Страница 83 из 168
Те, що сталося того дня, польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным».
А втім, як той день не називай, а катастрофа є катастрофою. Як словники трактують такий термін: раптове лихо, подія з тяжкими трагічними наслідками: знищення, загибель, руйнація; тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті.
Все почалося раннім ранком 17 травня, почалося катастрофічно, себто — дуже швидко, спричиняючи — таке трактування цього терміну — негативні, трагічні наслідки...
А втім, «почалося» — занадто м’яке формулювання того, що трапилося 17 травня 1606 року у столиці Московського царства-государства...
Все звалилося, як з неба.
І все водночас шугнуло й загуркотіло, наче в бездонну прірву, туди, звідки вороття уже не буде і бути не могло.
В одну мить, наче щось тріснуло, гахнуло і провалилося.
В одну мить пролунав жахливий вибух, і все пішло шкереберть — в тім числі й світопорядок. Принаймні, так тоді здавалося.
В одну мить змінився хід історії, і вона — пані Історія — стрімко пішла — ба, ба понеслася! — але іншим, зовсім протилежним шляхом (а може, й бездоріжжям, через перепони й буреломи, загати й запруди). Хоча... В перший день московської катастрофи ще й наперед визначеного шляху не було — все завертілося, як у кривавій віхолі-круговерті, що все крушила, нищила, трощила навколо і виходу з якої вже, здавалося, не було і бути не могло. Як немає виходу — і бути не може — із ситуації, що зветься кінцем світу.
Все зникло в одну мить, світ, до того спокійний і сонячний, з наперед усталеним порядком і ходом, наче тріснув і розвалився.
Це була не просто невдача чи катастрофа, це справді був крах.
Крах, коли здавалося, що катастрофи зазнав не лише режим царя Дмитрія Івановича, це була — так тоді здавалося — катастрофа всього Московського царства-государства в часи Великої Смути, після якої зіп’ятися на ноги і хоч якось оклигати воно вже не зможе.
Раннього ранку 17 травня над Москвою пролунав набат, несподіваний, неочікуваний, моторошний, трагічний — як і всі набати. Сигнали тривоги, що подаються у випадку загальної тривоги, якого-небудь нещастя — пожежі, нападу ворогів тощо... Подаються вони — він — ударами дзвону — так було споконвіку на Русі, яка вже мовби й звикла до набатів, після яких часто наставав кінець одного світу і починався вже інший.
Але того ранку ніякого ворога ні в Москві, ні біля Москви, ні взагалі на пограниччі царства не було й не передбачалося. Як згодом виявиться, ворог все ж таки був, але сидів він у Кремлі й ім’я йому було цар Дмитрій Іванович — зі своєю царицею Мариною Юріївною.
І тоді в Москві ударив не один набат, як не один дзвін ударив на сполох, — їх було багато, набатів і дзвонів, і вони в одну мить мов оглушили Москву, адже одночасно підготовлені люди закалатали у всі дзвони по всій Москві. І те бемкання, як на пожежу, ще й не затихло, як з усіх усюд до Кремля вже понеслися якісь збуджені, розбурхані люди — простолюдини й холопи, посадські й ремісники-торгівці, князі й бояри. Що сталося — спершу ніхто гаразд ще й не тямив, з тих, хто з дрюччям (російською «дрекольем»), не розбираючи дороги, ошаліло й очманіло, але переповнений рішучістю все нищити, нищити й нищити, нісся до Кремля.
Повсюди лунало:
— Пожежа!.. Пожежа!!. У город! У город!! Город горить!!!
Під терміном «город» звичайно ж мався на увазі Китай-город і Кремль.
Про пожежу, яка буцімто вже лютувала «в городі», кричали нарочито — найняті змовниками горлодери.
Кричали, аби не насторожити варту Кремля. І взагалі — царя та його прихильників. Мовляв, не проти царя-батюшки — хай царствує, — все це зчинилося, а проти пожежі, що ось-ось знищить увесь Кремль, а потім і Москву-матінку.
— Пожежа!.. Пожежа!!! — під бемкання дзвонів, що роздирали душу, кричали огласники. — Город горить!!!
І хоча ніде не видно було не лише моря вогню, а й хоча б якогось там язика червоного диму, а люди неслися як... як на пожежу. Вірили в ту мить, що Москва й справді горить і її треба рятувати.
Але бігли всі чомусь з дрекольєм, а що тим дрюччям, бодай і загострено-замашним, проти вогню вдієш?
