Страница 12 из 36
— Знаю.
— Не знаєш! З генералом Федорчуком справу мав?
— Не з моїм щастям. Вище полковника не траплялися.
— Вважай, смаленого вовка ти ще не бачив. Мій тесть минулого року з ним у санаторії ЦК відпочивав цілий місяць. І ще за столом були перший помічник Щербицького з дружиною. Так от, вони втрьох від шефа республіканського КДБ за місяць чули рівно чотири фрази: «Здрастуйте. Смачного. Непогана сьогодні погода. До побачення». І все! Втаємничені люди кажуть, що вже як мати справу, то з самим Андроповим. Той у порівнянні з Федорчуком — взірець рафінованого інтелігента. Він платівки з джазом колекціонує! І, кажуть, навіть вірші пописує!
Однак, я стояв, мов скеля, непорушний, аж доки Мономах не здався і не пообіцяв щось придумати. А потім ми розбрелися по своїх компаніях.
Не знаю, що там говорили за генеральським столом, а за нашим було весело. Як і всі радянські люди, після третьої заговорили про роботу, обсобачили начальство, обгавкали телевізійних «Знатоків», розповіли найсвіжіші анекдоти про ментів, після шостої поплакали над своєю гіркою долею і заспівали останній витвір когось із безіменних міліцейських бардів: «Робити я не хочу, а красти ще боюсь. Поїду я до міста, в міліцію наймусь…»
Мій університетський однокашник витяг мене з ліжка десь над ранок, наказав одягтись і йти з ним дихати повітрям. Ми забрели в найглухішу алею санаторію і тільки там Мономах заговорив:
— Сирота, надалі проси в мене що хочеш, включно до аспірантури. Заочної. Але в Робін Гуда надалі грайся сам. Ти навіть не уявляєш, куди ти розігнався. Добре, не мучся, все одно не знаєш. Для початку: нинішній начальник Управи, Генерал — скільки років, як призначений?
— Здається, років п’ять, як з Криму переведений.
— Не здається, а саме п’ять. А його попередник де?
— Не знаю. Може, у наше міністерство на підвищення пішов, а може, в Москву забрали.
— Як же, забрали! В нашу міліцейську бурсу — на підполковницьку посаду, замом начальника по стройовій.
— Та ти що? За оту сотню начебто сектантів?
— Заткнись, салага, і слухай, коли тобі старший за званням розповідає. От щороку транспортна міліція відловлює на поїздах і корабликах сто тисяч пацанів, котрі подалися в біги або в мандри. Сто тисяч — від Карпат і до Курил. А як весна і рання осінь теплі, то не сто тисяч, а всі сто двадцять п’ять. Думаєш, хоч в одного з наших начальників за цей потік бодай тім’я засвербіло чи погони на плечах заворушилися? Та ніколи! Штани знімають з міністерства освіти, ну максимум — з конкретних батьків за грубі прогалини у виховній роботі. А для нас це всього лише нормальна статистика.
Далі Мономах говорив майже пошепки і увесь час озирався:
— А тепер — чому через оту твою сотню зниклих були такі оргвисновки. По-перше, вони зникли не протягом року, а за один день. Уявляєш? Місячна норма поданих на розшук виконується за один день. Стаханов у своєму забої ліг би грудьми на відбійний молоток. І щойно про це стало відомо на Орджонікідзе — все, гаплик! Полетіли погони, позлітали люди, на справі про розшук одразу гриф найвищої секретності і комедія закінчилась. Почалася справа державної ваги. В.В. доповідали щодня.
Від автора: На київській вулиці Орджонікідзе (нині — Банкова) містилося ЦК КПУ. «Ве-Ве» — так українці у приватних розмовах називали Щербицького.
Я дочекався, доки мій однокашник закурить і поцікавився:
— А крім зорепаду з погонів ще щось було?
— Було. Єдине, про що мені проляпався отой прокурорський, так це те, що востаннє всіх цих людей бачили, коли вони йшли на станцію метро. І практично всі вони зазвичай їхали до кінцевої — Святошин. Ну, там хто поряд жив, а хто на електричку поспішав чи на тролейбус, але всі виходили на Святошин. Більше я нічого не дізнався. Бо прокурор, як тільки зрозумів, що він мені сказав, то спочатку протверезів з переляку, а потім з переляку ж знову напився — до відключки.
