Марина — цариця московська

У ХIV ст. вже були второвані торгові шляхи від Москви на всі сторони світу — на північ у Двінську землю і на Печору (цей шлях був настільки безпечним, що саме ним втікали з Москви жони і діти московських князів, ховаючись від татарського нашестя). Торгові шляхи, що вели на Захід, зокрема у Велике князівство Литовське і Польщу, тоді йшли через Смоленськ. Щоправда, це був незручний шлях. Дорога тяглася через ліси, прямо по пеньках та корчах недавно зрубаних дерев, перетинала численні болота, що іноді тяглися на кілометри і не завжди були покриті мостами й гатками. Іноземні мандрівники постійно скаржилися на труднощі шляху. Один з них від Смоленська до Москви нарахував на дорозі 533 не завжди справні й надійні мости!

Дорога влітку була вельми тяжкою і повільною. Взимку, коли сніг загачував пні та нерівності ґрунту, а лід сковував річки й болота, поїздка ставала значно швидшою і легшою. Тоді взимку 500 верст можна було легко проїхати за три доби.

...Ні, ні, його величність навіть за хмільними і гамірливими гульками, за безконечними, здавалося б, бенкетами, на яких щедро їлося і особливо пилося, не забував про свою головну мету тодішніх днів — підготовку до весілля з Мариною Мнішек. Весілля мало бути не простим весіллям, а — державним, коли царство здобувало собі царицю, — ось чому Дмитрій ані на день не забував про подію, яка його невзабарі чекала — як головного учасника тих торжеств. І цар як ніколи був веселий і збуджений, якийсь наче аж крилатий — принаймні, таке мав відчуття в душі, крилатий! І не в міру бурхливий. Жінок він, хоч ще не мав і тридцяти, та й життя до воцаріння вів невлаштоване, а спізнав уже чимало і на любов не був голодним, а ось женитися мав уперше.

«Добігався, — тільки й мовив сам собі. — Тепер, Дмитре, тпру! Загнуздають тебе, ще й поганяти тобою будуть!»

Але — от дивно! — в душі він багнув того, щоб його загнуздали. І загнуздала вона, Маринка із Самбора, люба його серцю полячка, яка ж іще, напевне, й чоловіків не знала. Він має бути в неї першим. Першим і єдиним. Бо нікому її не віддасть. Так він мріяв про неї не один рік, і ось його золота мрія вже була близькою до здійснення. Мине лише кілька лічених днів — може, тиждень, — і він нарешті обійме свою обраницю, за якою так знудьгувався за останні роки.

І він радів і веселився, і з нетерпіння — швидше б уже їхала вона, — аж стрибав на місці.

«З цього часу цар Дмитрій Іванович, — писатиме історик і біограф Марини Мнішек, — занурюється в якийсь екстатичний стан веселощів і свободи, причина яких очевидна — його справжні почуття до Марини Мнішек. Він уважний до своїх гостей (себто до поляків на чолі з Юрієм Мнішеком) і винахідливий у розвагах. Бенкети, один багатший другого, змінюються лицедійствами та музикою...»

І за всіма цими приємними клопотами Дмитрій не забував й на годину, що у Вязьмі — вже у Вязьмі! — перебуває його кохана. Часто несподівано схоплювався з-за веселого столу, в самий розпал чаркування, і мчав до матері — так він вперто називав тепер черницю Марфу Нагу, — в Кремлівський Вознесенський монастир, де після прибуття до столиці мала зупинитися цариця. Аби ще і ще раз переконатися: до зустрічі його коханої все готове і готове на найнайвищому рівні, вище якого вже немає і бути не може. Черниця Марфа Нага, матінка його нещаслива (була царицею, а потім опинилася у вигнанні з дитям, ще потім — у монастирі, на довгі й довгі роки втратила сина, а це, зустрівши його, хоч і визнала за сина, але ні-ні та й десь глибоко в душі ворушився черв’ячок сумнівів: а чи він це, синок її рідний?), так ось черниця Марфа мала приготувати свою «дочку» (так вона вже називала Марину) до здійснення таїнств шлюбу і познайомити її із звичаями царського двору...

А тим часом у Вязьму були послані з нарочитими боярами нові подарунки: «8 очень богатых ожерелий, а также 8 кусков лучшей парчи». (Дмитрій чи не щодень вражав її дарунками — і коли він встигав, зайнятий царюванням?) Заодно до Вязьми в дарунок цариці царські конюхи і слуги — але під надійною охороною стрільців, — пригнали табун дорідних ногайських коней — бахматів. Їх цариця від щедрот роздала своїм дворянам — уродзонним шляхтичам її почту. І навіть слугам — за вірну службу!

