. - після моїх слів мама сплеснула руками.

- Недорозуміння ти якесь, я їй серйозно, а в неї бісик в очах грає.

- Ум, там іноді і ґедзики пролітали.

- Меланія з тобою не можливо серйозно поговорити.

- Мам, ну, що ти хочеш, щоб я зробила? Взяла Матвія змором? Але навіщо? Ну, не будуть люди щасиві, якщо одного з них весь час примушувати. Він на волю буде проситися, як вовк. Коли чоловік захоче бути поряд з жінкою, його ніяка сила не спинить. Коли ж не захоче, то як ти біля нього не танцюй, а все приречено на кінець, питання просто в тому, скільки років на розуміння цього витратиться, скільки часу усі ці нещасні люди будуть удавати, що у них все нормально, як і у всіх є сім’я. Але ж сім’я від сім’ї різниться і мати пародію на сім’ї, тільки так, що то прийнято, як і у всіх я не хочу. Я хочу, щоб зі мною був чоловік з власної волі, щоб любив мене і хотів цього не менше чим я, а не тому, що він змушений, не тому, що в нього дитина і ще якісь інші нездорові причини.

- Ти надто ідеалістка…

- Твоє виховання.

- Боже збав. То не я. - з жахом сказала вона.

- А, що так страшно пожинати плоди вкладених своїх зусиль?

- Ні, ну ти і в дитинстві була дуже серйозною і все знала. Хто ж знав, що все так складеться? Ладно, моя ти незалежна пішла вареники ліпити.

- Добре мам. - коли мама вийшла, маска впевненості сповзла з мого лиця. Хто ж знав, що під збалуваним, пихатим хлопчиськом буде ховатись те, що мені з ним стане легко, комфортно і неймовірно затишно. Що мені буде бракувати перепалок, коли ми кепкували один з одного. Що я буду сумувати за вечорами проведеними разом. Що мені виявиться затято цікаво з ним. Але я ж впораюсь? Я буду жити далі, буду знати, що в цьому світі є такий складний і інтригуючий хлопчик. Може навіть буду час від часу бачитися з ним. І життя наладиться. Зникне ця незрозуміла туга, за тим чого немає, а я більш пильніше стану відноситися до того, що є в моєму житті. Бо все таки не можна неволити людину, вона, як птаха буде прагнути до неба, а в болоті неволі ніколи їй не стати щасливою. Буде тягнутися до відчуття волі і свободи і тільки зрозумівши і розкривши себе, колись повернеться на землю і зів’є своє гніздо. Тоді впадуть мости і ті, що були по різних берегів долі зійдуться в єдине і стануть, як саме життя. А те, малесеньке, але таке величезне щастя, яке уже почало вертіти головою в пошуках їжі ніколи не дасть мені засумувати. Посміхнулася я собі і потяглася до донечки.

Моє спокійне і рівномірне життя тривало так уже два тижні, потім пролунав дзвінок Валентини Андріївни, вони саме з Олексієм Олександровичем виїзджали з країни і пропустили мої дещо передчасні пологи.

- Меланія, можна ми до тебе приїдемо? Дуже хочемо внучку побачити?

- Звісно. Я адресу вас смс скину.

- Ми сьогодні і приїдемо. Ми тільки дізналися. - схвильовано говорила вона.

- Будемо чекати. - я положила телефон.

- Ну, що ж мамо, будемо чекати гостей, свати їдуть. - відповіла я на німе запитання матері.

- Ну, що ж тоді піду, щось приготую до столу. А коли будуть? - досить практично підійшла вона.

- Сьогодні. Думаю, через пару годин.

- Батька тоді смикати не будемо. Він на полі мав бути до вечора. - мудро розсудила, моя матуся. - Нічого розберемось.

- Знаєш, за що я люблю свою сім’ї? Бо всі стають один за одного. - безпечно розсміялася я. - Тоді я пішла, наведу лад в хаті.

- Підхопи, заодно Ганусю, нехай допоможе. - кивнула мама на невістку.