Страница 16 из 18
Мабуть, ні. Ці деталі я маю продумати самостійно.
– Біжи мерщій, серденько, – сказала місіс Мюллет. – Я не потраплю додому, поки не вимию підлоги, а вже перша дня. Травлення Альфа, либонь, жахливо зіпсувалось.
Я позадкувала до дверей. Поліція й лікар поїхали, забравши тіло із собою, і город тепер здавався якось дивно спорожнілим. Доґґера ніде не було видно, і я видряпалася на приземну частину стіни, де мені добре міркувалось.
Чи справді Нед підкинув мертвого бекаса на поріг, підбиваючи клинці до Офелії? Скидається на те, що вона переконана в цьому. Але якщо це його рук справа, то де він узяв бекаса?
За дві з половиною секунди я встигла схопити «Ґледіс», перекинути ногу через сідло й удруге за день погнати як вітер у селище.
Швидкість мала істотне значення. Чутка про смерть незнайомця ще не облетіла Бішоп-Лейсі. Поліція й словом про це не прохопиться, і я теж.
Новина буде в усіх на вустах тоді, коли місіс Мюллет домиє підлогу й піде в селище. Без сумніву, ледве-но вона повернеться додому, звістка про вбивство в Букшоу пошириться, немов чума. Я мала дізнатися до цього часу про все те, що мені було потрібно.
7
Коли я зупинилась і прихилила «Ґледіс» до стосу колод, Нед ще працював на обійсті. Він дав раду барильцям з-під пива й тепер неквапно виносив кавалки сиру розміром із млинове жорно з вантажівки, що стояла неподалік.
– Привіт, Флавіє, – сказав він, угледівши на обрії мене, а заразом і нагоду побайдикувати. – Не проти скуштувати сиру?
Поки я зволікала з відповіддю, він вивудив із кишені загрозливого на око ножа й, проявивши страхітливу спритність, відтяв скибку стилтону. Потім відкраяв кусник для себе й уп’явся в нього зубами, як сказала би Дафна, «із гучним смакуванням». Дафна хотіла стати письменницею й занотовувала до старої бухгалтерської книги, на її погляд, соковиті слівця з романів. Мені впало в око «гучне смакування», коли я востаннє підглядала, що вона читає.
– Була вдома? – запитав Нед, глипнувши на мене скоса, у міру сором’язливо. Я зметикувала, куди він гне, і хитнула головою.
– І як почувається міс Офелія? Її оглянув лікар?
– Атож, – відповіла я, – гадаю, він приходив сьогодні вранці.
Нед цілком спіймався на вудочку.
– Вона ще й досі зелена, еге ж?
– Тепер радше жовта, – сказала я. – Відтінок ближчий до сірчастого, ніж до мідного.
Я затямила, що брехня, прихована за подробицями, як гірка пігулка за цукром, ковтається набагато легше. Але цього разу, ледве-но я скінчила останню фразу, мені стало ясно, що я таки переборщила.
– Флавіє-Флавіє! – сказав Нед. – Ти кепкуєш із мене.
Я презентувала йому свою найкращу обаранілу усмішку селючки.
– Ти мене зловив на гарячому, Неде, – зізналася я. – Повністю визнаю свою провину.
Замість відповіді він, немов чудернацьке дзеркало, нап’яв на себе мою усмішку. На мить я була подумала, що він перекривляє мене, і почала гніватися. Але потім зрозуміла, що він і справді тішиться, що розкусив мене. Я не могла не використати цей шанс.
– Неде, – заспівала я своєї, – якби я поставила тобі страшенно особисте запитання, ти б не відмовився відповісти на нього?
Я терпляче вичікувала, поки до нього дійде питання. Спілкування з Недом нагадувало телеграфне листування з ледь спроможним читати кореспондентом із Монголії.
– Безперечно, я відповім, – сказав він, і ґедзики в його очах натякнули мені, що діятиметься далі. – Звичайна річ, я можу затаїти правду.
Ми досхочу поскалили зуби, і я приступила до справи. Я почала з важкої артилерії.
– Адже ж ти всією душею впадаєш біля Офелії, чи не так?
Нед облизав губи й відтягнув пальцем комірця.
– Вона дуже хороша й порядна дівчина, віддаю їй належне.
– Але невже ти не хочеш одного чудового дня оселитися разом із нею в хатині під солом’яним дахом і виховувати купу діточок?
У цей момент по шиї Неда потягнувся багрянець до самих вух, неначе товстий стовпчик спирту по термометру. За кілька секунд він нагадував мені птаха, котрий надимає горлянку, щоб принадити свою половинку. По-моєму, час йому допомогти.
