Страница 4 из 18
Ні, це не просто клаптик паперу, це поштова марка.
Я почула, що тато придушено зітхнув, коли нахилився роздивитися ближче. Несподівано він схопився за горло, руки затремтіли, як осикове листя восени, і обличчя набуло кольору мокрого попелу.
2
Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.
Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:
«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»
Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.
Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?
Чи піднесе?
Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.
– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.
– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. – О лихо мені, я не… я думаю… я маю на думці…
Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.
Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.
Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату, і, як на мене, навіть улітку таке завданнячко могло б нагнати страху на підкорювача Антарктиди Скотта.[12] Це була одна з причин, чому я частенько пропускала цю процедуру й одразу вмощувалася в ліжку із запоною на чотирьох стовпцях, де, загорнувшись у вовняну ковдру, могла снувати думки.
Наприклад, я міркувала про випадок, коли використала ніж для масла, щоб відірвати від жовтявої стіни зразки шпалер. Подумки поверталась до того, як Даффі, не кліпаючи, докладно переповідала роман Кроніна,[13] де герой-неборак проводить одну ніч у деякій кімнаті, занедужує й помирає, бо ж шпалери виявилися забарвлені фарбою з домішкою миш’яку. Сповнена надії, я принесла смужки шпалер у лабораторію, звісно, для аналізу.
Жодних нудних старомодних тестів Марша,[14] не дай Боже! Мені до вподоби був метод, за якого миш’як спершу обертають на його власний триоксид, потім нагрівають разом із ацетатом натрію, щоб одержати оксид какодилу – одну з найотруйніших речовин, яка коли-небудь існувала на планеті Земля – субстанцію з додатковою перевагою – надзвичайно відразливим запахом, схожим на сморід гнилої часничини, ні, у мільйон разів гіршим від нього. Добродій Бунзен[15] (відомий винаходом пальника), першовідкривач какодилу, помітив, що навіть одна його понюшка не лише викликає свербіж рук і ніг, але й призводить до огидливого почорніння язика. Які то численні діла Твої, Господи![16]
Моє розчарування було безмежним, коли з’ясувалося, що зразок не містить миш’яку: він був пофарбований простою органічною сполукою, найімовірніше, витяжкою із козячої верби (Salix caprea) або якимось іншим нешкідливим та вкрай малоцікавим рослинним барвником.
Чомусь ці спогади повернули мене до думок про тата.
Що його так налякало у дверях кухні? І чи дійсно переляк я прочитала на його обличчі?
Атож, у цьому немає ніяких сумнівів. Це не могло бути чимось іншим. Я добре затямила, який він, коли гнівається, коли йому вривається терпець, коли він знемагає від втоми, коли його охоплюють несподівані напади туги: усі ці настрої, наче тіні хмар, що линуть над англійськими пагорбами, час од часу затьмарювали його обличчя.
Я також достеменно знала, що він не боявся мертвих птахів. Мені доводилось не раз і не два бачити, як він уминає жирну різдвяну гуску, вимахуючи ножем і виделкою, наче східний зарізяка. Годі повірити, що його наполохало необскубане пір’я. Або мертве пташине око.
І навряд чи вся притичина в марці. Тато обожнював марки більше, ніж власних чад. Єдиною істотою, до якої він навіки прикипів серцем і яка могла позмагатися із цими прегарними клаптиками паперу, була Гаррієт. І вона, як я вже казала, була мертва.
Точнісінько, як цей бекас.
Може бути, щоб це викликало таку його реакцію?
– Ні! Ще і ще раз ні! Котися звідси! – грубий голос, що долинув крізь відчинене вікно, спочатку розстроїв, а потім обірвав плин моїх роздумів.
Прожогом скинувши ковдру й прудко вистрибнувши з ліжка, я помчала через усю кімнату до вікна. Притьма визирнула на город.
Я вгледіла Доґґера. Він тиснувся до садової стіни, а його темні зашкарублі пальці хапалися за вицвілу червону цеглу.
– Не наближайся до мене! Забирайся геть!
Доґґер – татів служник, майстер на всі руки. І нікого більше в саду не було.
Подейкували – мабуть, почин цьому поклала місіс Мюллет, – що цілих два роки Доґґер перебував у японському таборі для військовополонених, опісля витерпів ще тринадцять місяців тортур, недоїдання та примусової праці на Дорозі смерті,[17] котра сполучала Таїланд і Бірму, де, як плескали язиками, за харч йому були пацюки.
– Поводься з ним обачніше, моя люба, – напоумлювала мене місіс Мюллет. – Його нерви розшарпані.
Він тупцювався на грядці з огірками. Я помітила, що жорсткий віхоть його завчасно посивілого волосся стояв дибки, а очі невидюще втупилися в сонце.
– Усе гаразд, Доґґере! – гукнула йому. – Мені добре їх видно звідси!
Я була подумала, що він мене не почув, однак лише на мить – його обличчя, як сонях на сонце, помалу обернулося на звук мого голосу. Я затамувала подих. Складно передбачити, що людина може зробити в такому стані.
– Спокійно, Доґґере, – крикнула я. – Усе гаразд. Вони пішли собі.
Нараз він зм’якшився. Це було так, наче щойно вимкнули струм в електричному дроті, який він тримав увесь цей час.
– Міс Флавіє? – промовив він із тремтінням у голосі. – Чи це ви, міс Флавіє?
– Я спускаюся, – відповіла я. – Зараз буду.
Я шалено гнала задніми сходами на кухню. Місіс Мюллет, поставивши торт із заварним кремом вистигати на відчиненому вікні, вочевидь, пішла додому.
Ні, покрутила я мозком, так це чи не так, але Доґґеру доконче треба випити. Татове віскі стояло в замкнутій книжковій шафі в кабінеті, і туди мені доступу не було.
Дякувати долі, я надибала на глечик із молоком у буфеті. Я наповнила велику склянку й чимдуж кинулася на город.
– Випий-но це, – запропонувала я, подаючи склянку.
Доґґер узяв її обома руками, дивився-дивився, ніби не міг пригадати, що з нею робити, а потому непевним рухом підніс до рота.
12
Роберт Скотт (1868–1912) – капітан британського флоту, вписаний до когорти першовідкривачів Антарктиди, куди він здійснив дві експедиції, але помер від голоду й виснаження на шляху додому.
13
Арчібальд Кронін (1896–1981) – шотландський письменник, лікар за фахом; серед найвідоміших його романів – «Замок Броуді», «Цитадель», «Шлях Шеннона», «Іспанський садівник» та ін.
14
Тест Марша – спеціальний тест, що допомагає виявити миш’як; названий на честь англійського хіміка, котрий його запропонував.
15
Роберт Бунзен (1811–1899) – відомий німецький хімік, який провадив дослідження в царині органічної хімії. Він з’ясував структуру оксиду какодилу, а також 1857 р. винайшов газовий пальник спеціальної конструкції.
16
Цитата з Псалма 104 з Книги Псалмів (Пс. 104.24). Подаємо за перекладом Біблії І. Огієнка.
17
Дорога смерті – залізничне сполучення між Таїландом і Бірмою, прокладене Японією в 1942–1943 рр.; у будівництві примусово брали участь військовополонені, а серед них і британці. Жахливі умови призвели до безлічі смертей, через що будівництво згодом визнали військовим злочином.