Страница 15 из 18
– Дідька лисого! – верескнула я назустріч вітру й заспівала:
Дарма що насправді я почувалася скаутом-зірвиголовою лорда Бейден-Павелла[44] не більше, ніж принцом Нік-Наком із фільму «Алі Казаам».
Я була самою собою. Я була Флавія. Я любила себе, навіть якщо ніхто більше мене не любив.
– Віншуйте Флавію! Нехай благоденствує Флавія! – горлала я, коли ми з «Ґледіс» пролетіли стрілою крізь Малфордські брами на обсаджену каштанами алею, від якої рукою подати до Букшоу.
Ці величні брами з грифонами на задніх лапах і витонченою кованкою із чорного заліза колись були окрасою розташованого по сусідству маєтку Батчлі, родового гнізда «брудних Малфордів». Але 1706 року їх прибрав до рук, щоб прикрасити Букшоу, той самий Брендуїн де Люс, котрий, дізнавшись про втечу своєї дружини з одним із Малфордів, зняв брами й привіз їх додому.
Такий обмін – дружина за кілька брам («найпрекрасніших по цей бік Раю», – написав Брендуїн у щоденнику) – як видно з усього, залагодив справу, бо ж Малфорди й де Люси залишалися найкращими друзями й добрими сусідами, допоки останній Малфорд, Тобіас, зачувши про Громадянську війну в Америці, не продав садибу й відплив на допомогу своїм кузенам-конфедератам.
– На кілька питань, Флавіє, – сказав інспектор Г’ювітт, визираючи з передпокою.
Він чекав на мене?
– Звісно, – ласкаво погодилась я.
– Де ти оце зараз була?
– Ви мене заарештуєте, інспекторе? – сподіваюся, він зрозумів мій дотеп.
– Просто цікавість.
Він витягнув люльку з кишені піджака, натовк її й черконув сірником. Я бачила, як сірник догорів і вогник лизнув оцупкуваті пальці інспектора.
– Мені треба було навідатись до бібліотеки.
Він пихнув люлькою, потім тицьнув чубуком, указуючи на «Ґледіс».
– Щось я не бачу книжок.
– Її зачинено.
– Аг-га, – сказав спроквола.
Він був таким спокійним, що це зводило з розуму. Навіть розслідуючи вбивство, він виглядав безтурботним, як людина, що проходжається парком.
– Я мав розмову із Доґґером, – повів він далі, і я помітила, що він пильно на мене дивиться, намагаючись оцінити, які почуття приховує вираз мого обличчя.
– Он як? – сказала я недбало, проте мій мозок волав: «Приготуватися!», подаючи застережні сигнали, як підводний човен під час занурення.
Остерігайся, подумала я. Стеж за своїми словами. Що сказав йому Доґґер? Що в кабінеті був незнайомець? Що там той сварився з татом? Що він погрожував?
У цьому полягають труднощі з людьми на зразок Доґґера: він міг втратити самовладання без жодних на те причин. Чи вибовкав він інспекторові про незнайомця в кабінеті? Хай йому всячина, Доґґеру! Хай йому всячина!
– Він каже, що ти збудила його близько четвертої години ранку й принесла вістку про труп на городі. Так було?
Мені відлягло від серця, але я стрималася, щоб не зітхнути, – чим могла себе видати, – ледь не вдавившись у процесі. Дякую тобі, Доґґере! Нехай благословить тебе Господь і боронить тебе й завжди буде з тобою! Старий добрий вірний Доґґер. Я знала, що можу на тебе покладатися.
– Атож, – відповіла я, – так і було.
– Що ви робили потім?
– Ми спустилися сходами й через кухню вийшли на город. Я показала, де лежить тіло. Він став навколішки й пошукав за живчиком.
– І як він це зробив?
– Він поклав руку йому на шию, десь під вухом.
– Гмм, – буркнув протягом. – І він там був? Я про живчик.
– Ні.
– Звідки ти знаєш? Він тобі сказав?
– Ні, – відповіла я.
– Гмм, – знову буркнув на розтяг. – Ти теж опустилася навколішки біля тіла, еге ж?
– Може й так. Не впевнена… Вилетіло з голови.
Інспектор щось занотував. Навіть не маючи тієї писанини перед очима, я знала, про що там ідеться. Чи сказав Д. Ф., що живчика немає? Чи бачив, щоб Ф. опускалася на коліна б. т. (біля тіла)?
– Це цілком зрозуміло, – сказав він. – Напевно, тебе приголомшило бачене.
