Страница 63 из 168
Церемонія коронації Марини Мнішек почалася з урочистого — чи не зі священним трепетом — виносу царської корони.
Під малиновий передзвін кремлівських дзвонів корону окропили святою водою і під молебень — із все тим же сакральним трепетом — понесли до Успенського собору.
Над Кремлем, і здавалося, що й над усією Москвою плив все той же малиновий передзвін, коли кожний дзвін звучав як окремий акорд і в той же час у гармонії з іншими. Це й називалося малиновим передзвоном, і ягода малина, як то можна було подумати, тут була ні при чім. Означення «малиновий передзвін» походило від назви бельгійського міста Малин, у якому вперше почали виготовлювати такі мелодійні дзвони.
Біля входу до собору коронаційні регалії зустрів патріарх з єпископами і супроводжував їх до храму. Коли вони зникли в соборі, була витримана пауза, і тільки тоді до найславетнішої і найзначнішої святої обителі Русі вирушила процесія. Складалася вона з півтори сотень дворян «в парчовой одежде». За ними велично простували чотири дворянина з бердишами і п’ятий — мечник князь Михайло Скопін-Шуйський, майбутній герой у боротьбі з другим Лжедмитрієм.
А вже потім виступав (у літописі буде зазначено «шествовал») цар Дмитрій Іванович, рвійний, підтягнений — молодець молодцем. Він не йшов, а наче з радощів чи збудження пританцьовував. А був він у короні.
По праву руку його супроводжував посол Речі Посполитої — і в той же час представник цариці — Міколай Олесницький (так наполягли поляки), а по ліву руч — глава Боярської думи князь Федір Мстиславський — так наполягли московити.
А вже потім ішла вона, Марина Мнішек, цариця московська, «одетая по-московски, — згадуватимуть потім поляки з несхваленням, — в богатую одежду, украшенную жемчугами и драгоценными камнями по вишневому бархату».
Цариця не йшла, а пливла і здавалась повітряною, безперечно, ще молодшою, хоч і була молодою, таким гарним схвильованим і наче трохи зляканим дівчам, яке все ще до кінця не може збагнути, що ж нині діється, який спектакль, що в ньому вона має грати одну з головних ролей...
Її вели — під руки, так треба було за ритуалом, — з правого боку батько, воєвода Мнішек, відповідно вбраний у багату і пишу одіж (він грав роль не лише батька цариці, а й головного представника її народу і віри — поляків), а під ліву руч — княгиня Параскева Мстиславська як представниця — так наполягли московити — православного люду Москви. А за нею сунули знатні гості з Речі Посполитої і такі ж знатні боярині і дворянки Московського царства.
До собору і далі по його східцях була «розіслана дорога — оксамит на червоному сукні, — яким всі й простували» — велично, гордо і пишно.
Гості старалися не принизити авторитету свого князівства, господарі — свого царства. А всіх разом супроводжували з боків вісім німецьких алебардників, які врочисто несли сокири у вигляді півмісяця, насаджені на довгі держаки із списами на кінці, а трохи позаду йшла царська охорона, яка чомусь теж складалася з іноземців — «рыцери и драбонты».
Процесія неспішно, але й не повільно, а розмірено й урочисто пройшла розісланою «дорогою» (червоне сукно аж полум’яніло під сонцем) і поволі зникла в соборі.
А над Кремлем все плив і плив малиновий передзвін із численних храмів, соборів та церков, простолюдини того дня гуляли за державний рахунок, підкидали вгору шапки й кричали:
— Цар-батюшка женится — уря, уря!!!
— Віват, віват!.. — кричали поляки. — Hex жиє наша славна Марина, цариця руська!!.
І горді були, що саме вони подарували Московії царицю і за це їм «москва» має бути безмежно вдячна.
— Нєх жиє!!. Нєх жиє!!!
— Пущай жівьот, — вигукувала «москва» і милостиво додавала: — А там... посмотрим... Уря, уря!!!
Поляки тоді не знали, що вигук «ура» (крім виявлення загального схвалення) означає ще й бойовий заклик до атаки...
