Парад планет

Все на світі має свій початок і свій кінець: приїхав у Яблунівку летючий загін роботів — має й від’їхати. Прощальний вечір відбувся у сільському Будинку культури, де влаштували концерт художньої самодіяльності силами обдарованих колгоспників і талановитих роботів. Задля цієї нагоди кожен із електронних маніпуляторів озув червоні чобітки, надів барвисту вишиванку, а широкі, мов Чорне море, шаровари підперезав шовковим поясом.

Перед переповненим залом виступив робот Леонардо Явтухович Датунашвілі — він грав на лірі. Причому цю ліру ніхто з яблунівців не назвав би ні лерою, ні релею, ні рилом, ні коліскою лірою, бо не було в ній ні дерев’яного корпусу, схожого на корпус гітари з дерев’яним пристроєм для натягування струн, не було колеса й ручки, важеля й жодної клавіші... Натхненний і урочистий, невпізнанно помолоділий, наче юний бог Гермес, робот Леонардо Явтухович Датунашвілі тримав у руках щит велетенської черепахи, до якої прикріплено три вербові гілки, а до гілок — солодкозвучні струни.

Лишенько, як Леонардо Явтухович грав на черепаховій лірі, граційно пересуваючись по сцені на гусеницях, причому так, що фортепіанна музика шин мовчала!..

Робот-листоноша Кіндрат здивував не менше. Він вийшов на сцену з флейтою, проте не з дерев’яною чи сучасною оркестровою, а з кістяною. Так, так, граючи на кістяній флейті, робот Кіндрат спершу чарував яблунівських меломанів звуками ніжними й м’якими, а далі це вже були звуки не просто ніжні й м’які, а голоси птахів!.. Еге ж, голоси птахів пролунали — спершу вдарив соловей, сипнув колінцями, спалахнув шалом вогненної пристрасті, далі озвався закоханий турман, затріщав пихатий дрозд, защебетала ластівочка, тенькнула синиця, заспівала вивільга!.. Які тільки пташині голоси линули з кістяної старовинної флейти в руках робота Кіндрата!

А як вигравало на тамтамі чудо маніпуляційної техніки робот Василь Васильович! Почепивши легендарний барабан через ліве плече, він вправно орудував ліктем і пальцями лівої руки, в холеричному темпі тиснув і тиснув на шкіряні струни, а правою рукою схопив кривий дрючок і лупцював по шкіряній мембрані барабана. Василь Васильович послаблював чи підтягував шкіряні струни, барабан підвищував чи знижував тон, і африканською тривогою віяло в яблунівському Будинку культури, й не одному войовничому молодому колгоспнику хотілося схопитися з крісла, кинутись під ті звуки в дикий ритуальний танок довкола вогнища — ось тільки шкода, що роботи не здогадалися запалити вогнище на сцені...

Робот Мафусаїл Шерстюк зіграв соло на скрипці для Мартохи.

Хто відає, можливо, тримав він у руках не простий музичний інструмент, що має чотири струни, а творіння якщо не самого Страдіварі, то Нікколо Аматі чи Ґварнері. Робот Мафусаїл клав свій смуток на музику, а Мартоха, присутня в залі, чула той смуток то в червоній тональності, то в білій, то в інших барвах, бо виконавська майстерність Мафусаїла була демонічна! Еге ж, демонічна, бо не тільки розчулена Мартоха, а й інші колгоспні меломани та меломанки не просто чули музику, а ще й бачили ноти-звуки: «до» вони сприймали червоного кольору, «ре» — фіолетового, «мі» — синього, «фа» — блакитного, «соль» — зеленого, «ля» — жовтого, «сі» — оранжевого. В яких тільки барвах-світлофарбах заграла й засвітилась печаль робота Мафусаїла Шерстюка в передчутті близької розлуки з Мартохою, та й не тільки з нею одною... Розчулене сумною барвомузикою, яблунівське жіноцтво й дівоцтво схлипувало в тверді кулаки.

Робот Модест Олексійович Недригайло, модель типу «Астарта», власник унікальних блоків мажоритарної логіки, базіка й хвалько, несподівано для всіх зіграв на старовинній українській кобзі, добуваючи з допомогою плектра такі звуки, які міг добути хіба що робот — і не скромний та ніяковий, а задавака із задавак, що похваляється родинними зв’язками з американською системою «Роботаг» чи японським «Хівіном», отож не станемо докладно зупинятись на його грі.

Зате де б узяти нечіпаних слів і достойного пафосу, щоб бодай коротко сказати про виступ вродливого робота Едика! І не тому, що до великого бухгалтерського списку на його металевих грудях додалось іще: «... плюс Юля плюс Наталка плюс Ляля плюс Ліда». Й не тому, що його поставна статура була татуйована додатковими гаслами: «П’яниця за кермом — злочинець» і «Ліс — народне багатство, бережіть його від вогню!». Й не тому, що вийшов на сцену з електрогітарою, яка всім уже в’їлась у печінки.

