Комедія з убивством

— То що — зараз будете говорити чи спершу з думками зберетеся? Посидите в капезе…

— А як для мене краще?

— Звичайно, краще одразу!

— З чого почати?

— А це вже, як капітан Сирота вирішить. Забирайте, капітане, заарештовану до себе — і під протокол!

Генерал не додав: з підписом на кожній сторінці і точно зазначеним часом проведення допиту. Це й так було зрозуміло.

Не знаю, як щодо самовпевненості, а витримка у баришні була ще та! Бо перше запитання не я поставив, а вона. І то таким тоном, наче йшлося про погоду:

— То що вас, власне, цікавить?

— Для початку: яка роль вашого брата в усій цій справі?

— Запитайте у нього. Він повнолітній. Сам скаже.

— Ви знаєте, я чомусь не маю сумнівів, що тепер він розкаже абсолютно все. Бо цього «всього» не так уже й багато. Крім абсолютно дурної спроби викрасти негативи, що там іще?… Я ж не повірю, що саме він вбивав чи хоча б ліквідовував останки. Ви ж його в усі подробиці не посвячували?

— Які подробиці? Сказала, що якийсь ідіот потай клацнув мене, коли я перевдягалася, а тепер шантажує.

— І чого ж ви до нас не звернулися, до міліції?

— Тоді вже краще одразу ці фото на Хрещатику вивісити.

— А це чому?

— Менше народу знатиме.

— Спасибі за високу довіру до правоохоронних органів. Дамо спокій братові, перейдемо до вашої особи. За що ви вбили фотографа?

— Неправильне формулювання. Спочатку треба було запитати, чи я вбила.

— Дякую за підказку. Запитую: ви вбили?

— Відповідаю: я. Далі?

— Сподіваюсь, не за те, що він знайшов собі іншу?

— Ні.

— Шановна, ми з вами не в гестапо, і я не витрушую з вас дані, де партизани сало заховали. Якщо ми йдемо на щиросердне, вам належить бути дещо багатослівнішою. Повторюю запитання: за що ви його вбили?

— Не за зраду. У нас зараз не дев'ятнадцяте століття. Він хотів поламати мені життя.

— Навіть отак?

— А як ви думали? Я мала вийти заміж за солідну людину. З перспективою, і не тільки для мене. Я навіть домовилася, щоби мені в Одесі ліквідували дефлорацію. Сподіваюсь, ви розумієте, що це таке?

— Аякже! Як кажуть у тій самій Одесі, вирішили «підрихтувати целку», бо жених із забобонами, а майбутня свекруха взагалі з прибабахом.

— Ну, це вже ви перебільшуєте. Але я маю дуже високе реноме, навіщо людей розчаровувати?

— Я не розумію, Едік що — вас ревнував чи хотів із вами одружитися?

— Яке одружитися? Я схожа на таку, що пішла б заміж за того типа? Чи йому потрібен штамп у паспорті? Просто він хотів, щоб усе було так, як досі: спочатку я стрибаю голяка перед фотоапаратом, а потім ми стрибаємо голяка у ліжку. Бо цей збоченець інакше не збуджувався. Зате потім… втім, ці подробиці вас не стосуються.

— Правда ваша. Такі подробиці не для протоколу. В суді їх теж не рекомендую розголошувати. Особливо, якщо засідательки — старі діви і на додачу — відмінниці народної освіти. Засудять! По максимуму!

— Ви ж казали — щиросердне допоможе…

— Знаєте, є люди, які надмірну відвертість сприймають як цинізм. Мене це не стосується. Отже, причиною вбивства був шантаж із боку потерпілого. Я правильно записав? Дякую… розпишіться отут — нижньому правому куточку сторінки — і поїдемо далі. В кофрі лежала вся апаратура, але не було жодного шматочка плівки — ані в касетах, ані в фотокамері. Не повірю, аби потерпілий ішов на зустріч з вами і не збирався вас фотографувати.

— Я їх спалила. Так і запишіть. Всі негативи знищені мною особисто.

— Не для протоколу: якщо ви знищили негативи, то чому ви втягли у цю авантюру свого братика?

— Я не була впевнена, чи він ще десь якісь мої фото не заховав. Я прорахувала, де він міг їх тримати. Найвірогідніше — у лабораторії.

— А ви сказали братові, що фотограф уже мертвий?

— Сказала, але не сказала, хто вбив.

