Страница 5 из 18
Він жадібно пив, доки не щезла остання крапля молока, і повернув мені порожню склянку.
На його обличчі розцвіло невиразне блаженство, наче в рафаелівського янгола, але швидко зникло.
– У тебе білі вусики від молока, – сказала я йому. Хвильку пошукавши на грядці з огірками, я зірвала великий темно-зелений листок із розстеленої бадилки й витерла Доґґерові верхню губу.
У його невидющих очах зблиснула свідомість.
– Молоко й огірки… – промовив він. – Огірки й молоко…
– Отрута! – заволала я на все горло, підстрибуючи й лопочучи руками, як курка крильми, щоб переконати його, що нам нічого остерігатись. – Смертельна отрута! – І ми разом засміялися.
Раптом він кліпнув.
– Це ж треба! – сказав він, обвівши поглядом город, немов принцеса, яка міцно спала й тільки-но прокинулась. – Здається, попереду чудовий день!
Обідати тато не з’явився. Щоб прогнати хвилювання, я притиснула вухо до дверей його кабінету й кілька хвилин наслухала, як шелестять сторінки клясера й час від часу розтинається кашель.
Нерви, вирішила я.
Ми сиділи за столом утрьох. Дафна заглибилась у томик Горація Волпола[18] й думати забула про вогкуватий сендвіч із огірком, що самотньо лежав на тарілці. Офелія, без угаву зітхаючи й то закидаючи ногу на ногу, то випростуючись, то знов закидаючи, відчужено глипала бозна-куди, і мені залишалося лише припускати, що вона подумки воркотить із Недом Кроппером, майстром на всі руки з «Тринадцяти селезнів». Вона надто занурилася у свої бундючні мрії й навіть бровою не повела, коли я нахилилась до неї, щоби ближче роздивитися її губи; натомість вона відсторонено потягнулася по грудку цукру, поклала її до рота й почала посмоктувати.
– Так-так, – відзначила я, звертаючись сама до себе, – уранці вискочать прищики.
Вона спробувала дати мені стусана, але мої ноги виявилися прудкішими, ніж її руки.
Наодинці в лабораторії я записала:
«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 13:07. Якихось зовнішніх проявів поки що немає. “Терплячість – неодмінна риса генія” (Дізраелі)».
Мене не брав сон. Зазвичай, коли надходять сутінки, мої повіки наливаються оловом, проте не сьогодні. Я лежала горілиць, заклавши руки за голову, і пропускала перед очима всі події дня, що минув.
Спочатку тато. Що ж, ні, це було трохи інакше. Спочатку був мертвий птах на порозі, а потім уже тато. Я прочитала на його обличчі страх, але й досі якась частина мене навідріз відмовлялася йняти цьому віри.
Для усіх нас, і для мене зокрема, тато втілював безстрашність. Він побував у бувальцях під час війни й бачив жахливі речі, про які ніколи не слід говорити. Він як-не-як пережив роки після зникнення Гаррієт і її ймовірної смерті. І він завжди був стійким, незламним, завзятим і непохитним. Британець аж до самих кісток. Загартований характер – понад усе. Тепер ось…
Потім Доґґер – Артур Веллеслі Доґґер – таке його «родове ім’я», як він це називав у свою кращу добу. Доґґер прибув до нас як татків служник, однак із часом, коли «усі негаразди цього чину» (так він сам казав, я не вигадую) лягли тягарем на його плечі, він вирішив, що «більш згідним» із його натурою буде стати дворецьким, пізніше водієм, далі головним майстром на всі руки в Букшоу й потім знову на якийсь час водієм. Протягом останніх місяців він повільно опускався зірваним осіннім листком, доки не осів на своїй теперішній посаді садівника, і тато віддав наш «гілман-універсал» церкві Святого Танкреда для доброчинної лотереї.
Бідолашний Доґґер! Так я собі гадала, хоча Дафна казала мені, що не личить відгукуватися про людей жалісливими слівцями. «Такий ярлик не лише принижує особу, а й відбирає в неї право на гідне майбутнє», – підсумовувала вона.
Одначе мені ніяк не вдавалося стерти з пам’яті те, як цей нещасливець стовбичив на грядках. Доґґер, що безпорадний здоровань, – волосся скуйовджене, садовий інвентар порозгублюваний, тачка перекинута, а на обличчя зринув такий вираз, начебто… начебто…
До моїх вух долинув незрозумілий хрускіт. Я повернула голову й нашорошилася.
