Марина — цариця московська

Стрільцями на Русі стали називати в середині ХVI ст. нове військо. Колись — первісно — термін «стрілець» означав стрільця з лука, адже ворога він вражав стрілою, якою стріляв. Але стрільці хоч пізніше й звалися стрільцями, проте були озброєні вогнепальною ручною зброєю — пищалями, як у давнину називали рушниці, і сокирами — бердишами.

Вони до XVII ст. складали основу руської піхоти (хоча були й кінні стрільці). Це було військо з тих, хто перебував на государевій службі, служилі люди, набрані в основному не з чорних людей, а з поміщицьких селян. Звання «стрілець» було пожиттєвим і спадковим: стрілецькі сини та племінники теж ставали стрільцями — було їх на той час у Московії щось із 12 тисяч і кількість їх з року в рік зростала.

Стрільці (їхні голови отримували за службу цілі маєтки) одержували за свою службу невелике грошове й хлібне жалування та дворове місце біля 30 кв. сажнів, город, право користуватися вигоном і пастівниками. Вони звільнялися від посадського тягла, могли займатися — як і посадські — безмитною дрібною торгівлею — навинос чи в наметах — і навіть мати лавки. Тож майже всі стрільці ставали торгівцями — часом і на шкоду службі, — чи ремісниками — зброярами, ковалями, чоботарями тощо.

Мешкали вони в особливих стрілецьких слободах, у кожній з яких було від 500 до 1000 стрільців з їхніми сім’ями. Полки, які на той час охороняли Кремль і Китай-город, селилися в центрі міста — на Моховій проти Боровицьких воріт Кремля — та в інших місцях.

У мирний час несли охоронну службу по всій Росії. Один з таких стрілецьких полків, що охороняв Кремль, а в ньому царя з його сімейством, виявився, як кажуть, не на висоті — простіше, позадкував перед озброєними людьми Шуйського та натовпом змовників. Хитрий Шуйський знав, як узяти стрільців за зябра. Їхнім вразливим місцем були слободи і сім’ї в них. Воєнні люди були прив’язані до свого добробуту і боялися його втратити — часом і на шкоду службі. Люди Шуйського пригрозили стрільцям: якщо вони не відступляться від царя, народ пустить червоного півня по їхніх слободах, мужики зґвалтують їхніх жінок та дочок — доки вони охоронятимуть царя. І стрільці, забувши про свій обов’язок ратний по охороні Кремля, відступили — перед загрозою знищення їхнього добробуту та сімей... І доля царя та цариці була вирішена. Завдяки відступництву тих, хто їх мав охороняти...

Як усе вибухнуло «народним гнівом», як дзвони по всій Москві вдарили в набат, як ошаліла юрба-юрма ринулася штурмувати царську твердиню Кремль і змела його варту, що виявилася такою ненадійною, адже стрільці на той час уже всі поспіль поперетворювалися на крамарів-гендлярів, першим до царициних покоїв вбіг воєвода Басманов — блідий, простоволосий (десь загубив свою пишну боярську шапку) і чи не з порога крикнув:

— Ваша величносте?!. Марино Юріївно?!. У Москві — бунт! Бунтівники вже захопили Кремль — царська варта нас більше не захищає. Вона здалася заколотникам! Стрільці виявилися ненадійними — ганьба їм, служилим, на царській службі! Ваша величносте, — спасайтеся як можете. Вся надія лише на Бога і... І на удачу. Якої вже, мабуть, не слід і чекати. Все загинуло в одну мить! А я ж застерігав царя Дмитрія!.. Ще вчора застерігав! Та що тепер. Після бою кулаками не махають. Спасайтеся, ваше величносте! Вас уже нема кому захистить. А я зараз застережу Дмитрія Івановича та, може, чим йому допоможу...

І вибіг — блідий, простоволосий, розпачливий, з криком:

— Спасайтеся, спасайтеся хто може!!!

В палацових покоях цариці зчинилася всеохопна паніка, відчай... Крики, плачі жінок переповнювали покої ще вчора такого, здавалося, надійного кремлівського палацу.

Марина заснула пізно, лягла вже під ранок — в обіймах Дмитрія заснула солодким — після любові, як після купелі, — сном, тож, розбуджена нагло, ніяк не могла втямити, що трапилося... Що триває? Їй здалося, що до них прийшло чи не всесвітнє лихо — всьому кінець, крах і надії на порятунок, якщо вже про те застеріг Басманов, — немає...

«Русский народ — титульная нация, имеет ту же роль, что и римляне в Риме, монголы в Орде, греки в Византии.

Хочешь быть русским? Становись!» — з Інтернету.

Ось короткий список неруських прізвищ в Росії:

Адашеви — від золотоординського князя.

Глинські — від в. кн. Вітовта, які отримали в уділ м. Глинськ.

