Страница 31 из 33
Всупереч нашим побоюванням, все пройшло чітко за прокурорським сценарієм. Не довелося навіть клепати фальшиву заяву. Зробили краще: перехопили медичку на вулиці і переляканими голосами заволали, що до квартири її знайомих, здається, залізли злодії, а ключі у неї. Сусіди підказали, що подзвонили по нуль-два. Тож — миттю, бо ж двері ламати не хочеться, а найкраще брати на гарячому!
Дівчина навіть не вагалася. У таких випадках головне — говорити, говорити, говорити, безперервно і максимально переконливо. Задовбати потоком слів. Тут не зміст головне, а інтонації. Більше того — баришня навіть сама вийняла на наше прохання ключі і тихенько відчинила двері. Звідки ж їй знати, що оті двоє цивільних, котрі мовчки стояли на сходах поверхом вище, то не наші співробітники, а поняті.
І лише коли двері були відчинені і дівчина показала жестом, що можна заходити, вперед вийшов Старий:
— Спасибі, але спочатку зайдете ви, а потім наша бригада і поняті. Ніяких злодіїв там немає, вибачте за маленький спектакль. Але справа не в тому.
Коли всі увійшли і хлопці вже розігналися нишпорити по всіх кутках, Старий зупинив їх і знову звернувся до медички:
— Давайте обійдемося без звірства з вигрібанням речей, перетрушуванням білизни і зриванням паркету. Зекономимо вашим батькам кошти на вимушений ремонт чужої квартири. Але для цього ви маєте відповісти на кілька запитань. Якщо ваша воля — оформимо як явку з повинною. Почнемо?
Вона мовчки кивнула головою.
— Чи знайомі ви з таким собі фотографом на ім'я Едуард?
Ще один ствердний кивок. Ми зраділи. Навіть Старий посміхнувся.
— Спасибі. І коли ви його бачили востаннє? За яких обставин?
— Точно не пам'ятаю. Тижнів зо три тому ми домовилися про побачення, але він не з'явився.
— І ви не цікавилися, що з ним? Раптом захворів, чи, не дай Боже, під трамвай втрапив?
— Мене це абсолютно не хвилює. Він не прийшов на побачення і не знайшов способу бодай якось це пояснити. Після цього він для мене не існує взагалі.
— Не існує взагалі — чи тільки для вас?
— Я не розумію, що ви маєте на увазі, але я людина горда. Він не існує для мене. А що там з ним насправді — то хай у нього голова болить.
Я помітив, що у неї легенько здригнулася верхня губа. Що це — образа, зловтіха?… Чи може, просто розсмішив власний каламбур? Як там казав мій друг Борис — унікальний приклад психологічної домінантності?
— Голова у нього не болить, а чому — ви знаєте. Пропоную востаннє: ви все розповідаєте, а ми не влаштовуємо вам, як казали старі подільські євреї, гармидеру.
— Робіть, що хочете. Я вже все сказала.
Нам не довелося нічого ламати і взагалі влаштовувати класичний обшук за всіма правилами. Бо сліди крові нормально читалися на паркеті кімнати і в коридорі, по якому труп витягли у ванну. Вона навіть не викинула ножа. Більше того, у шафці ванної лежав такий собі медичний саквояжик із набором хірургічних інструментів, навіть із гравіровкою її ініціалів. А на антресолях спочивав, вкриваючись пилом, кофр з японською фотоапаратурою. Щоправда, у протоколі обшуку ми записали: знайдено плями, схожі на кров, набір хірургічних інструментів і сумку з фотоапаратурою імпортного (японського) виробництва, фабричні номери такі-то. Персональну приналежність всіх цих доказів мала встановити подальша експертиза.
Останній віднайдений доказ відправив нас у глибокий нокаут. Ні, я на ногах втримався, Старий таки присів на канапу, а от для понятих довелося терміново шукати нашатир. Хоча, зовні мужики наче й міцні.
Бо і справді — видовище акуратно відрізаних чоловічих первинних статевих приналежностей у літровій банці зі спиртом — то виключно для натренованих. Характерно, що один з понятих, дізнавшись, що для консервації використано спирт, ледь не зомлів удруге, простогнавши: «Такий продукт перевела, зараза! І на що?…».
Старий прийшов до тями набагато швидше від інших, цивільних. Як сказав би класик, у ньому було життя ще на добру сотню таких обшуків.