А тому, що, віртуозно граючи на електрогітарі, робот Едик танцював гопак!

Ви ще не забули, що цей симпатичний маніпулятор-механізатор мав чотири ноги? Кожна зодягнена в широченну шароварину блакитного шовку, кожна озута в червоний хромовий чобіток, довкола стрункого стану палахкотить язиками полум’я золотаво-червоний пояс!.. Зала зойкнула від захвату, коли робот Едик підскочив до самої стелі й там зависнув, наче орел сизокрилий у польоті. Зала знеможено стогнала, коли він, сам собі граючи на електрогітарі, йшов навприсядки, викидаючи вперед не ліву й праву ноги почергово, як міг би викидати будь-який яблунівський парубок, а відразу чотири. Й чотири його ноги творили метелицю, якусь дивовижну вальпургієву ніч, якийсь шабаш екстазу й шаленства!.. Зала ревла від захоплення, коли робот Едик пішов перевертом по сцені і його ноги утворили млинок. А далі, вибиваючи дрібушки озутими в хромові чобітки ногами, втягнув одну ногу в тулуб, танцюючи на трьох, далі другу, танцюючи на двох, далі третю, танцюючи на одній... далі одною ногою відштовхнувся від сцени, снарядом злетів до стелі і, граючи на електрогітарі, опустився вже на чотири ноги, причому на коліна, бо ноги зумів підігнути під себе!

Завершуючи музичну програму, виступив електронний буфетник Полікарп. Гай-гай, маючи семипалі руки, він вийшов на сцену з трьома інструментами, наче він сам — ціле тріо, наче він — український народний музичний ансамбль. І як йому вдавалось водночас грати на скрипці, на басолі й на бубоні? Проте грав! Скрипка в його руках плакала чайкою так, як, либонь, ніколи не плакала в Ойстраха чи Козолупової: віолончельної форми басоля ридала басом у чотири струни; а бубон гримів під паличками-стукачками туго натягнутою шкірою, брязкотів бубонцями, які, немов срібні дукачі, розсипали по сцені.

Можна б іще розказувати про те, як молоді роботи з летючого загону танцювали танок маленьких лебедів, як Мартоха й робот Леонардо Явтухович виконували дует Одарки й Карася зі славнозвісної опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»; як один із дотепних роботів виступив у оригінальному жанрі — імітував голоси старшого куди пошлють Хоми Хомовича, колишньої пройдисвітки й шахрайки Одарки Дармограїхи, листоноші Федора Горбатюка; як роботи оптували на шпагах, ходили по канату, тримаючи в руках жердину для рівноваги, як діставали з порожнього капелюха живих голубів, барвисті стрічки, склянки з водою... І як яблунівські колгоспники в другому відділенні концерту віддячили талановитим роботам-аматорам сюрпризами не меншої художньої вартості, а саме: поставили цікаву оперету з життя роботів. Гротескна й іронічна, оперета розповідала про те, як роботи живуть і працюють, як любляться й виходять заміж, як народжують дітей і мріють про щастя. Авжеж, можна розповідати, але немає слів, які б уповні передали мистецький блиск того концерту, поставленого роботами й колгоспниками.

А вже вранці в гожу осінню годину чи не вся Яблунівка висипала на околицю — за лавою срібнолистих яворів прощалися з летючим загоном роботів. Сміялись, обнімалися, цілувались. А потім роботи, збившись натовпом, заплакали. Рясні сльози котились по їхніх щоках, по грудях, скапували на прижовклу траву. Аж заходився від ридань робот Леонардо Явтухович Датунашвілі, якому, либонь, і за чином випадало найдужче побиватись у час розлуки.

— Так плачуть, наче з рук не наробились у нашому «Барвінку», з ніг не находились і з очей не нагляділись, — глибокомудро мовив довгожитель Гапличок.

— Ну, хлопці, поплакали перед дорогою — й годі! — скомандував робот Леонардо Явтухович. І коли великий гурт електронних маніпуляторів за його наказом перестав плакати, прибравши статечного вигляду, звернувся до яблунівців: — Спасибі, що ви подарували нам ці гіркі сльози! Ми, роботи, рідко плачемо, тільки з великого горя, — вів далі Леонардо Явтухович, човгаючи гусеницями по траві. — А коли плачемо, то з наших механізмів вилучаються шкідливі хімічні речовини, які вкорочують нам віку. Чим більше плачемо — тим більше вилучається, отож ми стаємо кріпші, здоровілі й молодші. Спасибі ж вам за ці гірки сльози розлуки, що додали нам сили й молодості!