Тихо.
Природа подарувала мені тонкий слух. Як одного разу мені сказав тато, для власника такого слуху шерхіт павутини й брязкання підкови об стіну звучать майже однаково. Гаррієт теж мала такий слух, і деколи мені подобається уявляти, що я певною мірою втілюю її – ті двійко безтілесних вух, які ширяють над заселеними привидами пагорбами Букшоу й чують те, що ліпше не чути.
Але прислухайся! Це повторилося знову! Здається, відлуння голосу; порожнисте й напосідливе, наче шепіт у порожній коробці з-під печива.
Вислизнувши з ліжка, я навшпиньки підібралася до вікна. Стараючись не посунути фіранки, я бликнула на город – саме цієї миті місяць послужливо визирнув із-за хмари й освітив місце дії, наче в постановці «Сну літньої ночі», зробленій на ять.
Але розглядати було нічого, окрім сріблястого блиску місяця, що кружляв серед огірків і троянд.
Перегодом я почула цей звук – розгніваний голос, що нагадував гудіння джмеля наприкінці літа, котрий сікається вилетіти через зачинене вікно, а йому не виходить.
Я пірнула в один з японських шовкових халатів Гаррієт (один із двох, урятованих мною під час Великої чистки), тицьнула ноги в прикрашені бісером індійські мокасини, що були мені капцями, і попленталася до сходів. Голос долітав звідкілясь із глибини дому.
У Букшоу було двоє високих звивистих сходів, що виглядали дзеркально однаковими й вели з другого поверху на перший, трохи не досягаючи чорної лінії, котра розділяла навпіл викладену плиткою в шаховому порядку підлогу фойє. Мої сходи спускалися із частини Тара, тобто східного крила, і закінчувалися у велетенському холі, де кожен крок був громохкий; позаду нього, навпроти західного крила, містився музей вогнепальної зброї, а ще далі – татків кабінет. Саме звідти розкочувався голос. Я непомітно наблизилася до нього.
Притулилася вухом до дверей.
– Ну ж бо, Джако, – вів неприємний голос по той бік дерев’яної панелі, – як ти зміг жити після такого відкриття? Як ти із цим упорався?
На одну млосну мить мені здалося, що це Джордж Сандерс завітав до Букшоу й читає татові нотації там, за зачиненими дверима.
– Геть з-перед очей, – сказав тато, і, хоч у голосі не чулося злості, за його надміру стриманою інтонацією я зрозуміла, що він не тямить себе від люті. Подумки я побачила його насуплені брови, стиснуті кулаки й напружені, як тятива, м’язи щелепи.
– Ой, та ти облиш гніватись, старий, – улесливо промовив голос. – Ми з тобою обоє рябоє, і від цього не втечеш. Тобі це так само добре відомо, як і мені.
– Твайнінґ мав рацію, – відповів тато. – У тебе натура огидного, нікчемного сорту людей.
– Твайнінґ? Старий Каппа? Каппу точить хробаччя усі ці тридцять років, Джако. Як і Джейкоба Марлі. Однак, як казав Марлі, його привид дещо затримався. Як ти, напевно, помітив.
– І ми порішили його, – татів голос був глухим і безживним.
Невже я почула те, що почула? Як він міг…
Відірвавши вухо від дверей і зробивши спробу розгледіти що-небудь крізь замкову шпару, я проґавила те, що тато казав далі. Він стояв біля столу, спрямувавши погляд у бік дверей й звертаючись до незнайомця, котрий був до мене спиною. Я прикинула оком, що заброда дуже високого зросту – не менш як шість футів і чотири дюйми.[19] Своєю рудою чуприною й вилинялим сірим костюмом він скидався на канадського журавля, що його опудало я бачила в притіненому кутку музею вогнепальної зброї.
Я знову притулила вухо до панельної обшивки дверей.
– …усі знають, що ганьба не буває застарілою, – заявив голос. – Кілька тисяч тобі погоди не зроблять, правда ж, Джако? Ти мав би розживитися на чималу суму, коли померла Гаррієт. Сама тільки страховка…
– Стули свій мерзенний писок! – закричав тато. – Махай звідси, поки я…
18
Горацій Волпол (1717–1797) – англійський письменник, котрий належав до передромантизму й працював у жанрі готичного роману – «роману жахів», або «чорного роману», – попередника детективної літератури.
19
Одиниці вимірювання довжини в британській та американській системах мір: 1 фут = 30,48 см; 1 дюйм = 2,54 см.