Страница 13 из 36
Коли вже зовсім припікало, я ставав перед дзеркалом і переконував своє відображення:
— Куди ти лізеш, йолопе? Там генерали лише по дотичній пройшли — і то їм роги правили. А ти туди ж зі своїми трьома зірочками! Тобі Контора ще історії з Кіціусом не забула. А тут не один Кіціус, а ціла сотня. З таким приварком вціліти у тебе буде не більше шансів, аніж стати генеральним секретарем ЦК КПРС. Піди краще злий антифриз, сходи на каву, пройдись Піонерським парком, помилуйся лівим берегом Дніпра, поки його остаточно не спаскудили крупнопанельним будівництвом… попустить.
Під час одного із таких сеансів аутотренінгу подзвонив мій друг — Борис-психіатр — і радісно повідомив:
— У кондитерську на Львівській привезли не пересмажену каву. І налагодили кавоварку. Нарешті варить, а не полоще. Вилітай!
— Докторе, по-перше, там через студентів не проб’єшся, ти ж знаєш. По-друге, сьогодні чия зміна? Любки-бардачки? Нічого не вийде, бо я її чоловіка на хімію спровадив свого часу. Ще дусту замість цукру сипоне.
— Товариші лягаві, не панікуйте. Я Любчиному чоловікові після вашої хімії вилікував імпотенцію. Тож буде і кава з цукром, і поза чергою. Виходь. Я на тролейбусній зупинці.
На наше здивування студентів обох навколишніх вузів — театрального і художнього — у кав’яреньці практично не було. Тільки з кутка помахав нам рукою спільний знайомий — Юрій Логвин, великий майстер зображати в дереворитах оголену жіночу натуру. Він якраз уламував «під каву» чергову юну кандидатку на позування.
Борис мав рацію: каву справді не пересмажили і вона виявилася міцною. Проте, я на всяк випадок, як тільки увійшов, одразу став спиною до Люби. Після третього ковтка Борис сказав, ніби знічев’я:
— Пароплав «Максим Горький», між іншим, потихеньку приходить до пункту призначення. Якщо тебе це ще цікавить.
— Абсолютно не цікавить.
— Я так і знав. Так от — начальник спецвідділення терміново поїхав до Москви на якийсь семінар, а його заступник заробив на дачі такий радикуліт, що й досі їсть, п’є… і все решту… в класичній позі наших далеких предків. Тобто — рачки. На хазяйстві залишився я один. Тому перевів «металіста» в окрему палату, відмінив усяку там терапію, взагалі всі призначення за винятком конячих доз вітамінів через крапельницю. Плюс снотворне. За тиждень у нього зникла трема рук.
— Борисе, я ж тобі сказав, що мене абсолютно не цікавить, скільки коштує цей пароплав. Будемо вважати, що у мене морська хвороба. Мене віднедавна нудить від самого імені основоположника соціалістичного реалізму в світовій художній літературі. Скажу більше — я й досі через отого Пєшкова не одружився. Бо коли ночами мені сниться його роман «Мать», я починаю кричати дурним голосом і махати кулаками на всі боки. Хто ж таке витримає?
— Умовили, інспекторе. Не буду я більше згадувати цього ніжегородського босяка. Краще розповім вам про одного хворого, якого так довго лікували, що він забув про все на світі. А коли його перестали лікувати, підгодували, дали виспатися, то він розплющив очі і сказав…
— … і сказав: «Лікарю, що я такого наробив?»
— А ти звідки знаєш?
— Поставив себе на його місце: прокидаюсь — на вікнах грати. Отже, я в КПЗ. Але поряд зі мною стоїть якесь чмо у білому халаті. Висновок: я не просто за ґратами, а у в’язничній «больничці». Додам від себе — другою фразою хворого було: «Наче ж не пив учора, чого ж так голова болить?»
— Сирота, з тобою нецікаво. Ти все знаєш.
— Робота у мене така. Здогадуюсь, що ти йому відповів. Сплів якусь баєчку про те, що все гаразд, що він просто втратив свідомість по дорозі додому, потім в непритомному стані говорив дивні речі, довго не приходив до тями. Відтак «швидка допомога» привезла його сюди. І все буде гаразд, товаришу хворий, ви тільки скажіть, куди родичам повідомити? А він тобі у відповідь: живу, мовляв, на вулиці Лагерній, будинок такий-то, квартира така-то. Номера телефону не пам’ятаю, бо все ще голова болить і цифри плутаються. Тож ви через довідкову дізнайтеся. Прізвище моє — таке-то.