Камаєви — від Камай-мурзи.

Кантемири — білоординський рід.

Касимови — від касимівських царевичів.

Кадишеви — від казанського мурзи Іваная Кадиша.

Котстрови — від казанського мурзи.

Кочубеї — від кримського татарина Кочубея.

Кудашеви — від золотоординського хана.

Мамаєви — від кримського мурзи Мамая.

Мансурови — від кримського бека Мансура.

Муратови — золотоординський рід.

Мурзіни — від ногайського князя Каная.

Мустафіни — від казанського царевича Муртази Мустафича.

Тенішеви — від Теніш-мурзи золотоординського роду.

Тюменські — сибірський рід.

Умарови — казанський рід.

Урусови — від ногайського князя.

Чегодаєви — білоординський рід.

Шахматови — кримський рід.

Юсупови — від ногайського князя Юсуфа, правнука Едигея.

Якушеви — від казанського князя...

А ще ж графські роди — Апраксіни, Аракчеєви, Баранови, Зубови, Матюшкіни, Мордвінови, Орлови-Давидови, Протасови-Бахметьєви, Ростопчини, Строганови, Уварови і т. д. і т. п. Всі вони походили — руські графи — від мурз із Золотої Орди, від татарських виходців, від золотоординських баскаків, від мордовських татар, від кримських татар тощо.

А ще ж боярські роди неруського походження: Адашеви, Бібікови, Булгакови, Веньямінови-Зернови, Годунови (від мурзи Чета), Денісьєви, Карандеєви, Кобякови, Назарьеви, Наришкіни, Поліванови, Ратаєви, Сабурови, Урусови, Хітрови, Шишкіни, Юшкови, Язикови тощо. Всі вони також походили від мурз, золотоординців, татарських князів, кримських татар та їхніх царевичів, емірів тощо. Але найбільше, звісно, від мурз.

А ще ж були дворянські — руські! — роди з неруськими прізвищами, чиї предки були вихідцями із волзьких, кримських татар, ногаїв тощо. Перейшовши на службу до руських царів, вони поодружувалися з руськими, швидко асимілювалися і поставали руськими знатними родами — їхні діти, онуки, не кажучи вже про правнуків, — узагалі чистокровними стовідсотковими руськими, — так збагачувалася і міцніла Русь, охоче приваблюючи до себе знатних, кмітливих і відважних інородців, переплавляючи їх у казані, з якого вони виходили вже справжніми руськими, і тільки прізвища їхні — неруські — говорили, що коріння їхнє серед тюркських племен і народів. До численних російських боярських, графських та дворянських родів, чиє родове коріння в Золотій Орді, походить і рід Басманових (це вже видно з їхнього прізвища). Петро Басманов був сином Федора Басманова, який відзначився в ратному ділі при служінні московським князям, а потім і царям. А втім, Федір Басманов трохи спіткнувся — з повеління Івана Грозного убив свого батька, який чомусь не прийшовся до двору царя. А умова була така: не вб’єш свого батенька, якого вже терпіти не міг жорстокий Іван Грозний, будеш сам убитий — вибирай, боярине.

І боярин Федір Басманов вибрав — убив рідного батечка на догоду цареві. І став в історії відомий як улюбленець Івана ІV, без якого той «не міг ні веселитися на бенкетах, ні лютувати в злодійствах». За участь у захисті Рязані він був нагороджений золотою медаллю і невдовзі отримав чин крайчого. І раптом... Раптом чимось не догодив Грозному — а догодити йому не кожен із смертних міг, — жорстокий цар щось запідозрив і велів стратити свого вірного друга Федора Басманова. Що й було негайно вчинено. (А може, то його спіткала така кара Господня — за убивство рідного батька?)

Петро, син Федора, по його загибелі зостався малолітнім. Мати вийшла вдруге заміж за боярина князя Василя Голіцина, в чиєму домі Петрик отримав добру на той час освіту. Згодом, як виріс, був звільнений царем Федором Іоанновичем від родової опали, був пожалуваний у стольники, і звідтоді починається стрімке вивищення Петра Басманова над іншими. І слава, що за словами Карамзіна, була успадкована від «батька та діда» та тим, що він завжди відстоював добро і воював із злом, — рідкісна звичка навіть у наш час. Борис Годунов, який бачив у ньому одні лише достоїнства, відправив його у званні воєводи для побудови фортеці на річці Валуйці, згодом він стає окольничим. А з 1604 року був посланий разом з князем Трубецьким проти Самозванця, Гришки Отреп’єва, буцімто руського царевича — для захисту Чернігова. Оскільки Чернігів уже був захоплений царевичем Дмитрієм, заперся в Новгород-Сіверську, організував надійну оборону, а отримавши підкріплення, навіть відігнав царевича від міських стін.