— Цікаво, якою ж версією прикрилися від Москви?
— Ну ти ж, Сирота, не дурний, сам чув. Якась незареєстрована секта після тривалої агітації підбила велику групу киян порвати зі світським життям і виїхати у віддалені райони Союзу, в якийсь підпільний монастир посеред глухої тайги, чи що там у них… та які там в біса віддалені райони! Он у Львові минулого року випадково підпільний жіночий монастир греко-католиків розкрили — замаскований під гуртожиток медсестер і санітарок при інфекційній лікарні.
— Ну, так то Львів. А з нашими, киянами — що? Повернули до сімей, посадили в психушку чи десь на хімію спровадили? А може, взагалі не знайшли?
— Сирота, тобі не здається, що сьогодні навдивовижу чудова погода?
3
Одразу після конференції мене кинули на підкріплення спеціальної групи, котра безуспішно ловила банду ведмежатників. Ця порода злодюг останнім часом, здавалося б, втрапила до міліцейської червоної книги як вимираючий підвид. Проте дивись — воскресли! І добряче наплювали в борщ не тільки нашому столичному управлінню, а й усій радянській міліції.
Скидалося на те, що до складу «організованої злочинної групи» (банда по-науковому) входили виключно майстри спорту з важкої атлетики. Бо вони розколупували сейфи, мов ті консервні бляшанки не з допомогою автогену чи вибухівки, а звичайнісінькими кувалдою і ломом. Уявляєте, яку для цього треба було мати фізичну силу? І який могутній сон чомусь охоплював стовідсотково всіх мешканців будинку, коли на першому поверсі в підсобці магазину чи ощадкасі отак знущалися над бідолашним сейфом.
Ми робили засідки — безрезультатно. Піднімали старі справи і знаходили або довідки про передчасну смерть славетних ведмежатників минулого, або їх самих — хворих, немічних пацієнтів спецінтернатів для престарілих. Нинішнє покоління важкоатлетів старанно тренувалося аби встановити нові рекорди во славу Батьківщини і максимум криміналу, який вони собі дозволяли, так це часом видерти з корінням і поставити на попа, себто догори дригом, будку телефона-автомата.
Коли ми остаточно засапались, як ті молоді гончаки, що втратили слід, до пошуку втрутився сам Старий:
— Ви тут, пацанва зелена, посидьте, водички попийте, носи повитирайте, шкарпетки попрасуйте. А я погуляю. Ведмежатник — він звір особливий. Галасу навколо себе не любить. До нього з підходом треба, як до незайманої петеушниці з села.
Сказав — і зник. Ми пожартували в курилці, що Старий, напевне, поїхав у свої Цуманські ліси партизанський автомат викопувати. Аж тут наш дідуньо об’явився. І таки втер нам носа. І то не шовковою хустинкою, а наждачним папером. Бо протягом кількох днів без шуму і галасу засадив під замок одного за одним отих невловимих важкоатлетів. А коли він привів — без усяких наручників і охорони, притримуючи під лікоть, мов родича, отого геракла, котрий нівечив кувалдою навіть золінгенівську сталь, то вже сам Генерал вишикував у коридорі весь розшук і сказав лише два слова:
— Вчіться, шмаркачі!
І це стосувалося не лише старшого лейтенанта Сироти, а й декого з майорів.
Схоже, що після бравурної антиведмежої операції Старого весь кримінальний світ Києва охопив містичний переляк. Дійшло до того, що два тижні на славетному танцмайданчику «Юність» (по народному — «Жаба») нікому не вибили бодай одного зуба! Тому я спокійно приводив до ладу всю документацію, пропадав годинами на каві і взагалі відверто нудився. А відтак почав знову розмірковувати над тим, що присягнувся забути після пам’ятної розмови в глухій алеї міліцейського санаторію.
Та дивна річ! Чим більше я умовляв себе не думати про безіменного бродягу, котрий приходив до тями в київській психушці… тим більше я про нього думав. Відомий психологічний ефект. Ним свого часу блискуче послуговувався легендарний Ходжа Насреддін, обіцяючи вилікувати будь-яку болячку за умови, якщо хворий не думатиме про голозаду мавпу. Природно, це нікому не вдалося.