Залишилися на місці і ті шатра, у яких цар бенкетував з воєводою Юрієм Мнішеком, тестем своїм, та відпочивав від мисливських забав, — за розробленим ним планом, у тих шатрах, як виїде з Вязьми, мала Марина провести останню ніч перед в’їздом до Білокам’яної.

Ось тут ми й підходимо до дещо... гм-гм... не дуже цнотливих новин, про те, що сталося, як Марина, виїхавши з Вязьми, долаючи дорогу на Москву, вже перед столицею зупинилася на останню ночівлю...

І буцімто в тих шатрах.

Але все це — чутки, чутки, як і всі чутки — чи, принаймні, більшість з них — бездоказові, не підкріплені достовірними фактами. Одне слово, глухі чутки, що їх все ж записав — бодай і як чутки, — Станіслав Немоєвський, свояк Юрія Мнішека і, звісно, учасник весільного поїзду цариці. Так ось він...

Буцімто цар Дмитрій Іванович особисто приїжджав «уночі incognito». Вітати свою царицю.

Буцімто, приїхавши туди інкогніто — під виглядом якогось стрілецького воєводи чи перевіряючого боярина, цар, як вони залишилися тет-а-тет у великому шатрі, і вітав Марину з прибуттям до столиці його — і вже і її — царства, а вранці, ні світ ні зоря, подався до столиці, аби вже там привселюдно і врочисто вітати-зустрічати свою обраницю.

Але так це було насправді чи не так — хто тепер скаже достовірно — в той чи в той бік. Відомо, що царевич був і ненаситний, і нетерпеливий до жінок, тож міг зважитись на будь-яку авантюру — та ще зважаючи на те, що він її чекав з нетерпінням аж цілих два роки...

А з другого боку — це чутки.

Чутки, чутки, чутки, ніким достовірно не доведені (як, між іншим, і не спростовані). Просто чутки. Хоча і — це давно відомо — в кожній чутці (як, між іншим, і в кожному анекдоті) є своя частка правди.

До речі, про чутки...

Мовби коли в Підмосков’ї, на в’їзді до столиці, ставили шатра — все ті ж, у яких Марина мала провести свою останню ніч перед прибуттям до Білокам’яної, — цар Дмитрій Іванович таки приїздив. Але вдень. Хоча теж інкогніто, оточений всього лише десятком вершників. І їздив туди виключно для того, аби на власні очі переконатися, що там все гаразд. Приїздив, можна б сказати, з інспекційною метою, аби переконатися ще і ще, що там і справді все готове до зустрічі цариці, — шатра на своїх місцях, і в них Марині буде вельми зручно, затишно й безпечно (заодно подбав і про додаткову охорону). А ще цар — як кажуть, за одним рипом — оглянув гусар — навіть кілька разів їх вишикував і ганяв, як на плацу, аби вони красиво і хвацько зустріли царицю. Також проінспектував алебардників, муштрував і стрільців. Звідти його величність послав її величності нову карету і 12 коней «в яблуках» — вся Вязьма, не кажучи вже про царицю, була вражена таким дарунком. (Пізніше керівник царської охорони Жак Маржерет захоплено згадуватиме урочистий в’їзд Марини Мнішек до столиці в кареті, запряженій ногайськими жеребчиками («білі з чорними плямами, яко тигри чи леопарди, які були так схожі, що трудно було відрізнити одного коня від іншого коня...»).

Це, як уже мовилося, чутка № 1 — про те, що цар інкогніто інспектував тих, хто під Москвою мав зустрічати царицю й прискіпливо оглядав приготовлені для неї шатра, місця для урочистої зустрічі, охоронців і слуг...

Чутка № 2 — це та, що він буцімто вночі — теж, звісно, інкогніто — провідав царицю в одному з тих шатер, як вона ночувала перед в’їздом до Москви, і теж лишився... гм-гм... задоволеним. Але яка з цих чуток правдива, билиця, а не поговір, не якийсь там апокриф, — хто тепер підтвердить.

Одне можна сказати (давнє і мудре): диму без вогню не буває... Щось таки... гм-гм... «горіло», коли по Москві поповзли такі чутки. Та й шила, як відомо, в мішку не втаїш.

Але ж існує ще й третя чутка — чутка № 3 — про ті події.

Буцімто коли боярин і довірена особа царя Петро Басманов зустрів на під’їзді до Москви царицю Марину з почтом і супроводжував її (на чолі знатних бояр та дворян) до Москва-ріки, де був наведений — уже згадуваний тут — «дивовижний міст» без опор, а тільки підвішений на канатах, то там нібито був і сам... цар. Буцімто вулицями у дві шеренги стояли все ті ж «пристойно зодягнені» вершники, серед яких — все та ж чутка № 3 — на якійсь вулиці, чи вже при в’їзді до Кремля, — і був присутній цар Дмитрій — звісно, інкогніто. Для цього вбраний як «простий дворянин».