Але бігли як... як на пожежу, і бігли чомусь до Кремля, хоч над ним ані полум’я, ані диму чомусь не було видно.
Але юрби неслися як на пожежу, все змітаючи на своєму шляху, чинячи при цьому гірше, аніж вчинила би пожежа, якби вона раптом спалахнула. Змело те збіговисько й кремлівську варту.
Охорона царя Дмитрія Івановича, що складалася з іноземців (їх навзагал називали «німцями») і руських стрільців, була захоплена зненацька. Так само зненацька і була зметена, як розбурханий вал трощить і змітає на своєму шляху греблю.
І натовп із все тими ж криками «Пожежа!.. Пожежа!!! Город горить!!!» нестримною лавиною, дикою, ошалілою і вже, здавалося, некерованою, якою здавна славляться страшні руські бунти у смутний і в не смутний час, увірвалася в Кремль і запрудила його до країв...
Здавалось, що все, кінець. Навіть російській державності. І в першу чергу кінець для царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни.
Ще коли вдарили у набат і московити кинулися до Кремля, першими на Красну площу примчали бунтівні бояри, серед яких де-не-де були помічені й князі на чолі з боярином князем Василієм Шуйським та вірний йому військовий загін.
І хоч тривога й сум’яття охопили всю Москву, але спочатку становище Дмитрія Івановича ще не було критичним.
Цар Дмитрій Іванович попри все — і попри свої прорахунки і дев’ятиденну бездіяльність, коли він без угаву гуляв у Кремлі, а ночами «крутив» любов з царицею, попри всі свої промахи, все ще був популярним у народі — як новий цар, котрий неодмінно покращить їхнє життя. Бо сам, переховуючись од Годуна, зазнав поневірянь і знає, почім ківш лиха.
Це розуміли бунтівні бояри на чолі з Шуйським. Як і те, що московити незадоволені не так самим царем, як іноземцями, зокрема поляками, які, прибувши до Москви з весільним поїздом Марини Мнішек, чинили що хотіли — як у завойованому місті.
На цьому — але тільки на першому етапі бунту, — і вирішили «грати» бояри на чолі з Шуйським, розуміючи, що відкритий виступ проти царя може закінчитися для них невдачею.
У першу чергу це розумів кмітливий і винахідливий боярин князь Шуйський — був він підступний і хитрий. І до біса винахідливий та, попри все, везучий. Він, аби відвести підозру від себе і від своїх справжніх цілей, діючи за руським принципом «кинуть тень на плетень», звелів своїм людям спершу кричати про якусь буцімто міфічну пожежу (Москва неодноразово горіла — разом з Кремлем, — часто й вигорала дотла, — тож московити її боялися), а потім — на другому етапі — кричати, що поляки, мовляв, хочуть «извести государя».
Це був єдино вірний, хоч і підступний хід у тій ситуації, і натовпи, нацьковані і спрямовані людьми Шуйського (та й поляки для цього вже дали привід, і не один), кинулися штурмувати двори й будинки, заздалегідь помічені крейдою, які займали польські вельможі та посли Речі Посполитої, — у тім числі й той, що його займав воєвода Юрій Мнішек.
Натовп спершу біг бити поляків і рятувати свого царя.
Дзвони бемкали і бемкали на сполох. Натовпи розділилися: одні кинулися громити по Москві будинки, у яких постоєм стояли поляки, інші, разом із озброєними людьми Шуйського — на штурм Кремля, все ще вигукуючи:
— Поляки хотят извести нашого государя! Бей поляков!!! Защитим царя Дмитрия Ивановича!!!
Ті крики стрільці з кремлівської охорони сприйняли за чисту монету і спершу й собі приготувалися захищати царя Дмитрія Івановича, аж тут виявилося, що все так і трохи... не так.
І стрільці розгубилися — чим і скористалися люди Шуйського.
А розгубилися стрільці ось чого.
Стрілецькі слободи у ті часи у Замоскворіччі займали і відігравали особливу роль у тамтешньому житті.
Їх називали з великої літери — Стрілецькі слободи. (Слободами — від свобода — у ті часи в Київській Русі, на Україні і в Росії називали поселення, жителі яких тимчасово звільнялися від феодальних повинностей і податків; у містах — квартали, де мешкали люди однієї професії чи національності, зрештою — велике село, селище; а ще слободами тоді називалися пільги та привілеї, які надавалися тим, що селилися на незайманих землях, як слободами називали і самі незаселені землі, на яких селилися ті, хто втікав від панського гніту.)