Марина — цариця московська

Вважається, що Марина, зарані і старанно дотримуючись всіх канонів, готувала себе до того дня, коли вона приїде до Москви і зустрінеться зі своїм повінчаним подружжям. Та заодно готувалася й до зустрічі зі своїми новими підданими; а для цього моменту треба було мати чисту, відкриту душу — без гріхів, без дратувань і, не доведи Господи, недобрих задумів. Вона мала бути чистою, як безгрішна дитина. А тому істинній християнці треба було висповідатися і причаститися, себто прилучитися до Святих Тайн.

Приступаючи до Тайн, людина спершу має поститися кілька днів, а відвідуючи церковні служби, згадувати свої гріхи, сумувати і молити Господа про помилування її. А вже тоді йти до священика, який здійснює сповідь біля аналою, на якому лежить хрест і Євангеліє, та каятись у гріхах.

Ось тут така людина має бути як ніколи щирою, правдивою і відвертою — без цього вона на може долучитися до Святих Тайн. Отець, бачачи щиросердечне покаяння, покладає вінець єпитрахилі на схилену голову того, хто кається, і читає відпускну молитву, прощаючи гріхи від імені Самого Ісуса Христа та осіняючи її хресним знаменням.

Поцілувавши хрест, відходить із заспокоєним сумлінням і благає Господа сподобити його причастя своїх Тайн. Після цього він підходить до святої чаші і причащається святих Тайн, споживаючи у вигляді хліба і вина істинне тіло Христове й істинну кров Христову.

Після причастя читаються ще подячні молитви.

Звичайно, в похідних умовах цей ритуал був дещо простішим. Рано-вранці Марина запросила до себе отця Каспара Савицького і вперше висповідалась у нього і причастилася — за всіма канонами. І відчула таку легкість на душі, ясність і чистоту в тілі і помислах, що, зворушена і подивована тим новим для неї станом, аж заплакала. І сльози її були радісні, ті сльози, що очищують душу. Відчувала: віднині душа її чиста й відкрита, помисли її благі й добрі, і вся вона аж світилася тихою радістю й умиротворенням. Все. Віднині вона вручала себе долі і готова була до майбутніх випробувань, відчуваючи, що вони будуть нелегкими. Але чим вони будуть тяжкішими, тим з більшим достоїнством вона їх зустріне.

Отець Савицький, благословивши Марину, лагідно, але настирливо просив її впливати на московського царя, аби він виконав свої обіцянки, дані королю Сигізмунду ще під час свого перебування в Речі Посполитій, і пообіцяв і в майбутньому допомагати своїй духовній дочці, — якщо, звичайно ж, цариця в майбутньому дасть йому можливість бувати у неї в Кремлівському палаці...

А закінчив своє напучення притчею про святого Христофора, під чиїм омофором і рухався її весільний поїзд:

— Це трапилося давним-давно, коли Христофор — до речі, його ім’я тоді було Репрев, що з грецької перекладається як «пригноблений», «осуджений» і взагалі «поганий», — ще не спізнав істинної віри, віри Господа нашого. Він був тоді поганином, язичником. І шукав собі могутнього володаря, якому й бажав служити. От пішов він на службу до царя, думаючи, що цар наймогутніший. Але швидко виявилося: цар теж боїться. І боїться Сатани. Покинув він царський двір і запропонував свої послуги Сатані. Але швидко виявилося, що й Сатана не всемогутній, адже тремтить, як побачить хрест... І тоді він пішов на пошуки такої великої сили, більшої за яку вже й бути не могло. І знайшов таку силу — силу вчення Христа. Але щось і тут його ще непокоїло. Зустрівшись з убогим пустельником, він звернувся до нього із запитанням, що його хвилювало: «Де Христос?» — «Всюди», — відповів старець. «А як же мені служити Йому?» Пустельник і відповів: «Молись і трудись»... Сей заповіт святий Христофор і нам заповів: Господь усюди, а тому — молись і трудись... Бог, кажу, всюди, і своїми молитвами і трудами ти будеш всюди Йому служити. Тому й передаю тобі, дочко наша, заповіт святого Христофора, під чиїм захистом ти їдеш в Московію, в царство своє: всюди, де б ти не була — на батьківщині чи й далеко за її межами, молись і трудись нашому Господу, адже Він усюди. У тім числі й у Московії. І коли ти завжди будеш з Господом, то й Господь завжди буде з тобою, дщер моя. І в радощах, і в печалі, у щасті й у горі. І ти витримаєш усі випробування, які Він тобі пошле, дочці своїй. Пам’ятай, Господь посилає лише ті випробування, які людина здатна витримати.

