Страница 64 из 168
— Ах, мегерку з пір’ям, шапчину пана посла? — все ще клеїв дурня думний дяк. — А навіщо панові послові в церкві шапка? Сонце в тім’я йому тут не пече, та й хіба не бачить пан посол, що в Божому домі ніхто не має на голові шапки? Це ж Божа обитель. Та й царя треба поважати, царицю, які саме вінчаються.
Але посол як затявся, вимагаючи негайно йому повернути злощасну мегерку. Чи він вважав, що йому, послу королівства, негоже бути простоволосим, що це підірве авторитет не лише його як посла, а й самого королівства, яке він представляє...
Хтось з поляків, підбігши до пана посла, щось шепнув йому на вухо. До пана посла нарешті дійшло, чому його «москва» позбавила у храмі головного убору, але він довго не міг вгамуватися. А «москва» тим часом добродушно посміювалася, кажучи:
— Надули ми литву, надули!!.
З боку гостей церемонію коронації Марини Мнішек на російську царицю найбільш детально описала лише одна людина — член її почту і родич Мнішеків Станіслав Немоєвський (зробив він це значно пізніше, по пам’яті, вже перебуваючи у засланні в Ростові).
Панові Немоєвському, істинному католику, особливо не сподобалася православна служба. У православному, ясна річ, соборі. Про те, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, пан Немоєвський якось і не подумав. А може, й не знав цієї руської приказки. Тим більше, як і всі учасники весільного поїзда Марини до Москви, він був шляхтичем і шляхтичем гоноровитим, та ще й затятим католиком — ставив себе вище якоїсь там «москви» і не те що не шанував звичаїв країни, у якій він опинився волею випадку, а навіть не визнавав їх. Ба навіть нехтував ними, як чимось не істинним. Тому й спогади його про коронацію Марини Мнішек в Успенському соборі Кремля переповнені бурчанням та невдоволенням, що їх відчував автор під час того дійства. Все, геть чисто все не подобалося шляхтичу в Москві, і зокрема тамтешній ритуал коронації. (А яким він мав бути іншим? І чому іншим — на догоду чужій шляхті?) Перш за все панові Станіславу не сподобалась православна служба. І це у православному храмі. Не сподобалась по суті чужаку! Який забув — повторимо ще раз, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. «Бурмотінням» — так пан Станіслав назвав у своїх спогадах ту православну службу, свідком якої він мимовільно став.
Бурмотіння без кінця і краю...
Що, мовляв, зі співу священика по книгах нічого не можна було второпати, крім хіба що одного — «Господи, помилуй», що його вони, священики — пан Станіслав не полінився навіть порахувати — повторювали «більше ста разів». (Нині такий чин молитви зберігся в руській старообрядницькій церкві.)
Сама ж винуватиця тих подій була так схвильована і так вся переповнилася очікуванням чогось незвичайного, що ось-ось мало статися, що навіть не відчувала того «бурмотіння», терпляче чекаючи головного — покладання корони на її голову, тож молитовна частина для неї пролетіла швидко.
І ось вони — священики зі своїм «бурмотінням» та безконечними повторюваннями «Господи, помилуй» — нарешті вмовкли.
Пан Станіслав теж нарешті зміг перевести дух — ху-ух! Слава Богу, перша частина скінчилася.
І тоді почався власне обряд коронації.
Двоє найстарших владик — імпозантні, пишно-білобороді, в осяйному вбранні — взяли корону, що стояла перед вівтарем на позолоченій тарелі і з якої весь обряд Марина не спускала погляду, відчуваючи, як блискуча осяйна корона притягує її до себе і заворожує, — потім узяли барми, що лежали на другій тарелі, і понесли їх — корону і барми — на витягнутих руках до патріарха. Несли неспішно, урочисто, а Марині хотілося вигукнути: та швидше, швидше! Скільки мені чекати? Не вимотуйте з мене душу!..
Патріарх, благословивши корону, покадив навколо неї пахучим димком з кадильниці. Зробивши кілька кроків, підійшов до Марини... А далі все довгоочікуване дійство звершилося швидко і... просто. Підійшовши до Марини, патріарх, як писатимуть очевидці коронації, «возложил корону на голову великой княгине». (До тієї миті покладання монаршої корони на голову Марини вона за православним обрядом вважалася лише великою княгинею, царицею вона стане після покладання на голову корони.)