Я воскресила в пам’яті образ незнайомця, котрий лежав у відблисках ранішньої заграви: щетинка на підборідді, жмутки рудого волосся, що злегка гойдалися під слабкими подувами ранкового леготу, бліде обличчя, простягнута нога, дрижання пальців, той останній жадібний ковток повітря. І слово, котре його вуста видихнули мені в обличчя… Vale.
О, як це захопливо!
– Атож, – відповіла я, – це було жахливо.
Вочевидь, я склала тест на відмінно. Інспектор Г’ювітт вирушив на кухню, де сержанти Вулмер і Ґрейвс обмірковували подальші дії, потерпаючи від ураганного вогню пліток і сендвічів із латуком місіс Мюллет.
Коли Офелія й Дафна прийшли снідати, я розчаровано зауважила, що Офелія сьогодні була, як ніколи, біловида. Моє вариво дало протилежні результати? Невже я завдяки якійсь дивній витребеньці хімії створила цілющий крем для обличчя?
Буркотлива місіс Мюллет заметушилася, подаючи нам суп і сендвічі на стіл.
– Лихо та й годі, – бідкалася вона. – Я вже забарилася через усю цю мотанину, а вдома ж Альф чекає, коли я повернуся, і все таке. Скільки зухвальства треба мати, щоб попросити мене відкопати мертвого бекаса зі смітника… – Вона тіпнулася. – Щоб вони могли наштрикнути його на палицю й намалювати. Лихо та й годі! Я припровадила їх до смітника й сказала, що коли їм так треба трупик, то вони цілком і повністю можуть відгребти його самостійно, а мені нема часу, бо ланч сам себе не зготує. Беріть сендвічі, дітоньки. У червні немає нічого кращого від холодного м’яса – усе одно що на пікнік вибратись.
– Мертвий бекас? – перепитала Дафна й презирливо скривила губи.
– Так, міс Флавія й полковник учора знайшли його на задвірку. У мене й досі мурашки поза плечима. Як він там лежав, очі осклілі, дзьоб сторчма, а на дзьобі настромлений папірець.
– Нед! – вигукнула Офелія, ляснувши по скатертині. – Як ти й казала, Даффі. На знак кохання!
Минулого Великодня Дафна читала «Золоту гілку»[45] й повідала Офелії, що примітивні ритуали залицяння з Південних морів збереглися до наших прогресивних часів. Треба лише почекати й квит, казала вона.
Я безнадійно дивилася то на одну, то на іншу. Іноді я геть чисто не розуміла своїх сестер.
– Мертвий птах, задубілий, як оцупок, із дзьобом сторчака? Що це за знак такий? – поцікавилась я.
Дафна сховалася за книжкою, а Офелія злегенька зашарілась. Не дочекавшись відповіді, я вислизнула з-за столу й покинула їх хихотіти над супом.
– Місіс Мюллет, – запитала я, – ви казали інспектору Г’ювітту, що вам ніколи не доводилось бачити бекасів в Англії до вересня?
– Бекаси, бекаси, бекаси! Останнім часом усі тільки те й роблять, що торочать про цих бекасів. Відійди трохи, зроби ласку, ти стоїш там, де треба протерти.
– Чому? Чому вам не доводилось бачити бекасів до вересня?
Місіс Мюллет випросталась, кинула щітку у відро й витерла мокрі руки фартухом.
– Тому що вони деінде, – урочисто заявила вона.
– Де?
– О, ти знаєш… вони, як і всі птахи, відлітають. Кудись на північ. Наскільки мені відомо, вони можуть пити чай із Санта-Клаусом.
– Що ви маєте на думці, кажучи «кудись на північ»? Шотландію?
– Шотландія! – зневажливо сказала вона. – О ні, голубонько. Навіть другій сестрі мого Альфа, Марґарет, доводиться добуватися до Шотландії під час вакацій, а вона далеко не бекас, – місіс Мюллет трохи помовчала й докинула: – Хоча її чоловік бекас справжнісінький.
У мене в голові зашуміло, потім клацнуло.
– А Норвегія? – запитала я. – Можуть бекаси влітку перебувати в Норвегії?
– Думаю, що так, люба. Тобі треба допевнитись у книзі.
Авжеж! Хіба інспектор Г’ювітт не сказав пану Дарбі тоді на городі, що в них є підстави припускати приїзд незнайомця з Норвегії? Як вони дізналися? Дав би мені пояснення інспектор, якби я поцікавилась?
44
Роберт Стівенсон Сміт Бейден-Павелл (1857–1941) – основоположник скаутського руху у світі; у 1908 р. видав перший підручник скаутингу «Скаутинг для хлопців» (Scouting for boys), уже незабаром перекладений багатьма мовами світу.
45
«Золота гілка» – книжка британського науковця Джеймса Фрезера, присвячена компаративному дослідженню міфології та релігії, видана 1890 р.