Від автора: Тут Олекса не помилився. Старий прожив набагато довше і навіть на момент підготовки цієї книги до друку ще почувався нормально, як для свого віку. На свою колишню службу ходив регулярно, щоправда, вже як керівник Ради ветеранів МВС.
Олекса Сирота:
Ми без зайвих слів запакували всі речові докази, зняли відбитки пальців, позначили крейдою «плями, схожі на кров» і дали понятим підписати всі потрібні папери. Потім, як домовлялися, подзвонили прокурору. Він пообіцяв ордер на арешт привезти особисто!
У шафці на кухні, як у всіх хороших київських домах, була не тільки мелена кава, а й дефіцитна розчинна. Але на халяву чомусь не потягло. В чеканні ордеру ми запалили, про всяк випадок запропонувавши сигарету дамі. З'ясувалося, що крім усіх інших чеснот, вона ще й не палить. Я не втримався і спитав:
— Ви, часом, перед сном не молитеся?
Вона глипнула на мене:
— А навіщо?
Прокурор примчав, як сільський пацан на танці до клубу: веселий, спітнілий і збуджений.
— Якщо хочете, товариші, то ми її у вас одразу заберемо! Ви й так напрацювалися, спасибі. Складна справа, складна справа… Підозрювану вже допитували?
Старий глянув на мене. Я зрозумів.
— Та ні, товаришу прокурор, оце щойно закінчили обшук і вилучення доказів. Хочете глянути?
Прокурор погодився. На свою голову. Тепер комусь доведеться мити не лише унітаз, а й бачок. Старий зловтішно докинув:
— А от мені жінка забороняє виїжджати на виклики одразу після обіду.
Знесилений законник швиденько погодився, що заарештована побуде у нас, доки ми не зведемо докупи всі необхідні папери. Враховуючи унікальність справи, баришню повели одразу до Генерала. Там уже крутилася, начебто у справах, добра половина Управління, але наш високий начальник випроводив усіх за двері. Ввічливо запропонував заарештованій сісти, якусь хвилину розглядав її з відвертою цікавістю, а потім файно-ніжно, як власній дочці, тільки що на «ви», став пояснювати:
— Є всього три варіанти вашої подальшої поведінки. Перший — заперечувати все або взагалі мовчати. Суд візьме це до уваги і цілком можливо, підведе вас під розстріл. Тут є лише одна перевага: ви не будете довго мучитися. Ну, хіба що ваш адвокат добіжить не тільки до Верховного Суду, а й особисто до Голови Верховної Ради СРСР. Посидите зайвих пару місяців у камері смертників — та й усе. Варіант другий: ви зараз вигадаєте якогось невідомого, який чи то у вас украв ключі, чи то їх підробив, заманив у вашу відсутність отого порнографа до квартири… і так далі. Не рекомендую. Ви були настільки самовпевнені — чи нерозважливі — що позалишали на кофрі і банці з препаратом свої відбитки пальців. Тільки не кажіть, що ви його принесли з інституту, аби краще підготуватися до екзамену з анатомії. Наша експертиза швиденько доведе, кому саме належить цей «агрегат». Ну, і потім ви самі визнали, що були знайомі з покійником. Але то таке… Що це вам дасть? Ну, затягнете слідство і процес у сподіванні, що ми, як ті дурники, кинемося шукати таємничого невідомого, але результат буде той самий, що і в першому варіанті. І нарешті, третє: щиросердне визнання. Помилувати не помилують, але зрозуміють. Жити будете. Щоправда, у зоні. Проте, ви ще молода, тому навіть якийсь там десяток років особливого режиму — ще не кінець життя. І взагалі, поцікавтесь у капітана Сироти, він вам розкаже, що ви у нас не перша з таким діагнозом. Правда ж, капітане?
— Так точно, товаришу генерал! Але там ще веселіше було — вбивця розповіла, як покійника на фарш перекрутила, у прямому розумінні цього слова. Але все одно, врешті-решт, вона відбулася п'ятнадцятьма роками. Строк, звичайно, чималенький, бо обставини, все ж таки, обтяжуючі. Але й вона має змогу почати життя з чистої сторінки.
— От бачите — і все завдяки щиросердному визнанню. А з вашим фахом і в зоні життя не таке вже й похмуре.
Я пригадав, що майже те ж саме казав і тій, щойно згаданій. Цікавий збіг обставин: обидві медички, обидві молоді, красиві і в обох мужики з сексуальним прибабахом. Точно — закон парних випадків!