Страница 61 из 168
Було вже далеко за північ, але від дрібушечків фрейлін і простецького гупання стрільців усе в монастирі ходило ходором, і черниці не знали, де подітися, — так їм хотілося самим приєднатися до дівич-вечора цариці, але... Сан не дозволяв. Мусили затикати вуха й молитися та бити поклони, бити поклони та молитися...
А тим часом в гулящих напропале почалося нове чаркування.
Цариця веліла своєму кухмістеру, який завідував її похідною кухнею, званою рестораном на колесах (по приїзді до Москви він усе ще зберігав свій статус), подати ще заморських вин, що й було негайно зроблено.
Кухмістер не поскупився.
Вина були подані найкращі, рейнські, позолочені і срібні кубки дзвеніли дружно і заздравно, тож здравиці із зиченням любові цариці Марині виголошувалися раз по раз.... Рейнські вина пилися так, що швидко фрейліни і стрільці знову пустилися в танок.
Кухмістер ще і ще старався, дівич-вечір цариці вдався на славу. І ніхто не загледів у веселій тій колотнечі, де поділася винуватиця тих гульок, цариця Марина. Про неї — хоч її дівич-вечір відзначали, всі тієї ночі, але ближче до ранку, — всі наче й забули.
Стрільці упадали за фрейлінами, фрейліни мліли і квітли — досі в їхньому пісному — чи то пак зразковому — житті такого не траплялося.
І де поділася цариця (а раптом би її викрали?), те теж нікого не хвилювало. (Потім, другодні, винувато опускаючи очі, стогнучи, фрейліни казатимуть, що, мовляв, у цариці розболілася голівонька і вона пішла спочивати у свої покої.)
Як ніхто не звернув уваги й на те, що разом з царицею з дівич-вечора зник і молодий стрілець з бородавкою на носі...
Цариця Марина з’явиться лише вранці, як її фрейліни, хапаючись за голови, кленучи себе за такі гульки, ледве виповзатимуть зі своїх келій.
Цариця Марина — це потім казатимуть — була якась... якась не така. В очах її було щось таке... Наче вона сеї ночі спізнала якусь таїну. Яку, між іншим, належить спізнати кожній жінці...
Цар Дмитрій у ті дні постійно підкреслював свою незмінну і вірну любов до Марини. І навіть до її родичів виявляв — теж посилену — шану. Так, другодні після приїзду Марини до Москви він прийняв рідних і приближених пана воєводи. Прийом був присвячений вшануванню Марини, з якою цар, як наречений, все ще тоді не міг бачитися. Одночасно це був і прийом польських послів — себто державний захід.
На прийомі від імені цариці виступив гофмейстер її двору Мартин Стадницький. Шлюбний союз Дмитрія і Марини він назвав єднанням двох народів і підкреслив, що це — запорука боротьби християнських країн проти «бусурманів».
«Захотів Господь вашу царську милість, — звертався до царя, — з’єднати з народом, який мало відрізняється від вашого народу в мові і звичаях, рівний йому за силою, відвагою, хоробрістю в бою, мужністю...» Далі, вихваляючи рід Мнішеків, пан гофмейстер вдався до історичних аналогій, нагадавши про Софію Вітовтівну (1371—1454), жону Василія І. Згадав і Василія IIІ, який був одружений з Оленою Глинською, рід котрої походив з Великого князівства Литовського. Закликав забути минулі розбрати, припинити «свирепое и варварское кровопролитие» і об’єднатися для спільної боротьби з «бусурманами» християн... Дмитрія Івановича він раз по раз підкреслено поштиво величав «вашою царською милістю», і це приємно було слухати цареві.
Насамкінець пан гофмейстер двору Марини Мнішек підкреслив, що він «поляк, людина народу вільного», який «звик говорити вільно»...
Але головним його побажанням Дмитрію Івановичу було побажання «свергнуть полумесяц из полуночных краев» і «озарить полуденные края своею славою», і в «столице предков своих на старости лет увидеть потомство свое»...
Але прийом той ледь було не закінчився дипломатичним скандалом. Посли Речі Посполитої — Міколай Олесницький та Олександр Госевський — вручили Дмитрію Івановичу послання короля Сигізмунда III до московського царя, але чомусь у тому посланні цар Дмитрій Іванович називався не государем Московським, а всього лише «великим князем»...