Варто зазначити ще й ось що. Вінчання призначили на четвер 8 травня. І це було порушенням руського звичаю (правда звичай цей не був узаконений церквою): не влаштовувати шлюби перед п’ятницею, що вважалася пісним днем. (П’ятниця на Русі вважалася постницею.) Але Дмитрій Іванович сприйняв це як дріб’язок і не звернув на нього уваги — що йому теж буде поставлено на карб.
(Існує розповідь очевидця тих подій німецького найманця Буссова: «На весіллі й коронації відбулася чимала спірка між царем і московськими вельможами з-за одягу. Цар і польські вельможі хотіли, аби наречена, коли її поведуть у церкву, була в польському вбранні, до якого вона звикла з юності, тоді як у чужому (себто руському) вона не вміла триматися. Московити вимагали, щоб під час вінчання, згідно зі звичаями їхньої країни, вона була зодягнута так же, як і цар. Після довгої суперечки цар сказав: «Добре, я не стану відміняти звичай моєї країни, уступлю моїм боярам... Адже річ йде про один лише день».
«І попросив свою наречену, аби вона зодягла руське вбрання, — згадує далі Буссов, — на що та, врешті-решт, погодилась. Тоді на наречену зодягли дороге царське вбрання, у якому її і відвели у церкву та обвінчали з Дмитрієм. Але наступного дня, 9 травня, Дмитрій велів принести своїй цариці нові польські плаття з проханням, щоб вона зодягла і носила їх з поваги до нього, оскільки вчора був день руських вельмож і він хотів догодити своїй країні, a сьогоднішній і всі наступні дні тепер будуть належати йому. Він буде царствувати і вчинятиме так, як йому буде вгодно, а не так, як хочуть московити. З того дня цариця зодягалася по-польському...»)
Але повернемося до вінчання. Цар і цариця сиділи в соборі на золотому і срібному тронах — правда, в руському вбранні. Оксамитове, з довгими рукавами плаття цариці було так щедро всипано коштовним камінням, що навіть непросто було визначити його колір...
А тим часом в Успенському соборі знову ледь було не спалахнув скандал між католиками і православними.
Річ у тім, що руські боялися, аби католики (питання віри тоді стояло надто гостро) не осквернили своєю присутністю православний храм. Підозріння в першу чергу впало на посла Речі Посполитої Міколая Олесницького, який був у шапці — в храмі! — дещо незвичній для руських і яку вони назвали «мегеркою с перьями». Правда, спершу руські звернули увагу не так на форму головного убору польського посла, як на те, що він, зайшовши до храму, не зняв того головного убору. Руські, навіть до хати заходячи, першим ділом поштиво знімали головні убори, а тут у храмі, в Божій обителі, посол не зняв своєї «мегерки с перьями». Це вкрай обурило набожних московитів — поляк-католик не шанує їхньої віри, явно демонстративно стовбичить у святому Божому домі в клятій «мегерці з пір’ям».
Оскільки в храмі вже шушукалися, осудливо позираючи на нечемного гостя, якому все ж таки забракло культури поведінки, думний боярин Афанасій Власьєв дещо делікатно — не зважившись про те говорити прямо, — попрохав посла дати йому його шапку. Буцімто щоб... потримати її.
Пан посол, в першу мить нічого не збагнувши, зняв свою мегерку і дав потримати дяку. Але той відразу ж передав її слузі, і мегерку швидко було винесено з храму.
Урок всім був зрозумілий, але тільки не панові послу. Він, і за цим разом нічого не збагнувши, обурився: як? «Москва» забрала його шапку і кудись винесла з церкви??. Та це ж... це ж грабіж серед білого дня!!!
— Пан дяк має негайно повернути мені шапку!!!
Але натомість пан дяк, замість того аби прямо сказати, що в храмі треба знімати головний убір, почав ніяково жартувати, що шапка пана посла, мовляв, «буде», «вже скоро буде». Та й у церкві тепер, мовляв, не студено, щоби стояти в шапці.
Пан посол, розійшовшись не на жарт, почав підвищувати голос, вимагаючи, аби йому негайно повернули шапку. Пригрозив ледь чи не дипломатичним демаршем!
— Мегерку!!. — вже кричав, порушивши урочистість того, що відбувалося в Успенському соборі.
Але думний дяк шкірив зуби і чомусь хитро підморгував.
— Шапку? — розігрував із себе невинного. — Яку... ша-шапку?..
— Мою, пся крев!!!