Патріарх благословив Марину, яка стояла не дихаючи (навіть не вірячи в ту мить, що все вже здійснилося і вона нарешті — цариця московська!), нахилившись (він був вищим за Марину), торкнувся губами оголеного плеча цариці і щось сказав — Марина вловила лише два слова: «Цариця наша».
Як і вимагає обряд коронації, Марина (про це її застерегли ще у Вознесенському соборі), хитнувшись, поцілувала патріарха (він схилив перед нею голову) у його митру, прикрашену перлами.
Отримавши поцілунок, патріарх відійшов на своє місце. Тим часом владики попарно піднімалися на трон і благословляли велику княгиню, яка вже з цієї миті стала царицею російською, — торкалися двома пальцями її чола та пліч, потім благословляли її хрестом, і цариця мусила кожного з них цілувати в митру.
І лише тоді на царицю «возложили» барми.
Процитуємо ще один документ (подія, що відбувалася тоді в Кремлі, варта того). На коронації Марини Мнішек на російську царицю і потім на її весіллі з царем Дмитрієм (ці дві церемонії йшли одночасно, але одна за одною, а де й зливаючись в єдине дійство) був присутній православний архієпископ Єлассонський Арсеній. І ось які спогади про ту подію (цитується за виданням: Арсеній Єлассонський. «Мемуары из русской истории. Хроники Смутного времени». — М., 1998. — С. 131—132):
«Коли настало 8 травня, то з великим чином, урочистістю і честію поєднавшись, цар Дмитрій з Марією (Марину архієпископ чомусь називає Марією) вийшли із палацу в супроводі всіх бояр, синкліту, чоловіків і жінок, зі славою і урочистістю великою. Вся підлога палацу і шлях, що веде в соборний храм Пречистої Богородиці, і вся підлога соборної церкви були заслані оксамитовою парчою, витканою золотом. При вході до церкви їх зустрів патріарх з архієреями і благословив їх чесним і святим хрестом. Співаки проспівали їй царське многоліття. Патріарх, взявши обох, в супроводі архієреїв зійшов на приготовлене високе місце посередині церкви, все покрите і прикрашене оксамитовою із золотом парчою. Зверху на цьому високому місці стояли три срібловизолочені лави з коштовними подушками для патріарха, для царя і нареченої Марії. Вони сіли на ці лави, а архієреї сіли на східцях вищого місця на золототкані подушки. Перед Царськими дверима на приготовленому і гарно вбраному столику лежала царська одіж цариці. Патріарх, цар і всі архієреї, які сиділи з ними, встали, патріарх сказав: «Благословен Бог наш». Під час читання молитов патріархом і архієреями, по чину, два архієрея принесли царське вбрання, кожний по одному, по чину. Патріарх, прийнявши їх, благословив їх і поклав на царицю Марію за допомогою архієреїв. Цар, будучи наперед коронований царським вбранням, стояв (на своєму місці). При покладанні на царицю всіх вбрань, коли патріарх прочитав молитви, співаки проспівали «Аксіос» і багатоліття. При покладенні одягу і після прочитання молитов цар і цариця, обоє вбрані в царське вбрання, зійшли вниз і, в супроводі патріарха, зійшли на високий царський трон, де зосталися для вислуховування божественної літургії. Патріарх почав божественну літургію, і по закінченню її співаки проспівали царське многоліття по чину. Після божественної літургії протопоп Феодор повінчав їх посередині церкви перед святими вратами. І після вінчання свого обоє вони не побажали причаститися Святих Тайн. (Це й буде поставлено царському сімейству на карб, як чи не найбільший їхній злочин!) Це дуже засмутило всіх, не тільки патріарха і архієреїв, але і всіх, хто бачив і хто чув. Отже, це була перша й велика печаль і стало початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі».
Те, що царське подружжя (цариця Марина, правда, була католичкою, але ж цар Дмитрій був і залишився руським, православним, хоч буцімто й приймав у Польщі чужу віру) не захотіло причаститися Святих Тайн, вразило присутніх, як ножем різонуло. Особливо православних московитів.