Це вкрай обурило московитів, від імені яких з протестом виступив думний дяк Афанасій Власьєв. Не без підказки Дмитрія Івановича, він зробив спробу повернути посилання польським послам зі словами: «Вы отдали письмо, на котором нет титула царского величества, но обращено оно к нашему князю всея Руси. Дмитрий Иванович — цесарь в своих православных государствах. И вы это письмо возьмите обратно к себе и отвезите его своему государю».
На урочистому прийомі запала гнітюча мовчанка.
Зрештою, учасники прийому зашушукалися: московити не приховували свого обурення, поляки — свого.
Дмитрій Іванович, спостерігаючи за реакцією поляків, між тим напружено думав, як йому далі триматися і як завершити цей негаданий конфлікт (його ще тут не вистачало!) — зам’яти чи, навпаки, — роздмухати?
Приниження було явне (він цар, а не якийсь там князь), але й псувати відносини з гоноровитою шляхтою та їхнім королем не входило в його плани. Адже це буде розцінено послами як недружній акт.
Насправді ж посли, забираючи послання свого короля, розцінили його як... жест війни.
В палатах знову запала гнітюча мовчанка. Тепер уже й московити задумалися: а чи не перегнули вони бува палицю?
Забираючи послання свого короля, посли не втрималися, щоб не нагадати невдячному московському князеві (так вони чомусь вперто йменували московського царя) про зичливе до нього ставлення їхнього короля, як і всього королівства Польського.
Але тут Дмитрій Іванович раптом спалахнув і, не втримавшись, вступив у суперечку з послами, що було нижче його високого рангу. Але царя зачепило за живе те, що посли посміли його назвати невдячним.
І тут посол Міколай Олесницький, знехтувавши дипломатичним протоколом, вступив у перепалку з царем (правда, знову нагадавши, що він поляк — «людина народу вільного», тож звик говорити правду за будь-яких обставин).
І почав докоряти.
Цареві! Що, мовляв, поляки свого часу прийняли його, допомогли йому, зрештою, проливали свою кров під час походу на Москву, а він, Дмитрій Іванович, чим відповів? Замість «вдячності — невдячність, замість дружби — ворожнеча», ще й «дружбою та милостями короля нехтує», що це взагалі, вигукував, «причина для пролиття крові людської!».
Московити зашуміли, ладні хоч цю мить стати на герць з поляками, але Дмитрій Іванович, збагнувши, чим це може скінчитися, швидко розрядив обстановку, звелівши Афанасію Власьєву таки взяти злополучне послання.
Думний дяк мусив підкоритися царському повелінню.
Послання короля Сигізмунда він таки взяв, але, не втримавшись, заявив, що «лист без титула» він бере, але бере заради збереження «весільних урочистостей царя».
Поляки насупились, але промовчали.
Московити — гроза грозою, хмара — хмарою — теж зціпили зуби.
Всі вочевидь збагнули: погане примирення все ж таки краще гарної війни.
Прийом далі тривав, але тривав у напрузі, що гнітюче повисла в палатах, так і не розвіявшись.
Не розвіється вона і під час коронації Марини Мнішек, але що сталося — те сталося, і переграти ситуацію на краще вже не було можливості. Поляки вперто гнули своє, заявляючи, що у всьому винна «москва», московити — своє гнули, котячи бочку на підданих Сигізмунда III, а це миру не додало, а тільки загнало ситуацію в глухий кут, з якого, здавалося, вже не було виходу...
Аби залагодити ситуацію, вельми неприємну, що виникла на попередньому прийомі, цар у неділю влаштував у Кремлі бенкет із своїми польськими «родичами». Не забував він і про наречену, яку все ще у Вознесенському монастирі посилено готували на роль російської цариці, чи не щодень посилаючи їй різні дарунки. Так у неділю 4 (14) травня він велів віднести своїй вибраниці «шкатулку з коштовностями, ціна яких доходила до 500 000 рублів», — так перешіптувалися бояри. А ще було видано 100 000 злотих, аби пан воєвода Юрій Мнішек міг розплатитися зі своїми боргами в Речі Посполитій. Марина — це свідчення одного з її приближених — теж не скупіла, роздаючи «немало драгоценностей панам приближенным».