Страница 60 из 168
І пішла — висока, худа, вся в чорному... Пішла, повторюючи: «Ось так воно, дитя моє... Синова моя...»
Мине не багато днів, як Марфа Нага — коли зчиниться у Москві кривава буча і чернь на чолі з боярами все трощитиме у Кремлі, коли царем стане Василій Шуйський, — на чім світ стоїть ганитиме «дитя своє», як вона до того називала Марину Мнішек, «синову» свою. За те, що вона виконувала православний обряд при вінчанні, виконувала, навіть не будучи хрещеною. Але то буде через кілька днів — усього лише через кілька лічених днів, — а тоді Марфа Нага інакше, як «дитя моє», «синова моя», Марину і не називала...
Вчувалася їй — наче вона того ранку була в Самборі, — пісня, що її часто наспівувала бабця Софія.
Їй іноді здавалося, що Дмитрій її не кохає. Хоч він і клявся їй у своїх почуттях, — правда, це було ще в Самборі, — а вона хотіла... Хотіла, аби він ще і ще їй клявся в коханні. Для дівчини — це таке щастя. Слухати клятьбу парубка в коханні... А може, Дмитрій просто нею захопився? І вважає те захоплення за кохання?
А вона багла кохання.
Багла, хоч так і не розібралася, чи сама вона кохає Дмитрія?
Чи заміж іде за нього, коханого, без якого дівчині й світ не милий, а чи всього лише з обов’язку. Щоб самій царицею стати. Та й батько як напосівся: виходь та й виходь за руського царя!
Не могла сама собі відповісти, а тому бурмотіла: потім, потім, потім... Після вінчання, як настане шлюбна ніч, усе й з’ясується. Аби він лише не виявився таким, яким був його батько, як про те їй розповідала Марфа Нага.
— Ах, панночко наша ясновельможная, цариця Московська, ах, ах, — невідь-чому ахкала панна Хмелевська і звично плескала у свої маленькі долоньки. — Ах, ах, яке пречудове у тебе життя! І наше життя теж пречудове — біля твого, царице наша, ах, ах!..
Це вона серед ночі раптом потягла всіх у двір монастиря.
— Подивімося на московську ніч — ах, ах!.. Московські ночі бувають тільки в Москві, — мудро вирішила панна Хмелевська, — а тому ходімо дивитися на московську ніч, ах, ах!..
Вони тоді потомилися од дівич-вечора, наспівалися, натанцювалися (черниці обурювалися, що «литва не дає їм спочивати», але що для фрейлін, які розгулялися, значили чиїсь там обурення!). Вина було вдосталь, тож провели Маринин дівич-вечір як годиться і після півночі галасливою юрбою висипали у двір — дивитися на московську ніч.
— Ах, ах, дівич-вечір у Кремлі! — за своїм звичаєм вигукуючи, плескала в долоньки панна Хмелевська, як вони після гульок своїх дівочих висипали в монастирський двір, що одночасно був і кремлівським двором.
Соборною площею Кремля походжала варта — стрільці з бердишами. На вигнутих лезах їхніх бердишів блищав місяць.
Марина звела голову — у темному зоряному небі над Кремлем висів молодик — якийсь маленький, ляльковий і беззахисний. То була перша фаза місяця — місячний серп, або місяць, що росте.
Щойно народжений місяченько іграшково сяяв серпиком на тлі чорнющого неба над Кремлем. Світла від нього майже не було — сама лише краса. Якась дитяча, казкова. Але враження від тієї казковості псувала нічна варта, яка перегукувалася десь у пітьмі:
— Пантруй!.. Пантруй!!
Захмелілі її фрейліни, взявшись за руки, пустилися в танок по колу, у якому була Марина. А пустившись в танок, вигукували на всі голоси:
— Дівич-вечір у Кремлі — радуйся, наша панночко!..
Фрейліни, розійшовшись, співали й танцювали завзято, і Марина, підхопивши од них веселість, танцювала в колі і теж щось співала, а що саме, й згадати потім не могла. Із башт кремлівських мурів уже визирали стрільці — що зчинилося у Кремлі, де за нічної пори ані згуку не трапляється? Хіба яка ворона спросонку каркне.
