Страница 32 из 168
І пан воєвода Юрій Мнішек на вершині тодішніх своїх успіхів влаштував хіба ж такий бенкет, його довго-довго пам’ятатиме Самбір. І про той бенкет, свято із свят, теж до Москви було відправлено послання. Взагалі, у ті дні і місяці між Самбором і Москвою гінці мчали як за розкладом. Якщо Мнішеки, попри тріумф, ще начеб чогось вичікували, то молодий цар вже почав виявляти нетерпіння і день свій починав з традиційного:
— Чи примчав гонець із Самбора?
І якщо він вже чекав його біля ґанку царевих палат, той день для закоханого Дмитрія був просто-таки чудовим, і він вкотре рахував дні, що їх залишилося пережити до приїзду коханої. Але — от диво! — чекаючи воєводину дочку з далеких Карпат, задарма він часу не гаяв. Та й не було йому коли нидіти світом — не таким він вдався. Своє брав за будь-яких обставин.
Від природи своєї він був веселим, компанійським та безжурним молодиком, який любив веселе товариство, невгамовне життя та молодецькі забави. Любив повноту життя, черпав його як джерельну воду повними пригорщами, не відмовляючи собі навіть у малому, — раз-бо на світі живеш! Та й шиконути любив. З розмахом, що всіх у Москві вражав. Похмурих, як і нудних, біля себе не терпів. «Бог дав життя — радуйся! — нагадував підданим. — А прийде час помирати, будемо помирати — оце так диво! Хіба ми кращі за своїх прадідів, дідів і батьків? Але перед цим треба пожити. У своє задоволення».
Любив, коли навколо нього вирувало життя, квітли посмішки — особливо в жінок, і щоб неодмінно «радувалися радощі». Навколо нього. Взагалі, у світі білому.
Старий царський палац у Кремлі йому геть не сподобався — аж носом його величність завертів. Ще б пак! Якийсь він... мм... несвіжий чи що. Затхлий, напівтемний, а тому похмурий, з вузенькими слюдяними віконцями, швидше схожими на бійниці, через які відстрілюються, але не для життя — світлого і радісного. Та й не хотілося Дмитрію розпочинати життя з Мариною в палаці із запахом прокислих щів, у якому до нього жили Годунови і де ще не вивітрився їхній дух.
Дмитрій велів збудувати в Кремлі новий палац — просторий і світлий-пресвітлий. Та не один, а одразу ж два. Для себе і для цариці Марини.
А поки що в очікуванні приїзду коханої жони жив...
У своє задоволення жив новий цар. З розмахом і на широку ногу, інакше не міг. За обідом — велелюдним і щедрим (московити його називали «обильным»), де і яств було на вибір, і питва, в гамірній компанії (самітництва Дмитрій не терпів, воно діяло на нього гнітюче, тому жив з людьми і для людей) незмінно грали музики «скусные» — чого не було за попередніх царів. Попередні владики обідали нудно, в самоті споживали одноманітну їжу, не відчуваючи од неї ні радощів і ні з ким не спілкуючись, запивали ті бідні страви прогірклим квасом.
А при новому цареві...
Новий цар, не стомлюючись, вигукував:
— Чого носи повісили, московити? Ви ж як і всі — раз у світі живете. А тому... веселіше! Музики — не вгавайте! Щоби навколо мене була сама лише весела радість. Нудних і сумних не терплю. Раз на світі живу. Веселімося!
І всі навколо царя веселилися, і разом зі своїми гостями веселився й цар, маючи від того втіху превелику та смак життя відчуваючи.
Сучасники наче змовилися, у своїх спогадах наголошуючи, що новий московський цар був «падок до женщин», що він — «обольщал боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь».
Справді-бо веселим... гм-гм... розвеселим був новий руський цар «розливу» 1605 року. І це в часи Смути, що тоді полонила Русь! Хоча, як по правді сказати, неоригінальним був. Його батечко цар Іван у цьому ділі хіба ж таке витворяв! Виходить, яблуко від яблуні недалеко падає?
Але коли його величність за вельми активним царюванням та встигав ще й «обольщать боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь»? Та й скільки він там встиг до того пробути на царстві — з червня 1605 року по травень 1606-го, коли в Москву прибуде Марина? Але він у всьому перед вів, тож і в усьому ділі зело встигав — і державою керував, і жіночу стать «обольщал» та пишні обіди й різні забавки влаштовував. А втім, діло молоде. Дмитрію, як уже мовилось, було тоді двадцять з чимось, молодий, не дурний, не хворий і нічого з себе, повний сил та снаги. Та нерозтраченої любові. А хто в молодості, та ще маючи для цього чоловічу спромогу, не грішить?