— Міцно ж він вас любить, якщо наважився на таке…

— До чого тут любов? Йому теж дуже важило моє заміжжя. Один раз уже обпікся, в інституті, довелося зі стаціонару режисури ховатися на заочний театрознавчий, а звідти — у підвал до архівів. Це ж тупик! У архіваріусів найменша рознарядка на дисертації по всій академії наук! Посивієш у лаборантах.

— Логічно. І все ж таки, він отак одразу й погодився? Це ж не яблука в садку красти.

— А то сама лише назва, що старший, та ще й брат. Я вже мамі якось казала, що вона нас переплутала: мені треба було ним народитися, а йому — у спідниці бігати. Типово жіноча модель поведінки.

— Щодо моделей поведінки — спасибі за підказку. Відтак наступне запитання: фрагменти свого колишнього коханця ви розкидали самотужки чи з чиєюсь допомогою, наприклад, того ж брата?

— Сама. Я ж сказала — він не втаємничений. Тричі виходила, боялася, що помітять. Але пощастило.

— Щодо «пощастило», то відносно. Слідство цікавить, чому найважливіший для опізнання фрагмент, а саме — голову — ви кинули не до каналізації, а до вигрібної ями базарного туалету? Ви що, сподівалися, що його не будуть чистити мінімум до двохтисячного року? Там же немає виходу в каналізацію.

— Я над цим не замислювалася. Я виконувала обіцянку.

— Яку таку обіцянку?

— Я йому пообіцяла: якщо не віддасть негативи — втоплю у базарному сортирі. Він сміявся. Може, тому я й не вагалася, що з ним робити.

— Даруйте за наївне запитання, хіба не страшно вбивати людину, та ще й ножем? Можете не відповідати.

— Страшно? Гм… Скажімо, складно. Я не розрахувала силу удару, і він у мене з ножа злетів. А треба було, щоби лезо в рані лишилося. Тоді б крові не набігло стільки.

— Професійний у вас підхід. І, до речі, чому ви весь труп викинули, а «прибамбаси» заспиртували, та ще й поставили ледь не посеред кімнати?

— Як? Ви що, не розумієте? На пам'ять. Що б там не було, але він же у мене перший. Я його навіть по-своєму кохала.

Я подумав: Господи, посадити б тебе за таке кохання з усього розмаху на антикварну порцеляну. Можна навіть на справжнє Дулєво, але її власне. Та вголос я цього, звичайно, не сказав.

Я сказав інше:

— Тоді у мене все. У вас є якісь запитання, побажання, скарги? Кажіть зараз. Бо я мушу відправити вас до слідчого ізолятора, і за кілька днів з вами працюватиме вже прокуратура.

— Прокуратура? Це отой, що заспиртованого пеніса ніколи в житті не бачив?… Ні, до вас у мене нічого немає. Я хочу лише трохи відпочити. Важкий був, знаєте, день.

На тому й порішили: вона написала на останній сторінці протоколу сакраментальне «З моїх слів записано правильно» і поставила автограф. А я не стримався і таки запитав:

— Складається враження, що ви не сподівалися на такий фінал. Тоді на що ж ви розраховували? На свою спритність чи на нашу дурість?

— Я ні на що не розраховувала. Він мені заважав — я його прибрала. От і все. А зараз я розраховую на щиросердне визнання. Далі — час покаже.

Для захисту своєї коханої дочки батьки найняли найкращого київського адвоката. Того, що захищав колись вбивцю начальника охорони Хрущова і фактично виграв процес. Шкода, що засідання суду було закритим. А я проходив лише свідком і, відговоривши свої кільканадцять хвилин, повернувся до Управи. Кажуть, адвокат зробив усе можливе і неможливе. Розмалював у найчистіші кольори підсудну і змішав з гноєм убієнного. По Києву довго як приказка ходила його геніальна фраза: «Якщо потерпілий є людиною, тоді Дарвін неправий». Свої десять років баришня, однак, одержала. Щоправда, у колонії загального режиму. її братик відбувся легким переляком. Більше того, навіть виграв на горі своєї родини. Я зустрів його десь через рік після суду на вулиці. Він упізнав мене (ще б пак!) і радісно похвалився, що у колективі до нього поставилися дуже добре, можна сказати, душевно. Директор-академік навіть вибив для нього позалімітну аспірантуру.

— Наука — то добре, щиро заздрю. А як там справи у сестрички? Вона ж, здається, десь в Україні відбуває? їздили до неї?

Відповідь брата мене приголомшила: