Впали мости

- Індичка. Буде під клюквенним соусом. І на гарнір може лапшу відварити. Будеш?

- Буду.- Легко погодився він. Я повернулася до плити. - А ти ж говорила, що на кулінарні курси ходиш. - Я повернулася до нього.

- А знаєш, я здивована, я думала ти мене не слухав. -він відложив в сторону мій бутерброд, який нагло поцупив з моєї тарілки, поки я не бачила.

- Я слухав. - пробурмотів він. Терміново довелося повернутися і позаглядати йому в очі.

- Ні, ну не все. - знизав він плечима. - У мене креативу не вистачить відмовки придумувати. Так тільки вибірково.

- Щож тобі дало привід, здоров’ям отак ризикувати? - задумливо покрутила в руках ніж.

- Та, на? Тебе ж від виду крові нудить.

- Слухай, а от як ти проводив своє дитинство? Літом на канікули, що робив?

- Був в бабки, або дитячих таборах. - смачно відкусив здоровезний кусень від мого бутерброду.

- І що робив в бабки, або таборі?

- Ну, до бабки я любив їздити, там купалися з місцевими хлопчаками, їздили на велосипеді, крали на полях кавуни, а в садах яблука. - з мрійливою посмішкою поринув він у спогади. - А інколи бабка пекла пиріжки, готувала кашу в баняку в печі. Ще я пас корову. В бабки була така рогата чорно-ряба Зірка і гуси, ціле стадо. - В таборах теж, що всі, грали в квести, співали під зорями пісень, купалися, каталися ну так якось. Я вже й не пам’ятаю. - я так і уявила собі такого тонкого непосидючого хлопчака, чомусь після його розповіді на душі потепліво, він навіть ближче мені почав здаватися, що став.

- А ти як дитинство проводила? - запитав він мене. Коли я положила індичку з соусом на стіл.

- А теж класно. Їли конюшину на щастя, шукали п’ятилисник в бузку, робили духи з зозулиних чобіток. Рвала черешні на варення. Недавно знову бачила стару черешню з такми дрібнесенькими ягідками, а я ж колись з неї цілі відра наривала, потім драглювали і варили варення, а зимою, коли тріщать морози за вікном, ми робили всілякі смачнючі витребеньки. А все таки класне у нас було дитинство. Ніяких тобі гаджетів в руках, які зводять світ до малесенького віконця, а саме широке поле, де за обрій ховалося сонце, де вітер колише трави, де пахне землею, де зорі здаються ближчі і солодко і легко на душі. - Матвій перестав їсти і якось дивно на мене дивився.

- Ти була щаслива там да?

- Знаєш ми всі іноді думаємо, от куплю квартиру і буду мати такий великий шматок щастя, от піднімусь на шабель по кар’єрні драбині, от одружусь і відразу буде щастя, але оглядаючи назад розумієш, що щастя і складалося з малесеньких радостей життя, які в нас були. Бабусині млинці, кружка молока, сміх з сусідами над вдалим жартом, малесенька перемога над собою коли ти навчився їздити на велосипеді і плавати. Але ж ми виросли і перестали просто радіти життю, все чекаємо його якогось великого, глобального щастя.

- А ти чекаєш? - стиха запитав він.

- На справді я думаю, що я вже щаслива. Це такий собі внутрішній стан. Світ можна сприймати по-різному, можна кожен раз стогнати і говорити за що мені це все, а можна просто приймати все, як є і просто радіти життю. А ти?

- Не знаю. Не можу сказати, що мене все радує. - і він замовк, вірніше отак захопився індичкою, що вже просто не міг говорити з повним ротом. Я посміхнулася і більше не стала займати його з його нестабільним емоційним полем.

Вихідні ми вже з Матвієм навіть досить спокійно пережили. Видно стає вже звичкою бачити його поряд. Хоча він був зайнятий і з кімнати виходив на спорт і на обід з вечерею. Я навіть перестала сердитися на не закручений ковпачок зубної пасти, і забризкане дзеркало. Зробила висновок, що нерви дорожчі, аніж ті домашні дрібниці, зрештою нічого страшного не було, що його речі валялися де попало, кружки з чаєм я час від часу збирала оптом у нього в кімнаті. Тому спробула до всього цього відноситись, як до неминучого, ну є воно так, можна ж з цим жити. Домашню роботу, спробувала оптимізувати, продукти замовляла з доставкою, знайшла жінку, яка допомогла мені з генеральним прибиранням і миттям вікон. В принципі он-лайн я купувала майже все. Виявила якусь страшну ковдру в Матвія, замовила пухову ковдру і не втрималася, ще нову постільну білизна замовила. Кімната перестала виглядати, як печера і набула милого живого місця. Правда шипів Матвій довго, та зрештою змирився, я ж нічого не брала дівчачого все було суто витриманих кольорів. Тим більше, що турбот у Матвія вистачало. Сьогодні он схоже, знову щось не так.