Стрибав, одне слово, новий руський цар в оту саму, у гречку.
Особливо закрутив тоді — і про це збереглися достовірні дані, — з дочкою поверженого ним Годунова Ксенією-красунею. Коли повсталий люд під керівництвом бояр душив Борисового сина, знищуючи його як можливого претендента на трон, а заодно й матір його, Борисову жону-царицю, а потім їх, розтерзаних, разом з видобутим трупом царя закопували десь на околиці Москви на занехаяному, зарослому бур’янами кладовищі, дочка, дивом вціливши, перевдягнувшись у просте вбрання, сховалася серед «дворовых девок». А вже пізніше, як пристрасті вляглися, вигулькнула. А тут новий цар накинув на неї хтивим оком і взяв її під свій захист, чим і врятував Годунову дщер...
Не зачепив дочку Годуна, хоч мав причини ненавидіти не лише главу роду, а й потомство його, яке тоді в Москві називали поріддям.
Хто, як не Федір, син Бориса і потім цар Русі, велів матір Дмитрія Марію Нагу постригти в монахині і заслати в Білоозеро, а братів її позапроторювати до тюрем — навіть їхнім слугам сікли голови, як капусту на городі восени, а багатьох угличан — хоч вони й не винні були, — заслали до Сибіру.
Але він Ксенії — хоч вона й була дочкою Годуна, — не зачепив і пальцем. Ба навіть полюбив її. Була Ксенія високою, стрункою, з лебединим станом і ходою, з м’яким каштановим волоссям, що так і спадало розкішною зливою на плечі, гарна й лицем, із звабливими грудьми, що їх на Русі ласкаво називали «сиськами». І голубими, такими довірливими і в той же час манливим та спраглими до любові очима. Гріх було таку звабу-здобу обминути. Та ще молодому, яким був тоді новий цар Русі.
Закрутив з нею велелюбний цар чи не напропале! (Дехто вже думав, що Дмитрій на ній навіть жениться — мовби до того йшлося.) Любощі почалися в очікуванні приїзду цариці Марини. І це кохаючи — так, так, Марину він кохав, як і раніше, хоч минав уже другий рік, коли він її вперше побачив у Самборі, тоді шістнадцятилітнє дівча юне. Але... одне другому для нього не було завадою — Марина Ксенії, а Ксенія Марині. Його вистачило б на кілька таких пар! Та й Марини поруч не було — як уже мовилося, чи не два роки Дмитрій постився — власне, мав би поститися, аби тримався берега, — а стільки терпіти без любові він не міг. Юна цариця все барилася і барилася з прибуттям до Москви, а так баглося любові, жіночої ласки в постелі, тепла...
Самотньому йому не спалося і в царських теремах, як під боком не було зваби. Тож з красунею Ксенією, молодою, з нерозтраченою ніжністю та спокусами, він ночами таке витворяв, таке... І — що дивно, — не приховував свого захоплення, любощів своїх з дочкою Годуна — про це швидко дізналася вся Москва. А втім, шила в мішку на втаїш — та він його й не ховав, діючи за відомим постулатом: раз-бо на світі живеш. На цьому. А на тому... Давно відомо, що на тому ні вина, ні жінок не буде. То чому мають його ніченьки пропадати в самотині? Допоки немає Марини, допоки вона бариться з приїздом, крутив з Ксенією. А приїде Марина, буде Марина замість Ксенії — та й по тому.
Але, як уже мовилося, шила в мішку не сховаєш. Та ще коли його й не ховаєш. Те, що стало відомо Москві, невдовзі стало відомо і в Польщі — подібні вісті не лежать на місці, їм і гінців на добрих конях не треба (чи бодай сучасної пошти). Вони зело летючі, неспинимі і чи не найшвидші в цьому світі (крім хіба що думки-мрії): чули? А чи знаєте ви, що новий цар... І полетів, полетів людський поговір...
Дійшли чутки про забавки царя Дмитрія з Годуновою дочкою й до Самбора. Не близька відстань, а бач... Пан воєвода, приховавши од Марини цю неславу, спішно написав цареві листа, прозоро в ньому натякаючи: йому, графу Мнішеку, зело відомій особі в Речі Посполитій, непристойно везти свою дочку, непорочну і чисту, до Москви. Та ще знаючи, що його величність закрутив адюльтер з іншою... Та ще з дочкою ненависного Годуна!