Тут я назвав Борису те прізвище, котре роздобув за допомогою бабусь-всезнайок, а потім підтвердив через паспортний стіл. І мій друг вперше за роки знайомства розгублено роззявив рота. Потім стулив, аж зуби клацнули, сів на підвіконня і поскаржився:
— Щось ноги не тримають…
— А це на дощ, — заспокоїв я друга.
— То що ми будемо робити?
— Докторе мій любий, все, що я міг зробити по лінії карного розшуку, я вже зробив. Після чого мені наполегливо порадили частково втратити пам’ять. Щоб як почую слово «металіст», питав: а що це таке? А тобі не завадить негайно відновити хворому всі процедури і провести відповідну редактуру історії хвороби. Доки тебе на сусідню койку не поклали, теж як пацієнта.
— Що, так серйозно?
— Надто серйозно. Людина з таким прізвищем справді п’ять років тому жила за вказаною адресою, справді працювала слюсарем на оборонці і заробляла більше начальника цеху. Справді їздила на роботу і з роботи на метро, мала люблячу дружину і двох дорослих дітей. Проте, в один нехороший момент не зникла безвісти на п’ять років, а важко захворіла. І ще через рік назавжди пішла з життя. Дуже добре, Борисе, що ти, як я здогадуюсь, спочатку подзвонив мені, а не в довідкову «нуль-дев’ять».
Борис посидів на підвіконні, осмислюючи інформацію, потім посміхнувся і запитав:
— Підміна покійників виключається?
— Я знаю тільки один аналогічний випадок. Кілька років тому в глухому грузинському селі, кажуть, помер старий швець, котрий з’явився там влітку п’ятдесят третього року. Подейкують, що це був не хто інший, як сам Лаврентій Павлович Берія. А в Москві схопили і розстріляли його двійника. У нашому випадку підміна виключається — заслужений виробничник помер удома. Більше того, встиг у непритомному стані відсвяткувати новосілля. Тож на Лагерній зараз нікого з цієї сім’ї немає.
— Уявляю собі, як вони раділи!
— Що батько помер?
— Ні, що квартиру встигли одержати. Булгаков правий: квартирне питання як у тридцятих роках нас псувало, так і зараз псує.
— Борисе, якби ти знав те, із чим ми, лягаві, здибаємося, то слово честі — збожеволів би. І професійна витримка не допомогла б. Ну наприклад, найделікатніший випадок: завтра треба йти одержувати ордери, а бабця-нахаба посеред ночі помирає. Це ж як виходить — мінус як мінімум дванадцять квадратних метрів. За що ж тоді боролися? Онуки ховають труп на балконі, одержують ордер, переїжджають на нову квартиру, терміново прописують усіх включно з покійницею і лише тоді розпаковують труп, кладуть у ліжко і викликають лікаря.
— Ну, якщо відкинути переселення душ, то ніякого матеріалістичного пояснення феномену я не знаходжу.
— І не треба. Бо містика в нашій державі ані Конституцією, ані Статутом КПРС не передбачена.
— Щось у нас з тобою, Олексо, веселенька сьогодні розмова склалася. Скажу відверто — чим довше я працюю у своїй лікарні, тим більше переконуюся, що вчення академіка Павлова геніальне і стовідсотково правильне. Але виключно для собачок. Свого часу в наше дитяче відділення привезли дівчинку років дванадцяти. З глушини, десь за Чорнобилем. Ще смішна така назва у села. Зараз пригадаю — ага, Кабани. Спочатку захворіла на грип, потім одержала ускладнення. Як написав у направленні тамтешній фельдшер, «на голову». А полягало це ускладнення у тому, що дівчинка раптом заговорила чистісінькою французькою мовою. Колеги цікавилися: у тій кабанівській школі взагалі ніякої іноземної не викладають, бо вчителя ніяк не знайдуть.
— І що ж з’ясувалося?
— А нічого не з’ясувалося. Як заговорила — так і перестала. Вилікували… Ну що — побалакали?
— Побалакали. Розбігаємось.
Ми так і зробили. Борис помчав на роботу, а я пройшовся пішечки від Львівської площі до Управи. Вже на вході черговий старшина порадував:
— Сирота, де ти лазиш? Тебе Генерал шукає.
Ну от, подумалось, вже якась падла настукала.
На щастя, цього разу передчуття мене зрадило. Наш великий начальник просто вирішив поцікавитися, що ж було на тій конференції, куди він мене спровадив од гріха подалі. Настрій у Генерала був хороший, він навіть записав дещо з моїх фраз аби вставити у чергову доповідь, погодився зі мною, що якби не ми, ментівські практики, то всі ці розумні вчені повиздихали б з голоду. Навіть подякував за проведену роботу.