«Дівич-вечір» — долинало до них, і вони не могли збагнути, що за той... як його, дівич-вечір? А певно, щось таки до біса гарне, веселе й хмільне, коли цариця зі своїми панянками так веселиться у дворі та ще й серед ночі. Самим хочеться пуститися з ними в танок... Ай цариця, ай матушка!.. Ядрьоная, виходить, баба! Натанцюється з нею цар Дмитрій, не сумуватиме. Правда, казали, вона — нехрещена, дівка з Польщі, але бабьонка шо нада! Ишь как отплясывает со своими девками! Девишник, говорит, устроила в Кремле. По-ихнему и будет девич-вечер... Хотя, может, и танцует при луне потому, что некрещеная. Бес разберет эту литву люторны веры!..
Хотя... люторны не люторны, все равно, нам, татарам, все равно. Лишь бы наше было сверху!..
А тим часом від ґанку кремлівського палацу, званого Великим, відділився невеликий гурт стрільців з бердишами — теж нічний дозір? — і попростував до жіноцтва, яке все ще танцювало й співало під молодим, прямо юним місяченьком, танцювало навколо своєї цариці.
Підійшовши ближче, молоді стрільці постояли, захоплено спостерігаючи, як танцює литва, а тоді раптом і собі пустилися в танок.
Танцювали, пристукуючи держалнами бердишів, на лезах яких полискував серпик молоденького місяченька. І навіть підкидали вгору шапки, ловлячи їх на списи бердишів, та щось не то вигукували, не то приспівували...
І тут в коло, де крутилася Марина, вихором увірвався один з молодих стрільців і пішов, пішо-о-ов!... Навприсядки навколо цариці. Та як він посмів? Якийсь стрілець і біля цариці московської так вертітися?!. Дехто з фрейлін жахнувся: як сміє той... московит, стрілець, та з самою царицею танцювати?!. Божевільний, чи що?
Якимось шостим почуттям Марина раптом здогадалася: та це ж... Це ж цар!.. Дмитрій Іванович, вбраний в стрілецьку одіж, інкогніто, під виглядом стрільця з нічної варти, прийшов на її дівич-вечір. Вона навіть упізнала бородавку царську — на носі, біля лівого ока. Він... Цар Дмитрій, володар Кремля, наречений і завтрашній її муж...
Як упізнала його, в одну мить їй стало легко, просто і гарно. І всі страхи кудись зникли, а натомість наче хтось шепнув їй спокусливо: будь-що-будь. За руським звичаєм, він не може бачитися з нареченою до весілля, от і прийшов під виглядом стрільця. І стрільці це знають, тому так красномовно позиркують на царицю...
— Панночки, — звернулася вона до своїх фрейлін, — а чи не запросити нам у гості молодих стрільців?
— Запросити, запросити! — зашуміли фрейліни. — Нам так набридли в монастирі черниці, що стрільці будуть в самий раз!
— Ах, ах, — плескала в долоньки панна Хмелевська, — стрільці нам постріляють і розвеселять нас — р-романтично!
— Стріляти ми могем, — сміялися стрільці і всі гуртом посунули до монастиря, швидко перемішавшись з фрейлінами, що були вже явно захмелілими, а тому веселими-розвеселими... А той молодий стрілець, котрий танцював з царицею, взяв її за руку, гаряче шепнув їй на вушко:
— Чи впізнаєш мене, Марино? Востаннє ми бачилися у Самборі два роки таму...
— Упізнала, упізнала, Дмитре, — таким же гарячим шепотом відповіла вона.
Потім, згадуючи ту ніч у кремлівському дворі під молодим місяченьком, Марина буде певна, що тієї зустрічі її з царем Дмитрієм їй зовсім не було, що їй все... наснилося.
Хто його знає — може, й наснилося. Історичних свідчень про той випадок, ясна річ, не збереглося. А якщо й були, то... Фрейліни вміли тримати язики за зубами як ніхто. Та й панна Хмелевська, плескаючи в долоньки, захоплено вигукувала:
— Звичайно ж тобі, ясновельможна панночко, все те наснилося, бо ж і самого дівич-вечора у Кремлі під місяченьком не було. Наснилося, моя ясновельможна пані, наснилося!.. Аx, ах, як тобі здорово наснилося! Цар у вбранні стрільця!.. Ах-ах!.. Як р-романтично. Мені хоча б раз таке... наснилося, і я була б щасливою на все подальше життя!
Коли всі гамірним гуртом — фрейліни цариці, які, відкинувши свою напускну манірність, поставали простими й веселими та захмелілими жіночками й дівчатами, — і стрільці царя — зайшли в монастирські покої, дівич-вечір тривав ще з більшою безшабашністю — раз-бо на світі живеш!