-Я вже боюся запитувати, що в тебе сталося. - прокоментувала я, побачивши нещасну фізіономію Матвія. - Ти знаєш на тебе так і сипляться всіляки негаразди, може тобі до бабки сходити?

- Приколюєшся?

- Ну, знаєш я довго не можу витримувати стрес, у мене сміх, то захисна реакція організму. Так, що сталося?

- Проблеми сталися. Я не можу налагодити початок виробництва вітроенергоустановки. Постачальник затримує потрібні мені матеріали. Я йому про договір, про терміни, а він мені, не влаштовує, то йдіть і візьміть в інших.

- Слушна порада, зміни постачальника. - він гірко посміхнувся.

- Не можу, бо тільки він на Україні продає такий необхідний мені матеріал.

- Так знайди того, що не в Україні продає і купи у нього.

- Ти мене чуєш, його імпортують.

- А ти мене? В чому проблема?

- Де мені його шукати? - прошипів він.

- Матвій це не така серйозна проблема, як тобі здається.

- Серйозно? В твоїх устах, так все що роблю я взагалі фігня. - розізлився він.

- Не спадай з розуму. Ти займаєшся новим видом діяльності, зрозуміло, що не все може в тебе виходити, тільки не розумію чому ти відразу погоджуєшся, коли тобі кажуть ні і відразу зупиняєшся? Якщо в мене не виходить, я шукаю інші варіанти. І зрештою знаходжу такого, хто мені каже, «гімно питання» і вирішує його.

- Ти в нас вся така особлива…- тут же відреагував він на мою критику і опустив голову додолу. Я скривилася.

- Вибач, я теж іноді дна не відчуваю. - покаялася я, а Матвій дещо схилив голову в бік, виражаючи інтерес до моїх слів. - Ти молодець. Як на новачка у тебе добре виходить. І я хотіла допомогти, тому, що розумію, що тобі складно. В моєму житті були і є люди, які допомагають мені породаю і я безліч часу витрачаю на навчання. Від того, що робиться в моїй голові можна здається уже просто схибитися. Я іноді вирішуючи проблему забуваю, що поряд мене є люди. Тому, вибач, що образила.

- Все нормально. - пробурмотів він. - Я в душ. - і швиденько від мене втік.

- Н-да, вірно таки про мене говорили, що добре мені б було тільки з бездушними машинами, а живим створінням зі мною тяжко. - Важко зітхнула я і пішла в свою кімнату читати Дейла Карнегі « Мистецтво заводити друзів». Книжку знайшла в електронній бібліотеці і з планшетом вмостилася на ліжко.

- Може є ще мистецтво жити в шлюбі? - задала собі риторичне запитання, бо щось розмовою я залишилася засмучена. І дане почуття підживилося спогадами, що в принципі він ніколи до мене не телефонує, не запитує, як я, взагалі не цікавиться нашою дитиною. Я починаю перша розмови, він тільки відповідає, напевне якби я того не робила він би продовжував робити вигляд, що мене не існує. Н-да, ніжним, люблячим і чуйним чоловіком навіть не пахне. Я застогнала, з таким би чоловіком я б ніколи не зустрічалася. Який не має часу до мене подзвонити і мною поцікавитися, тому що моє переконання звучало, що десь там є чоловік якому я вкрай цікава, а варіанти не дзвонить, не пише, не запрошує на побачення садилися на корабель втрачених надій і відправлялися в далеке плавання. Не варто бути з чоловіком, який тебе не хоче і прикривається своєю зайнятістю чи душевною травмою, таких нікчемних бойфрендів варто кидати, а тепер отаке нещастя петляє у мене під ногами. І от дуже хотілося в дану хвилину кинути все це до бісової матері і відправити до самої кішасоньки. А потім все просто взяти і розпочати з чистого листа.

Десь через годину до мене заглянув Матвій.

- Ми будемо вечеряти? - запитав він.