– Припустімо, їй кортить бачитися з тобою, проте тато суворо-пресуворо забороняє. Припустімо, що тобі могла б прийти на поміч її молодша сестра.
Багрянець почав сходити з його шиї. Я подумала, що він зараз пустить сльозу.
– Ти направду так думаєш, Флавіє?
– Можу забожитись, – запевнила я.
Нед виставив свої мозолясті пальці й несподівано лагідно потис мені руку. Немовби я доторкнулася до ананаса.
– Рукостискання товаришів, – сказав він, хай що б це означало.
Рукостискання товаришів? Може, мені оце зараз потиснули руку, як одному з братчиків якоїсь секретної сільської спілки, котра влаштовує зустрічі на затоплених місячним сяйвом цвинтарях при церквах і по таємничих гаях? Я тепер прийнята до лав і маю разом з іншою шатією-братією брати участь у страхітливих кривавих ритуалах опівночі бозна-де? Цікавенькі відкриваються обрії!
Нед шкірився, як череп «Веселого Роджера».[46] Я взяла його руку у свої.
– Послухай-но, – сказала я. – Порада перша: не підсовуй мертвих птахів на ґанок своєї любки. Це личить лише коту на гулях.
Нед лупав очима, не годний уторопати.
– Я залишав квіти щось із два чи три рази, думав, що вона помітить, – сказав він.
Оце так-так. Мабуть, Офелія тишком-нишком зітхала над букетами в себе в кімнаті, потай забираючи їх, щоб ніхто з домашніх нічого не постеріг.
– Однак мертві птахи? Ти мене знаєш, Флавіє. Я би такого не зробив.
Якби я заздалегідь покрутила мозком, я би зметикувала, що так воно і є. Натомість моє наступне питання влучило просто в яблучко.
– А Мері Стокер знає, що ти розливаєшся медом перед Офелією? – цю фразу я почула в котромусь американському фільмі – «Зустрінь мене в Сент-Луїсі» або «Маленькі жінки»,[47] і мені вперше випала слушна нагода її вжити. У цьому ми були схожі з Дафною – я теж запам’ятовувала слова, дарма що не записувала їх до бухгалтерської книги, а тримала в голові.
– Яким боком Мері до цього? Вона дочка Туллі, та й край.
– Облиш, Неде, – сказала я. – Я бачила той поцілунок уранці… ненароком.
– Її потрібно було розрадити. Не подумай нічого такого.
– Через якогось субчика, котрий захопив її зненацька?
Нед зірвався на рівні ноги.
– Нехай тобі мара! – залементував він. – Вона не хоче, щоб їй кололи цим очі.
– Коли вона прийшла перестилати простирадла?
– Тебе послало саме пекло, Флавіє де Люс! – гарикнув Нед. – Іди собі звідси! Повертайся додому!
– Скажи їй, Неде, – почувся тихий голос, я обернулася й побачила Мері на порозі.
Вона стояла, однією рукою злігши на одвірок, а другою стягнувши блузку на шиї, як Тесс д’Ербервілль.[48] Зблизька я розгледіла, що вона має натруджені червоні руки та явну зизоокість.
– Скажи їй, – повторила вона. – Тепер тобі вже начхати, якщо по щирості?
Я одразу розчовпала, що я їй не до душі. Житейський факт – дівчина зараз же розуміє, чи буде інша їй посестрою. Фелі каже, що чоловіки й жінки спілкуються між собою по зіпсованому телефону, а тому ніколи не знають, хто поклав слухавку першим. Маючи справу з хлопчиком, повік-віків не розгадаєш, закоханий чи просто глузує, але з дівчатками все з’ясовується протягом перших трьох секунд. Між дівчатками відбувається нескінченний мовчазний обмін знаками, неначе радіообмін між берегом та кораблями в морі, і ці таємні крапки й тире попереджали, що Мері дихає чортом на мене.
– Нумо, скажи їй! – крикнула Мері.
Нед важко глитнув і роззявив пельку, але не видав ані пари з вуст.
– Ти Флавія де Люс із Букшоу, еге ж? – звернулася вона до мене. – Наймолодша з тамтого поріддя. – Вона жбурнула мені ці слова межи очі, немов якийсь корж.
46
«Веселий Роджер» – чорний прапор піратів, на якому зображено череп людини й дві схрещені кістки.
47
«Зустрінь мене в Сент-Луїсі» – класичний американський музичний фільм 1944 р.; «Маленькі жінки» – американська мелодрама 1939 р. У центрі подій в обидвох фільмах – чотири сестри.
48
Героїня роману Томаса Гарді «Тесс із роду д’Ербервіллів», яка зазнала багато горя через трагічний збіг обставин.