В дорозі було зачитано послання папи Павла V, у якому римський понтифік наставляв Марину, як їй, католичці, поводитися в чужій православній країні, запевняв дщер свою, що «мы будем впредь изъявлять твоей светлости чувства отцовской нашей любви; тебя, подобно новому растению, посаженному в ветрограде Господнем, будем орошать честными благословениями, чтобы, принося ежегодно счастливый плод, ты множилась подобно виноградной лозе, осеняющей дом твой. Благословением Господним, дочь моя, да будут благословенны все сыны твои, от которых мы ожидаем, что они будут такими, какими их хочет видеть церковь... то есть всегда готовыми к распространению веры Христовой».

I Марина Мнішек, духовно очищена й просвітлена, сіла до розкішної карети і вирушила у своє майбуття, повторюючи, як заклинання: що буде, те й буде, а буде так, як Бог дасть. Тож, як належить чеснотливій християнці, прийму його ви­пробування, і це лише зміцнить мене у вірі моїй.

За церемонією, затвердженою самим царем, Марина в кареті спершу мала під’їхати до шатер, поставлених «перед самим градом», а вже там царицю у всій пишноті зустріне «Государев двор».

«Коли вийшла цариця до шатер, там зустріли її від імені царя і звернулися до неї із вдячними речами, приймаючи її у свій столичний град і також радуючись її щасливому і доброму здоров’ї та приїздові...»

І далі:

«Там же, виїхавши влад і святково, воєводи, князі, думні бояри і увесь царський двір зустріли царицю із звичайними для свого народу церемоніями».

І там же подарували Марині від царя карету.

Ще одну.

О, що то була за карета! Диво з див! Марина до кінця свого життя не зможе її забути. Де взяти фарб, аби змалювати ту карету, де взяти слів, бодай і найзахопливіших, аби достойно описати той витвір московських каретників!

Біографи Марини Мнішек ще довго писатимуть, що то була «казкової краси карета», опис якої залишили члени почту польських послів: «Висока велика карета» була «за москов­ським зразком, червоним золотим глазетом покрита, всередині оббита соболями і вся визолочена, і золотими зорями помережана; ступиці коліс покриті листовим золотом, а спиці пофарбовані блакиттю. Спереду, де має бути скриня, стояли два чоловіки, зодягнені по-англійському, тримаючи в руках золоті розани», зверху карети — золотий орел; з боків вона прикрашена коштовним камінням, перлами і золотом. А ще хтось загледів, що «всередині лежали подушки, прикрашені перлами». В кареті сидів «гарний маленький арап (східна екзотика, модна тоді при дворах європейських монархів), який тримав на золотому ланцюжку мавпочку, з якою грався...».

На початку ХVI ст. в Москві жив голландський резидент Ісаак Масса, який залишив записки про Московію того часу. Він пише, що познайомився в Москві з одним дворянином, який лікувався від ран. Дворянин той добре малював і на прохання Масса зробив для нього два малюнки. На одному з них він відобразив урочистий в’їзд у Москву Марини Мнішек.

На малюнку видно, що процесія розтяглася на Смоленській дорозі уздовж стін Білого міста до тверських воріт і звідти повернула до Кремля...

З радістю пересівши в диво-карету, «прикрашену з боків сріблом і царськими гербами», Марина рушила в бік Кремля. Карета їхала повільно — з боків йшли особливі візники, які тримали в руках повіддя. Капітан Жак Маржерет відзначає, що в її охороні були чотири загони польської кавалерії на вельми добрих конях і в багатому вбранні, потім загін гайдуків, які виконували роль охоронців... А ще поруч йшла рота гусар і піхоти її батька, воєводи Мнішека, німецькі алебардники з царської охорони і московські стрільці. А ще було 300 німецьких драбантів — «в оксамитовому вбранні, кожний з яких мав у руці широку відполіровану алебарду (сокира у вигляді півмісяця, насаджена на довгий держак із списом на кінці). На всіх алебардах золотом викарбуваний двоголовий орел; над орлом царська корона, а з боків латинськими буквами виведено: «Дмитрій Іванович».